Місто біля моря

Поїздка на кордон

Мабуть, виступ сподобався делегатам, бо з трибуни зійшов я під оплески, а коли настав час обирати делегацію для поїздки у підшефний полк червоного козацтва, на ноги звівся широкоплечий хлопчина з заводу Ілліча і сказав:

— Манджуру туди послати пропоную! Він правильні слова говорив про діла на кордоні і передасть наше комсомольське вітання червонцям з вогником.

Пропозицію схвалили, і тільки після цього вже я узнав, що підшефний полк, куди ми мали їхати, був розташований тепер у моєму рідному місті на Поділлі, в казармах за станцією, де колись стояли царські, стародубські драгуни. Це був саме той полк, що прийшов на кордон після розпуску Частин особливого призначення.

Зразу ж після голосування я відшукав під час перерви нашого секретаря загальнозаводського колективу комсомолу Толю Головацького (його теж обрали в делегацію) і сказав:

— Слухай-но, Толенько! Незручно вийшло. Адже я родом з Поділля, на заводі після фабзавучу без року тиждень працюю. Приїду, а знайомі скажуть: оце так кар’єрист, не встиг понюхати диму великої ливарні, як уже ухиляється від роботи під виглядом громадського навантаження.

— Інтелігентські штучки! — відрубав Головацький. — Сумніви твої всякі… Все гаразд. Тобі маріупольська комсомолія довіру виявила? Виявила! А ти повинен її виправдати. А якщо хтось із твоїх подолян бузити почне, то я ж там буду і чутки всякі розвію.

…Від’їздили ми з Маріуполя на Волноваху пізно увечері, навантажені подарунками приазовської комсомолії.

Були серед подарунків баяни, мандоліни, балалайки, блокноти, люстерка, бритви, вишивані гарусом кисети з запашним тютюном і з махоркою і навіть щітки для взуття з ваксою та гуталіном «Ердаль» у зелених бляшанках з намальованою жабкою, що сидить на розкарячених лапках.

Більше як рік, виявляється ще до мого приїзду на завод, збирала приазовська комсомолія кошти, щоб купити на них подарунки для підшефних червоних козаків. Засипали пшеницею італійські пароплави під час суботників, вантажили марганцевисту руду і донецьке вугілля, улаштовували платні концерти «Синьої блузи», поставили зусиллям доморощених артистів у Маріупольському театрі «Розповідь про сімох повішених» Леоніда Андрєєва, підняли з дна Кальміусу затоплену білими шаланду, допомагали рибалкам ловити камсу і шемаю під час путини, ходили по домівках на різдво і співали антирелігійні колядки, про архангелів, херувимів, попів та ченців. І все це для того, щоб зібрати грошенят для наших захисників — червоних козаків, які стоять на Поділлі, і щоб своїми подарунками, приготовленими для них, дати їм відчути всю силу юної нашої любові до славетної Червоної Армії та її прикордонної кінноти.

Здавати подарунки в багаж нам не хотілося. Ми розподілили їх серед чотирьох членів делегації з тим, щоб кожен особисто доглядав свій тюк. Вийшли досить-таки важенькі тюки, загорнуті в рогожі. Провідник спершу не хотів нас пускати у вагон, думав — кишмиш для спекуляції. Довелось прориватися з боєм, показувати путівки окружкому.

Ми поклали тюки на горішню полицю, і в купе зразу ж запахло рогожею. Хоч у мене був квиток на нижнє місце, я зразу ж поступився ним Наталочці Зубровій, блакитноокій комсомолці в юнгштурмівці захисного кольору, а сам розташувався над нею, вгорі.

Хто-хто, а Наталка Зуброва їхала вперше на кордон з особливими почуттями.

Її дядько, один із старих комуністів України, Никодим Зубров, був першим головою ревкому в моєму рідному місті. Він був щирим другом і напутником голови революційного трибуналу — колишнього донецького шахтаря Тимофія Сергушина, розстріляного на очах у мене і моїх приятелів петлюрівцями у дворі Старої фортеці. Згодом і Никодима Зуброва по-звірячому зарубали під Уманню махновці, тікаючи в Румунію. Але пам’ять про Зуброва збереглася у прикордонному місті й донині. Тепер Наталка хотіла побувати на квартирі, де жив у роки революції її дядько, побачити людей, котрі знали його особисто.

Тільки-но витягли ми у Фастові з вагона тюки з подарунками для червоних козаків, виявилось, що потрібний нам поїзд Київ — Кам’янець-Подільський, пішов, не дочекавшися нас якихось хвилин сорок. Ми не встигли до нього через те, що біля Білої Церкви була аварія поїзда і нас затримали там на цілі дві години. Отож у Фастові малося нам сидіти майже цілу добу.

Сонце ще не зійшло.

Перегукувалися в тумані паровози «овечки» на коліях. Під стіною вокзалу дрімали пасажири з корзинами, фанерними чемоданами та клунками. Будочки з продуктами і вокзальний ресторан ще були зачинені.

Вусатий носильник, позіхаючи, прийняв од нас речі в камеру схорони, давши взамін чотири довгенькі квитанції, що пахли друкарською фарбою.

Ще не звільнившись як слід від сонливості, позіхаючи, вийшли ми на перон, мокрий від роси. Наталка сказала Головацькому, показуючи на порожню консервну бляшанку, що була у неї в руці:

— Навіщо я буду носитися з нею, Толю? Викину, та й годі!

— Знадобиться, — сказав Толя, нахмуривши лоб. — Це наша єдина посудина, і без неї нам буде кепсько… Я пропоную вам, хлопці, ось що: дорогу в ресторан (він кивнув головою на вікна станційного ресторану) з причини фінансових утруднень — забудемо. Самі лише адміністративні витрати зжеруть там половину наших і без того мізерних капіталів. З другого боку, від Наталчиної курочки та й від компоту в свідомості лишилися тільки солодкі спогади. А набивати шлунки чим-небудь до завтрашнього дня доведеться. Це — залізна необхідність. Що ж маємо діяти в такому випадку? Думаю, треба обслідувати місцевий базар і там запастися продуктами. І дешево буде, і сердито. Хто — за?

… Ми підняли руки, і вусатий носильник, що прийняв на схорону наш багаж, проходячи по перону, з подивом подивився на це вранішнє голосування.

— Дядечку, а стривайте! — гукнув йому навздогін Головацький. — Коли ваш фастівський базар починає своє свідоме життя?

— Та незабаром, тітки вже товари понесли, — сказав носильник. — А сонечко зійде — загуде базар на всю силу.

— От і чудово! — зрадів Головацький. — Гайда, друзі, за калоріями.

М’які небруковані вулиці Фастова, з мальвами та соняшниками за тинами, привели всіх нас на базар. Чого тільки не було тут в оцю вранішню пору: і синенькі баклажани, і величезні білі гриби з тугими палевими шапками, і жовті пузаті гарбузи, і жовтогаряча морква з буйнозеленою гичкою, і налиті соком тугі червоні помідори. Рядом стояли корзини груш, соковитих слив-ренклодів, в’язки цибулі, низки сіро-білого часнику, піраміди огірків, рожеві стеблини ревеню, купки пахучого кропу.

… Навантажені бараниною, молоком, пухкими свіжими булками, помідорами та іншим харчем, попрямували ми на розшуки річки.

Не встигло спалахнути багаття на березі, як Головацький став заготовляти шампури з прямих і досить великих прутиків верболозу. Він здирав з шампурів кору, і вони робилися гладенькі і слизькі. Шматки мокрого м’яса він спритно нанизував на білі рівні прутики впереміжку з кружальцями цибулі і маленькими помідорами. Важко сказати простими словами, як запахло над річкою, коли Головацький поклав над жаром на кілочках п’ять важких, нанизаних червоними шматочками баранини саморобних шампурів. Як тільки м’ясо стало бліднути, цибуля підсмажуватись, а на вугілля впали перші краплі баранячого сала, навколо запахло так смачно й принадно, що й не сказати.

Час од часу, махаючи Наталчиною косинкою, Толя роздував гаснуче вугілля. Шашлики з блідих стали робитися рожевими, мовби загоряючи у нас на очах. Жир краплинами з шипінням стікав на вугілля, а помідори з боків почорніли і де-не-де лопались, поливаючи томатним соком вогняний під багаття. Аромат смаженого м’яса і чимдалі гучніше шипіння викликали в наших молодих організмах, охлялих за роки громадянської війни, диявольський апетит.

— Помий бляшанку, Наталю, — розпорядився Головацький, перевертаючи над вогнем прутики з шашликом.

Поки Наталка, стоячи напівзогнута на широко розставлених м’язистих ногах над крутим берегом Унави, мила осокою єдину нашу посудину, Шерудилло розстелив на траві два номери «Приазовського пролетарія» і став нарізувати скибками свіжий хліб. Тут же він-розклав і невикористані помідори, цибулю та кілька головок часнику.

— Прошу за стіл, дорогі гості! — відступаючи від вогнища і водночас урочисто показуючи рукою на темно-червоний шиплячий шашлик, запросив Головацький. — Кельнерів у нас нема. Дійте самостійно.

Ми зняли з рогаток шашлики і, сівши кружка на траві біля газетної скатертини, стали просто зубами зривати з напівобгорілих прутиків соковиті, пропахлі димом і часником м’які шматочки баранини.

Перші хвилини щелепи наші працювали в погодженому мовчанні.

Ми грали на шашличних флейтах з таким азартом, наче приїхали з голодного краю.

Мені здавалося, що я ніколи в житті не їв такої смачної страви!

… Із Жмеринки ми дали у підшефний полк телеграму про свій приїзд, але, правду кажучи, я не був певен, чи прибуде вона за своїм призначенням до нашого приїзду, бо адреса була дуже приблизна. Щоб не розголошувати військову таємницю, я адресував телеграму так: «Місто Н., колишні Стародубські казарми, командиру».

Тільки-но винесли ми наші тюки з подарунками на привокзальний майдан, як ціла ватага бородатих візників-балагул з довгими пужалнами оточила нас, пропонуючи свої послуги, щоб довезти нас у місто.

Запах глянсових, відполірованих шкіряних сидінь фаетонів змішувався з запахом дьогтю, яким мазали балагули букси розсохлих коліс.

— Паничики мої, за вісімдесят копійок я вас до самої «Венеції» доставлю! — більше за всіх набивався довготелесий балагула з синцем під оком.

— Товариші! Ви не делегація? — почулося рядом.

Біля нас з’явився чорнявий командир у формі червоного козацтва. На синіх петлицях його акуратно заправленої гімнастерки червоніло по три «кубарі» і були прикріплені кавалерійські значки — підківки з перехрещеними шаблями. Маленький, ладний кашкетик з малиновим верхом і синім околишем мовби підкреслювався зігнутим лакованим козирком.

— Так, ми з Маріуполя, — сказав Шерудилло.

— Політрук третього ескадрону кавалерійського полку імені Німецької компартії Канунников! — відрекомендувався військовий. — За вами прислано тачанку.

Спершу ми поклали на дно тачанки тюки з подарунками, а потім посадили туди зверху Зуброву. Притримуючи одною рукою спідницю і червоніючи від ніяковості, Наталка сяк-так вибралася нагору, а за нею, як ті хвацькі кіннотники, намагаючись показати, що нам не вперше їздити на тачанці, вихопились і ми туди. Політрук Канунников сів поряд з їздовим, і гладкі булані коні понесли тачанку до переїзду, лишивши позаду Спантеличеного балагулу з підбитим оком.

— А де ж твоя знаменита фортеця? — спитала Наталя. — Звичайне собі місто, і ніякої старовини не видно.

— Старовина розташована в Старому місті, — сказав політрук. — А ми стоїмо на околиці, за залізничною колією. По місту ми вас іще провеземо!

В’їхали у передмістя Циганівку. Маленькі хатки стояли обабіч небрукованої дороги. Згодом стали попадатися й будинки чималенькі. І нарешті за червоним двоповерховим будиночком залізничної школи ми виїхали на забруковану синюватим камінням вулицю. І тоді я сказав урочисто, торкаючи за лікоть нашу супутницю:

— Наталочко, диви!

На стіні цегляного будинку була прибита голуба емальована табличка з написом: Вулиця Никодима Зуброва.

Як зачарована дивилась. Наталка на табличку, очей не відводячи. І згодом сказала з гордістю:

— Це вулиця імені мого дядька!..

… Щойно ми заїхали у відчинені ворота військового містечка, одразу ж побачили на широкому плацу построєний поескадронно підшефний полк.

Під звуки фанфар до нас підскакав на сірому, в яблуках, баскому жеребці, поблискуючи шаблею, яку тримав на рівні козирка кашкета, міцний, середнього зросту командир зі «шпалами» на синіх петлицях. Пронизливим тонким голосом, спинивши коня, він закричав на увесь двір:

— Товариші шефи! Полк червоного козацтва імені Німецької комуністичної партії построєний з нагоди вашого приїзду. Командир полку Микола Веселовський!

— Дорогі товариші! Друзі! Славетні наші захисники! Робітнича молодь Приазов’я і одного з найбільших заводів півдня нашої країни доручила нам передати вам зігрітий жаром наших юних сердець, палкий, шефський, комсомольський привіт…

Так почав своє вітальне слово Головацький. Він стояв високий і гарний, з непокритою головою, на військовій тачанці перед строєм червонців.

Спочатку Толя трохи збивався, спинявся, підшукуючи потрібні вирази, але згодом розійшовся, і голос його звучав чимдалі упевненіше. Говорив він про нерозривну дружбу, яка зв’язує червоне козацтво і комсомол України, нагадував про те, скільки молодих хлопців на заклик партії добровільно сіли на коней, щоб поповнити лави червонокозацьких дивізій, нагадував про революційний обов’язок і про високу романтику резолюції. Він говорив про те, що ми привезли сюди, на кордон з капіталістичним світом, не тільки скромні подарунки захисникам нашої країни, але й рішучість у хвилину небезпеки перетворитися з людей мирної праці в надійне поповнення червоної кінноти. Передав наказ маріупольської комсомолії тримати шаблі напоготові, щоб у першу-ліпшу хвилину провчити наших ворогів так, як шість років тому учили їх кіннотники Котовського.

Відпочивати ми категорично відмовились і вирішили до восьмої, на коли було призначено загальнополковий вечір самодіяльності, поблукати по місту… Наталка подалась у місто перша, не чекаючи на нас, щоб попасти в музей ще до його закриття.

Ми теж вирушили в Старе місто.

На правах старожила і знавця цих місць я викладав хлопцям історію міста.

… Уже кінчався Новий міст, як ми помітили Наталку Зуброву, що швидко йшла нам назустріч. Коли ми зійшлись, Наталка, важко дихаючи, сказала:

— Встигла-таки в музей! Вже закривали, але завідувач пустив. Милий такий дідусь. А дивіться, який подарунок він мені зробив, узнавши, що я племінниця дядька Никодима! — І вона розгорнула папку і вийняла з неї якесь пожовкле посвідчення. — Читай, Толю! — сказала вона, передаючи папірець Головацькому.

Головацький узяв з тоненьких пальців Зубрової пожовклий папірець і втупився в нього очима.

— Вголос читай, Толю, — попросила Наталка. — Всім буде цікаво.

Піднісши папірець до очей, глухим голосом Головацький прочитав:

— Його жінка полячка була, — мовила Наталка. — Тому і два імені. Комсомолка. І її махновці шаблями зарубали…

Мовчки стояли ми над кам’яними перилами урвища. Внизу ляскотіли праниками прачки, перучи білизну на березі Смотричу. Музикою перших, романтичних місяців революції звучало кожне слово пожовклого папірця, прочитаного Толею.

— Так, документ дуже цікавий! — задумливо погодився Головацький, обережно ховаючи його в папку і повертаючи Наталці. — Бережи його, Наталочко, більше за будь-які дорогоцінності на світі. Будеш і ти старушенцією колись. Внуки твої стануть комсомолятами, а комсомол наш Ленінський буде справляти який-небудь свій славний ювілей. Ну, п’ятдесятиліття своє, наприклад. І от вийдеш ти тоді на трибуну, сивенька, старенька, і розповіси їм усе, що запам’ятала про свого дядька, вірного солдата революції, котрий уже на третьому місяці після Жовтня записав у свої особисті взаємини священне слово соціалізм. Розповіси все про нього, а потім ще й зачитаєш оцей документ, у якому вже тоді зникали назавжди кордони між людьми різних націй, якщо вони були, бійцями одної мети. Подумай, як цікаво буде почути все це новим комсомолятам, котрі не знали особисто, що таке революція і громадянська війна!..

— Я зроблю це, Толю, якщо тільки доживу до того часу, — сказала серйозно Наталя і пішла з нами назад до старого центру прикордонного міста, бережно несучи під пахвою таку дорогу для неї папку…