Місто біля моря

Труп у балці

Трапилось те, чого дуже побоювався Вукович. Коли наводили довідки про Печерицю у Фріденсдорфі, про це узнав парафіянин кірхи і негайно повідомив заступника пастора Кунке, що його квартирантом цікавляться власті.

Печериця, не чекаючи, поки його схоплять, проклинаючи все на світі, зразу ж, тільки-но звечоріло, виїхав з колонії на найближчу залізничну станцію у Верхній Токмак. Кунке дав йому рекомендаційні листи до багатіїв-німців, які жили в околицях Таганрога.

… Ніч. Два гасові ліхтарі тьмяно освітлювали маленьку степову станцію Верхній Токмак. Майже до самих станційних будівель прилягали баштани і виноградники. Сонний черговий дрімав біля відчиненого вікна, чекаючи дзвінка сусідньої станції.

По гравію перону самітно походжав Печериця. Потім до нього підійшов іще один пасажир і попросив прикурити. Печериця дав йому прикурити від цигарки. Знічев’я вони ходили, удвох по перону розмовляючи. Слово за словом Печериця з’ясував, що його новий знайомий — агент-постачальник з Новочеркаська Йосип Околита. Він повертався до себе додому після тривалого відрядження в райони Приазов’я і був радий співбесідникові.

Досить скоро Печериця узнав, що Околита — його земляк. Батьки вивезли його ще хлопчиком з Галичини на Поволжя. Побоюючись переслідувань австрійців, населення багатьох сіл Західної України в ті роки залишало рідну землю разом з відступаючими російськими військами. Галичан у 1918 році можна було зустріти на Кавказі, в Таврії, в Криму. Дехто заїздив навіть іще далі — в Пензенську і Саратовську губернії. Батьки нічного співбесідника Печериці загинули під час голоду на Поволжі, а він сам, лишившись сиротою, переїхав до свого дядька-кравця, такого ж біженця з Галичини, який оселився в Новочеркаську.

Син учителя з-під Рави-Руської Йосип Околита не тільки зжився з «москалями» і не почував до них ніякої ненависті, але навіть висловив похвалу на адресу Радянської влади і мав намір восени вступити до Ростовського педагогічного інституту.

Отож цієї ночі, слухаючи довірливого хлопця, який уже втратив у своїй мові характерний для галичан акцент, Печериця в усьому згоджувався з ним і водночас думав про те, що документи Йосипа Околити та його біографія були б йому дуже доречні.

Бо хтозна, як поставляться до Печериці знайомі колоніста Густава Кунке, до яких він їхав! Та й, нарешті, на першому ж допиті Кунке, рятуючи власну шкуру, міг легко виказати місцеперебування Печериці.

… Уже прийшла повістка з станції Нельговка, що пасажирський поїзд вийшов на останній перегін, до Верхнього Токмака, Холодний, гадючий розум Печериці працював гарячково. Стараючись прихилити земляка спогадами про рідну Галичину, Печериця гарячково обдумував: «Труп знайдуть, подивляться документи, і якщо вже почали мене розшукувати — негайно викличуть колоніста Кунке для впізнання особи забитого. Ну, а той — бувалий вовк. Ради особистого врятування і для того, щоб дати мені втекти, він за всяких обставин підтвердить мою, «Шевчука», «смерть».

Трошки далі від станції, в тіні дерев, видно було колодязь. Сказавши, що його мучить спрага, Печериця попросив попутника підкачати йому насосом з артезіанського колодязя води. Не підозрюючи нічого поганого, Околита охоче згодився. Тільки-но завернули вони за ріг пакгаузу і опинилися в тіні, Печериця, вихопивши з кишені мисливський ніж, ударив ним Околиту в спину. Печериця затяг свою жертву в ярок недалеко, обшукав усі кишені забитого, забрав у нього документи, гроші, портсигар. Баритись не можна було. Швиденько сховавши в кишеню забитого фальшиве командировочна посвідчення на ім’я студента Прокопа Трохимовича Шевчука, Печериця помив у калюжі біля колодязя руки і, захопивши фанерний чемоданчик Околоти з їжею, наче нічого й не було, вийшов з другого боку станції на освітлений перон.

Поїзд, який ішов від Азовського моря, затримався на станції Верхній Токмак на три хвилини. Освітлений гасовими ліхтарями, паровоз «овечка», попихкуючи, потяг состав далі, до Пологів, везучи мнимого постачальника Йосипа Околиту.

Сонні, перевертались на чистих простинях загорілі курортники, які їхали додому. Дрімав у тамбурі, мріючи відпочити трохи до шумливої Волновахи, старик-провідник. І ніхто не звернув уваги на випадкового пасажира, що зайняв вільне місце у напівтемному плацкартному вагоні, освітленому спливаючими стеариновими свічками.

Та й новий пасажир почував себе чудово. Певний того, що нарешті перехитрував переслідувачів, Печериця, приїхавши у Ростов-на-Дону, оселився в кращому готелі міста — «Сак-Ремо», на Садовій вулиці.

Він спокійнісінько прописався в готелі і зумів прожити там три дні, упевнений в тому, що навряд чи хтось зверне увагу на прибулого з Новочеркаська агента-постачальника, на прізвище Околита. Мабуть, він відсипався після неспокійних мандрів. Вечорами блукав по місту.

Очевидно, найстрашнішою в його житті була та мить, коли замість офіціанта з мельхіоровим блюдом він побачив на порозі кімнати стрункого білявого Вуковича.

Вукович тримав перед собою зведений наган і, не підвищуючи голосу, по-буденному сказав: «Руки вгору!..»

— Стривай, Микито! Але як же він міг знайти Печерицю під іншим прізвищем, та ще в такому великому місті? — вигукнув Бобир.

Коломієць сказав поважно:

— Ти, як і раніше, непростимо наївний, Сашко, хоч тобі і знайомий уже політ у небесах. Зрозумій ти, голубчику: Вукович і його товариші — вихованці залізного рицаря революції Фелікса Едмундовича Дзержинського! Вони служать партії і Радянській владі, охороняючи великі завоювання Жовтня! їм допомагає увесь народ! Вукович не тільки спіймав шпигуна. Він написав залізничникам Верхнього Токмака листа з просьбою спорудити пам’ятник на могилі Йосипа Околити, біля отої балочки, де його убив Печериця. І навіть напис для того пам’ятника він сам придумав. Знаєте який? «Синові уярмленої Західної України Йосипу Околиці, ідо загинув від руки найманця світової буржуазії. Спи спокійно, дорогий товаришу! Твоя рідна земля дочекається ясної години визволення!» Оце сьогодні буду проїздити Верхній Токмак і, якщо поїзд зупиниться, подивлюсь иа цей пам’ятник.

— Гаразд, Микито, — втрутився я, — але ти так і не сказав нам толком, звідки Вукович догадався, що Печериця живе в готелі «Сан-Ремо»?

— Звідки догадався? — Коломієць усміхнувся, — А ось як. Я ж вам, хлопці, розповідав, що дядько забитого був кравцем у Новочеркаську. Знаючи, що найбільше часу з усього відрядження його небіж перебуватиме у Маріуполі, дядько послав туди Йосипу Околиті на адресу: «Поштамт, до запитання» короткого, але дуже приємного листа. Дядько повідомляв Околиту, що приймальна комісія викликає його в Ростовський педагогічний інститут. Радив кінчати справи і їхати додому. Цього бажаного листа з зворотною адресою свого дядька Околита сховав в одній із кишень, не обшуканій спохвату Печерицею. І Вукович негайно викликав телеграмою на місце нещасної пригоди дядька забитого. Поки судовомедичний експерт визначав вік трупа, що явно не відповідав вікові Печериці, викликаний телеграмою дядько Околити вже їхав у Верхній Токмак. Він упізнав забитого небожа. Затримати його убивцю тепер було не так уже й важко…

Маремуха якийсь час після розповіді Микити мовчав у задумі. Раптом він кинувся і сказав схвильовано:

— Ви тільки подумайте, хлопці, що було б, кели б Печериця перехитрував нас! Школи б ми не закінчили, тинялися б, може, недоуками на Поділлі, і робочий клас не поповнився б на п’ятдесят два чоловіки!

— І жаток би комуна не одержала, — сказав Бобир.

— І жаток би не було, це вірно, — охоче згодився я з Бобирем. — Та й багато чого ще не було б. І ми з вами отут не сиділи б… Насправді, скільки шкоди може завдати один ворог, якщо його вчасно не викрити!

— Ти міркуєш трохи мілко, Василю, — сказав Коломієць. — Справа, звичайно, не тільки в нашому фабзавучі. Такі печериці заміряються на життя всього народу, на Радянську владу. В тім-то й справа, хлопці, що ми вже навчились разити їх вовчі серця значно раніше, аніж вони доберуться до нашого серця! Ніколи не відірвати їм України від Росії! Народ України — чесний, трудовий народ — чудово розуміє, куди гнуть оці пани, подібні до Печериці. Чи пам’ятаєте, ще у фабзавучі ми не раз повторювали слова Ілліча: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови». Ці мудрі слова Леніна давно вже в серці у кожного трудівника України, вони не раз перевірені на практиці в роки громадянської війни, і ніякі підступні дії ворогів не зможуть переконати народ у протилежному. І завжди, рано чи пізно, але ці мерзотники залишаться у програші, бо правда неодмінно буде на нашому боці. — І, помовчавши трохи, Коломієць запропонував: — Давайте до берега, хлопці! Сонце сідає, а нам іще гребти та гребти!

Ми понатужились і зіпхнули човен у штильову воду гавані. Тепер я став правим загрібним, а Сашко Бобир захопив під своє начало румпель. Тугі і довгі весла легко врізались у солону пругку воду. Падаючи з лопатей у море, краплі блищали на сонці. Заскрипіли в такт нашим рухам кочети, а Сашко, байдикуючи на кормі, співав:

… Виряджали ми Микиту пізно вночі. Щоб м’яко спалось на відкритій платформі, під днищем одної з жаток, ми принесли з дому мішок сіна.

Ось-ось уже мали причепити паровоз у голові довжелезного товарного ешелону, як Микита раптом вийняв з речового мішка емальовану флягу і сказав:

— А покажи лиш мені, Василю, де води на дорогу набрати.

— Ходімо, ми тобі покажемо, — охоче визвався Маремуха.

— Та ні, ви тут з Бобирем покараульте мої речі, а Василь проведе мене. Ходімо, Васю! — квапливо сказав Микита.

Коли я вів його до кип’ятильника на краю перону, мені і невтямки було, що не так спрага, як бажання розповісти мені якусь таємницю змусило Коломійця просити, щоб саме я був його провідником. Як тільки ми порівнялися з камінним сарайчиком, з якого стирчали два крани, Микита оглянувся, чи нема кого поблизу, і тихо у вухо, шепнув мені:

— Скажи, Василю, ти показував кому-небудь свій лист до мене, перед тим як його надіслати?

Не розуміючи ще толком, у чому справа, я насторожено промовив:

— Ні, не показував… А хіба що!

— І нікому не говорив про зміст листа?

— Нікому… Тобто говорив, що послав тобі листа, а що в ньому було написано — не говорив.

— Ну, а, скажімо, про свої підозріння, що оця власниця танцкласу Рогаль-Піонтковська є родичка подільської графині, ти кому-небудь говорив?

— А вона таки родичка?.. Ну, от бачиш! — І я, зрадівши, сказав: — А я глянув на неї і думаю: просто збіг прізвищ. Ота, наша, — важна, сухорлява, а ця зовеш інша, наче торговка з м’ясного лабазу.

— І надалі так думай, зрозумів? — багатозначно сказав Коломієць. — Просто збіг прізвищ — та й усе! І ніякої балаканини про це. Не тільки я тебе прошу, але ще один чоловік…

— Вукович?

У цю хвилину брязнули буфери вагонів, даючи нам знати, що паровоз причепили до состава.

— Коли-небудь ти узнаєш про все, — сказав Коломієць. — А поки що… цілковите мовчання. Всяку дичину треба ловити безшумно.

Зовсім збитий з пантелику, я запротестував:

— Але чекай, Микито! Ми ж задумали наступати на цю мадам і на її танцюльки. Я ж тобі дома говорив…

— По комсомольській лінії?

— Ну да, за допомогою юнсекції…

— По комсомольській лінії можна. Це справі не пошкодить. Але ти роби так, наче вперше в житті почув це прізвище тільки отут. Тоді дрібниці, про які ти повідомив мене в своєму листі, не пропадуть. А тепер — ходімо…