Місто біля моря

Листи до друзів

— Нехай вам грець! Меліть язиками й далі, а я піду хлопцям писати! — так сказав я Маремусі і Сашкові, терпляче вислухавши всі їх глузування з приводу своєї вечірньої відсутності.

Залишаючи їх удвох в мезоніні, я так і не сказав їм, де пропадав увесь вечір позавчора. Як з’ясувалось на допиті з тортурами, який мені вчинили хлопці, вони мали намір і надалі контролювати кожен мій крок, побоюючись: а чи не відриваюсь я від колективу? Вони по-товариському боялись, як би я не схибнув на стороні, не «переродився», і всілякими натяками хотіли вивідати у мене все. А я не зміг признатися. Коли б я тільки. заїкнувся про звану вечерю та про раки — вони б за мене так узялись, що тримайся тільки! А хіба я честь нашого прапора у того інженера не захищав? Захищав!

Іще в сінях я перевзувся в легенькі тапочки, а ливарні мої «колеса» виставив у козиний сарайчик до понеділка.

Під парканом у нашому дворику притулилась старенька, поросла диким виноградом альтанка. Посеред неї був укопаний в землю шестигранний столик.

Славно писалось у затишній тіні альтанки! Вітерець «низовий» іноді залітав сюди з моря і ворушив обгортку зошита, то відкриваючи її, то укладаючи листочки на місце.

Спершу я написав листівки: Фурману — в Луганськ, на завод імені Жовтневої революції, Монусу Гузарчику — в Харків і, звичайно, Галі Кушнір — в Одесу. З самого ранку я думав над тим, що мені написати їй. Образа, яку заподіяла вона мені, ставши на бік Тиктора в історії з Францом-Йосифом, тепер здавалася зовсім дрібницею.

Забувши всі прикрі колкості і дрібні образи, я пригадував зараз тільки все миле й ніжне. Скромну, веселу Галю я мимоволі порівнював з Анжелікою, — з усіма її забобонами, з лампадкою на килимі, сумовитою феєю та захопленнями чарльстоном.

«Звичайно ж, Галя в сто тисяч разів скромніша, простіша і сердечніша!» — думав я, старанно виводячи в кінці листівки прості рядки:

Ніякої певності в тому, що мої листівки дійдуть до адресатів, у мене не було. Розстаючись, ми записали назви заводів, на яких будемо працювати, та й усе. Але ж на заводах тисячі робітників!

Микиті Коломійцю я вирішив написати великого, докладного листа. Його адресу я запам’ятав на все життя: «Місто Н., Лікарняний майдан, школа ФЗУ біля заводу «Мотор». Старанно я вивів цю адресу і придушив голубенький конвертик камінцем-голишем, щоб не здув його вітер. Але тільки-но я розкрив зошит, як зрозумів, що в ньому хтось хазяйнував. Дві сторінки були вирвані з середини, а на першій красувався знайомий почерк Бобиря.

Прочитав я і мимоволі усміхнувся:

Тут Сашкове послання обривалось. Останнє його слово «поставились» з’явилося пізніше, замість закресленої фрази: «не сміялись, як мої товариші».

Знову я виразно уявив день приїзду, коли розпалений Сашко Бобир доводив, що біля кіоска з бузою він бачив Печерицю. Не забув я, який крик здійняв Сашко, коли Маремуха спитав: «А ти не сказав, побачивши Печерицю: «Цур тобі, цур!»?»

Згорнувши вчетверо зіпсовану сторінку, я поклав її в кишеньку косоворотки і став складати листа Микиті Коломійцю. Довжелезний він вийшов. І винуватий в цьому не стільки я, скільки сам Коломієць.

Напередодні розставання Микита сказав: «Одне прошу, голубе: якомога більше подробиць. Життя кожної людини складається з сили-силенної дрібниць, і лише той є справжня людина, хто не потоне в оцій каші, а, розібравшись, що до чого, знайде вірний шлях уперед. Тому давай, лишень, брате Васильку, більше мені повчальних дрібниць, які ти помітив на новому місці. Я постараюсь у них. розібратися і використати в роботі з новим випуском фабзавучників».

Отож я і «давав дрібниці», як кажуть кочегари — «на повний тиск». Усе написав Коломійцю: і як Тиктор відбився від нас у поїзді, і як ми боялися спершу, що у крупної домовласниці оселимося, і як Печериця привидівся Сашкові Бобирю біля кіоска з бузою, і навіть оцьому спеціалісту по гарматних ударах Зюзі Тритузному, який мало не став поперек нашої дороги, я всипав такого перцю, що держись! Повідомляв я Микиту, що продумую на дозвіллі один винахід щодо підогріву машинок. Дуже докладно описав історію свого візиту в танцклас Рогаль-Піонтковської. А щоб Микита, чого доброго, не здумав дорікати мені за захоплення танцюльками, пояснив причину відвідування цього закладу: «Хотів на власні очі перевірити, чи не є тутешня Рогаль-Піонтковська родичкою отієї старої графині, яка жила у нас на Заріччі і так гостинно зустрічала в себе в садибі отамана Петлюру, «січовиків» Коновальця, представників Антанти та інших ворогів Радянської влади».

Я просив Микиту дізнатися докладніше, яка доля спіткала графиню і її породистого братця.

В ясних барвах описав нашого червоного директора Івана Федоровича Руденка, який по-батьківському повівся з нами. Я розповів у листі Микиті, як дбає Іван Федорович про робітничий клас: дах у ливарні піднімає і сам намагається розгадати таємниці, вивезені англійцями.

Уже смеркало, і тому лист довелося закінчити абияк, нашвидкуруч. Далі я написав Микиті про дрібниці, на мій погляд, вельми корисні:

Сонце вже зникло у морі. На прогріту і стомлену землю впускалися теплі молочні присмерки. А я все писав і писав. Навіть рука занила, гірш як від набійника.