Місто біля моря

Тиктор наступає

Бюро скликали увечері в слюсарному цеху фабзавучу. Довга ця кімната здавалась занадто великою для такого маленького засідання, особливо у вечірній час, коли в школі стало тихо.

Ми посідали на верстатах. Яшко Тиктор, тихесенько посвистуючи, сидів навпроти мене. Вірніше — не сидів, а напівлежав, спираючись ліктем на цинкову оббивку верстата. Нижня губа Тиктора була випнута, білявий чуб скуйовдився над широким лобом, козирок картатої сірої кепки був трохи піднятий. Він почував себе добре.

— Почали, товариші! — труснув головою Микита і вийшов у прохід між верстатами. — Повістка у нас сьогодні маленька, лишиться ще час і заліки готувати. Двоє питань обговорюємо, перше — про поведінку члена комсомолу Якова Тиктора, а друге — розгляд заяви Тиктора про вчинок комсомольця і члена бюро Василя Манджури. Ну, коли буде у когось щось у різному — само собою зрозуміло, обговоримо. Заперечення є?

— Прошу мою заяву поставити першим питанням, — буркнув Тиктор.

— Це чому?

— А тому, що я її подав тобі два дні, тому.

— Ну, і що ж з того?

— Я заяву написав, а ти про мою поведінку хочеш говорити. А яка така моя поведінка, не розумію. І де в тебе підстави?

— Підстави? — Микита нахмурився, і його кошлаті чорні брови зсунулися над переніссям. — Ну що ж, Якове, підемо з тобою на Центральний майдан, і я покажу розбите віконце в одній пивній — ще сьогодні воно папером заклеєне, — а хлопці нас тут почекають… Як, товариші, згодні? Почекаєте?

Хлопці засміялись, і Тиктор зразу змінився на обличчі.

— Ти свої штучки кинь! — із злістю сказав він Микиті. — Давай краще голосуй!

— Проголосувати завжди можна, — сказав на диво спокійно Коломієць. — Спершу треба домовитися, за що саме голосувати. І я гадаю, що ми обговоримо ці питання в порядку, так би мовити, історичної послідовності.

— Як це? — не зрозумів Тиктор.

— А так: увечері двадцять першого лютого комсомолець Яків Тиктор пішов у пивну непмана Баренбойма, напився там по саме нікуди, затіяв у п’яному вигляді бійку, розбив вітрину, спізнився на чопівську тривогу…

— ЧОПу вже нема, це не має значення! — перебив Тиктор.

— Має значення! — сказав Коломієць різко. — Немає частин особливого призначення, вони злились із всеобучем — це вірно, але у нас була і лишається сувора військова дисципліна, обов’язкова для комуніста і комсомольця. Повторюю: увечері двадцять першого лютого комсомолець Яків Тиктор поводився не так, як повинен поводитися член Ленінської Комуністичної Спілки Молоді. Це перше. Друге питання: в ніч з п’ятого на шосте березня комсомолець Василь Манджура їхав в одному вагоні з контрреволюціонером Печерицею, який утік, і, на думку Тиктора, Василь Манджура навмисно не затримав його. В такому порядку і будемо розглядати обидва ці питання…

Несподівано і страшно прозвучали в тиші півтемної слюсарні жорстокі слова Микити: «… Їхав в одному вагоні з контрреволюціонером Печерицею, який утік, і, на думку Тиктора, Василь Манджура навмисно не затримав його».

Так ось, яку яму вирив мені Тиктор! «Ах ти, мерзотнику!» — мало, не викрикнув я.

— Голосую, — сказав Микита. — Хто за пропозицію Тиктора, щоб його заяву розглядати першою?

Мовчки сиділи члени бюро. Обличчя у всіх були суворі і задумливі.

— А хто за оголошений порядок обговорення?

— Навіщо голосувати, товаришу Коломієць? — крикнула Галя. — Ясно ж…

— А може, є такі, що втримались? — сказав Микита і став рахувати голоси.

Маремуха теж хотів був піднести руку «за», але, згадавши, що він тільки кандидат бюро і не має права голосувати, наче обпікшись, сунув долоню за спину.

— По-моєму, більшість… Починаємо?..

— Звичайно, змовились!.. Адже своя компанія… — спідлоба дивлячись на Коломійця, буркнув Тиктор.

— Ти, здається, хотів щось сказати, Яшко, — бліднучи, спитав Микита.

— Він… він хоче сказати… що його треба закликати до порядку! — раптом дуже пискливим, зривистим від хвилювання голосом випалив Петро.

— Тихше, Маремуха, тобі я слова не давав, — спинив Петька Коломієць і, звертаючись до Тиктора, сказав тихо і дуже спокійно — Говори Тиктор, говори сміливо, не бійся, все, що на душі є, викладай, щоб не міг потім поскаржитися: «Коломієць мені говорити не давав, затискує самокритику». Адже ти, я бачу, і на такі провокації здатний…

— Та що вже тут говорити — розіграно, як по нотах! Давай, валяй, проробляй… — кинув Тиктор ліниво і, махаючи ногами, заліз далі на верстат.

Коломієць, стримуючи себе, вдав, що не дочув останніх слів Тиктора, і тихо почав:

— Коли комсомолець п’є і хуліганить, то цим самим…

— Я пив за свої, і вам нема до цього ніякого діла! — грубо викрикнув Тиктор.

І тоді саме сталося таке, що змусило здригнутися кожного з нас. Ніколи за весь час шкільного життя ми не бачили Микиту Коломійця таким схвильованим, розпаленим, як у цей тихий вечір у слюсарні фабзавучу.

— Негідник! — крикнув Микита так різко, Що луна прокотилась у суміжному, токарному цеху. — Ти ще вихваляєшся, що ти пив за свої. А хто тобі дав оці «свої»? Хто навчив тебе ремесла? Хто з тебе людину робить? Хто прагне, щоб ти життя своє прожив чесно, корисно для суспільства? Та хіба для того наші батьки свободу тобі завойовували, щоб ти п’яний, як свиня, плямував у першому ж, який трапився тобі, шинку почесне звання комсомольця, щоб ти водився з гниллю всякою, з непманами-спекулянтами, які сплять і бачать нашу смерть? А за ними давно тюрма плаче! Вони тебе обплутують, а ти з ними цокався, цілувався. Де Бортаєвський зараз, замовець твій, «чесний кустар», як ти його називав? Посадили за контрабанду. Піди в осередок міліції, поговори з уповноваженим карного розшуку Гранатом про свого дружка. Він його справу веде. Хіба для того гинули на каторзі, умирали в царських тюрмах, на шибеницях найкращі люди Росії, щоб робітничий підліток Яків Тиктор спав у брудній калюжі на Прорізній у той час, як його товариші з гвинтівками в руках охороняють місто від усякої петлюрівської погані, від агентів світового капіталу?.. Та ще мало того: сам нашкодив, а іншого захотів обвинуватити. «Дай, — думає, — спробую водичку скаламутити. Може, галас здійметься, а я тим часом вирину сухим?» Ех, ти! Думаєш, нам не ясно, для чого ти подав заяву на Манджуру? Що ми — діти, думаєш? Не розуміємо, — чому це ти раптом не полінувався на трьох аркушах заяву накатати? Та ще одинадцять граматичних помилок у ній! Ой Яшко, Яшко, груба це робота, прямо скажемо… Ми не карати тебе тут зібрались — ти наш товариш, і ми хочемо тобі сказати: слухай, Тиктор, подумай про свою поведінку! Ти можеш прожити своє життя гарно, із розумом. Зітри піну минулого! Не обливай себе брудом! — Передихнувши, уже тихше, поволі заспокоюючись, Микита сказав — Інший на твоєму місці сказав би просто: «Ну, помилився, було таке, доторкнувся до цієї проклятої павутини. Постараюсь, щоб надалі цього не траплялось!» І все. А ти бузиш, і виходить — ти сам один правий, ти сам один на вірному шляху, а всі інші комсомольці збити тебе хочуть…

— Годі вже, не агітуй! Чули! — огризнувся Тиктор.

— Що ти сказав? — спитав Микита. — Я не дочув. Повтори ще раз, будь ласка.

— Зозулю попроси на Прорізній повторити, літає там часто, а я тобі кувати не буду! — І Тиктор з викликом труснув чубом.

Блідий, стиснувши зуби, Микита в упор дивився на Тиктора.

Яшко посміхався.

— А дай, Микито, мені слово, — попросила затремтілим голосом Галя Кушнір.

Я думав, Галя умовляти Тиктора буде. І всі так гадали.

— Говори, Галю, — сказав Микита.

— Я думаю, товариші, що буде найкраще, коли Тиктор зразу ж покладе на стіл комсомольський квиток. Мені дуже соромно, що квиток іще у нього в кишені, — сказала Галя дзвінко і подивилася на Яшка з таким презирством, що той, не витримавши її погляду, опустив очі, удавано заметушився і, виймаючи з верхньої кишені толстовки жовтенький, у картонній палітурці комсомольський квиток, сказав:

— Будь ласка, панночко, — і простяг Галі квиток.

— Зачекай, Кушнір, — сказав Микита і запитав — Хто за те, щоб звільнити Тиктора від цього документа?

Усі піднесли руки. І тоді Яшко Тиктор, здається, побачив, що зайшов занадто далеко.

— Подивимося ще, що збори скажуть, — сказав він з ледь помітною надією у голосі.

— Звичайно! Подивимось, що ще збори скажуть, — повторив Коломієць слова Яшка і оголосив: — Переходимо до другого питання.

Яшко шумливо зіскочив з верстата і, поправляючи кожанку, обтрушуючи стружки, пішов до виходу.

— Куди ж ти, Тиктор? Обговорюємо твою заяву, — спинив Яшка Коломієць.

— Без мене обійдетесь. Що вже там заявляти! Все одно не повірите. — І Тиктор знизав плечима.

— Ти можеш лишатися на бюро під час розгляду твоєї заяви, — сказав Микита.

— Дякую красненько! Піду краще погуляю: весна надворі! — сказав Тиктор, намагаючись вдати з себе веселого, і вийшов із слюсарні.

Видно, для того щоб ми не подумали, що він злякався, Яшко, проходячи повз токарні верстати і гупаючи чобітьми, заспівав:

Ми почекали, поки за ним з грюкотом зачинилися вихідні двері, і тоді, зітхнувши, Микита подивився на всіх нас і гірко сказав:

— Так… Переходимо до другого питання.

А «питання» і не було, коли вийшов Яшко! Ніхто не захотів підтримати його обвинувачення проти мене.

Після засідання я відкликав набік Коломійця і запитав:

— Скажи, Микито, чому ти приховував від мене цю заяву? Адже я так мучився… Нервував…

— Я приховував від тебе? Ти дуже помиляєшся.

— Так, звичайно! Адже ти нічого мені не говорив.

— А навіщо передчасно всякі дурниці говорити! Я не хотів даремно псувати тобі нерви. Зрозумій ти: цією заявою Тиктор показав своє обличчя. І я приберігав її, щоб усі хлопці зрозуміли, до чого докотився цей Тиктор. Буває ж так: батько — пролетар, залізничник, а от хлопця затягло дрібнобуржуазне оточення в нашому місті…