Місто біля моря

Не щастить Бобирю!

Забув сказати, чому перестали бути дійсними чопівські посвідчення на право носити зброю.

Справа в тому, що після мого від’їзду до Харкова в наше місто прийшов. на постій з Проскурова кавалерійський полк, вихований славним комбригом Григорієм Котовським. Кіннотники розташувались за вокзалом, у казармах, де за царя стояв Стародубський драгунський полк. Звідусіль підводи повезли туди сіно, овес, снопи клеверу. Багато треба було фуражу звести, щоб прокормити таку силу коней.

А ввечері, як тільки котовці розташувалися на новому місці, над вулицями міста почувся знайомий сигнал чопівської тривоги: три кулеметні черги і п’ять поодиноких пострілів. І як завжди, по такому сигналу до штабу частин особливого призначення на Кишинівську звідусіль помчали комунари-комуиісти і комсомольці нашого міста.

Наших фабзавучників сигнал тривоги застав у залі комсомольського клубу, де вони, зібравшись на вечір самодіяльності, дивилися музикальну картинку «Тройка» у виконанні артистів фабзавучу.

Після того, як відкрилась завіса, на сцену з-за лаштунків, розмахуючи важкими причіпними хвостами, вискочило в одній упряжці троє артистів-«коней».

Загримовані вони були абияк, і всі відразу впізнали, що товстий, низенький «кінь» в яскравому мундирі румунського королівського офіцера з золотими галунами на червоних штанях — не хто інший, як Петро Маремуха. Треба сказати, що у мого друга Петруся був непоганий бас, і ця якість високо цінилася серед драмгуртківців.

Колишній безпритульний і всезнайко Фурман зображав петлюрівця.

Широкі, з напуском шаровари, синя чумарка, підперезана червоним, як у візників, поясом, чорна з білими підпалинами папаха з собачого хутра, з голубим атласним шликом на боці і, нарешті, довгі, — значно довші за колишні Печеричині — вусища, — ось який вигляд мав Фурман. Для більшої поважності Фурман засунув ще за халяву пляшку. Тих хлопчаків, що заглядали з вулиці у зал через вікна, найбільш, зрозуміло, цікавило, справжня це горілка чи звичайнісінька вода з-під крана.

Але найкращий, як казали хлопці, вигляд мав маршалок Пілсудський — Сашко Бобир. Він був у блакитній, отороченій кролячим хутром високій конфедератці з трепетливим султаном із білого кінського волосу. Костюмер клубу викопав десь для Сашка справжній френч офіцера-пілсудчика з витими блискучими позументами на високому стоячому комірі, з орденами, аксельбантами і гудзиками з орлами. Френч був трохи великуватий для Сашка. З цупких манжет його рукавів висувались лише кінчики пальців Бобиря: видно, офіцер, який залишив у місті під час втечі пілсудчиків у двадцятому році свій парадний френч англійського крою, був здоровило. Одного не вистачало для повноти наряду — хороших офіцерських чобіт. На ноги Бобирю костюмер натяг жовті краги з свинячої шкіри, але черевики з-під краг виглядали чорні — наші звичайні робочі черевики з юхти. Ну, де це видано, щоб офіцери-легіонери носили різномастні краги й черевики? Але Бобир не журився…

Веселий і гордий з того, що його розглядає так багато молоді, бажаючи хорошою грою загладити свій промах на чергуванні в штабі ЧОПу, Бобир старався з усієї сили: він тупав ногами, як справжній жеребець, басував, іржав дзвінко, ну зовсім по-жереб’ячому, скрипів зубами ще дужче, як уночі, роблячи вигляд, що перегризає вудила, — словом, ви— каблучувався, як тільки міг. Він догрався до того, що на другому колі у нього відпав хвіст.

— Дивись, дивись, Пілсудський без хвоста! — закричали хлопчаки біля вікон.

Але Бобир, анітрохи не розгубившись, зафутболив з ходу по хвосту, що відпав, та так дуже, що хвіст залетів аж у другий ряд і, схоплений глядачами, пішов гуляти по руках наче чарівна паличка фокусника.

Найскладніше було підібрати костюм для Антанти — хазяйки всієї цієї контрреволюційної «тройки». Доручили цю справу Фурману, як найкращому з усіх артистів знавцеві історії. Він став пригадувати, які саме держави нацьковували пілсудчиків, петлюрівців та румунських бояр на молоду Радянську країну, хто саме постачав і озброював армію інтервентів.

Будучи сам родом з-під Шепетівки, Фурман добре запам’ятав, як на скаргу польського графа Потоцького команда американських солдатів та офіцерів з американської місії, що була в Яссах, приїхавши у містечко Антоніни під командою американського лейтенанта Риджуея, спалила дотла сусіднє село тільки за те, що в роки революції селяни цього села стали ділити графську землю.

Фурман знав, що у військах Пілсудського, з якими він ішов на Київ, особливо в армії генерала Галлера, було багато американських інструкторів, а ще більше — американських гвинтівок, кулеметів та іншої заокеанської зброї. Знаючи це, Фурман розпорядився, щоб половину вбрання для Антанти костюмер пошив із зоряно-смугастого американського прапора. Другу половину зшили з британського прапора. Таким чином, «Антанта»-Галя, наче в простиню, була загорнута в американо-британські прапори. До того щ на матерії спереду були нашиті з золоченого ялинкового паперу два хвостатих коронованих леви. Щоб дати зрозуміти глядачам причетність до інтервенції і французької буржуазії, на білий, притрушений борошном Галин парик костюмер надів картонний, зігнутий ковпак, який трохи нагадував ті роги достатку, що висіли ще з часів старого режиму біля булочних міста.

Так одягнута, стоячи в центрі сцени і натягаючи віжки, Галя-«Антанта» стьобала батогом Пілсудського, боярську Румунію і Петлюру.

В кінці третього кола їм треба було за інсценіровкою повернутися мордами до своєї пані — «Антанти». Коні повинні були стати на диби, інакше кажучи — підняти руки, заіржати дуже жалісно, а потім, вибігши на авансцену, сумовито проспівати в публіку:

… Коли не зважати на те, що Бобир загубив хвіст, усе, як казали мені хлопці, йшло чудово. Артисти басували на сцені, щулячись від ляскання батога, Галя була сувора і пихата, як справжня англійська леді, режисер — культпроп комсомольського осередку профспілки «Нархарч» Коля Дракокруст — потирав руки на радощах, що номер, придуманий ним, удався на славу, але тільки-но Маремуха заспівав густим басом «Москви…» — в залі крикнули:

— Тривога!

Шум зчинився в клубі. Перекидаючи лавки, глядачі-комсомольці стали вибігати на вулицю. Кожному хотілося швидше прибігти в ЧОП, одержати свою гвинтівку і чекати наказу. Режисер Коля Дракокруст, недовго думавши, закрив завісу і зіскочив у зал, щоб і самому швидше вирватися на волю.

Домашня одежа Петлюри-Фурмана лежала на підвіконні, за сценою. Там же, як на купанні, поклав свої манатки й Маремуха. Обидва вони швидко переодяглись і, покинувши на сцені театральні костюми, зриваючи на ходу вуса і стираючи грим, вискочили на вулицю через вікно.

Але що було робити Бобирю, одежа якого лежала в порожній шафі у клубній бібліотеці, за сценою? В дні вистав ця бібліотека тимчасово перетворювалася на кімнату для гримування. Там же схоронялись парики, грим, старовинні куркові. лістолети, і Коля Дракокруст, побоюючись пустощів несвідомих відвідувачів клубу, завжди на час вистави замикав бібліотеку на ключ.

— Де Дракокруст?!. Де Дракокруст?!. Хлопці, ви не бачили Колю Дракокруста? — кричав тепер з усієї сили сердешний Сашко, бігаючи в напівспорожнілому залі і чіпляючись нікельованими піхвами шаблі за дерев’яні лавки.

Але комсомольці-чопівці навіть не відповідали Бобирю. Дуже їм цікаво було з’ясовувати, де Дракокруст, коли після невдалого нападу на штаб ЧОПу кожен був серйозно стурбований новим, тривожним сигналом і мріяв лише про одно — швидше добігти до штабу. Підліткам, які не була ще в комсомолі, нікуди було поспішати, але навіть і вони, охоплені загальним хвилюванням, протискувались на вулицю. Тільки найспокійніші з них з цікавістю розглядали зблизька артиста Сашка, а фабзаєць Моня Гузарчнк, ляснувши Бобиря по плечу, крикнув:

— Проше пана! Не хвилюйтесь! Проше пана, як пан хце, то я, як безпартійний прошарок, позичу панові свої штани?..

Добре розуміючи, що Гузарчик лише жартує і ніколи не наважиться на таку самопожертву, Сашко кинувся до виходу. Вибігши на вулицю, Бобир зупинився, потягнув носом свіже весняне повітря, оглянувся і, крикнувши в розпачі: «Ну де ж той Дракокруст, біс йому в ребро, де ключі?», недовго думавши, притримуючи шаблю, побіг у вузеньку і темну Ямпольську вулицю.

Усі думали, що «панська Польща» побігла в гуртожиток переодягатися. Але Сашко був не такий дурень, щоб бігти на край міста, а потім назад лише для того, щоб змінити мундир піл судчика на свою стару робу.

Сашко вирішив бігти в штаб ЧОПу в театральному одязі.

«Дарма, — мабуть, думав він, приголомшений безвихідністю становища. — Перші хвилини всі будуть обертатися, а потім, як поясню, в чому справа, — перестануть. Головне — не спізнитися по сигналу тривоги, бо коли спізнюсь, то після того, що трапилося на минулому чергуванні, скажуть: жалюгідний боягуз Бобир».

До того ж Сашко вирішив перехитрити всіх чопівців, які були в клубі, і прибігти до штабу першим. Мало хто знав, що в кінці Ямпольської є брудний прохідний двір, який виходить прямісінько на Базарний майдан. І Сашко побіг темною, кривулястою вуличкою до заповітного двору навпростець.

Треба ж було трапитися, щоб, влетівши з розбігу в цей покритий калюжами постоялий двір, Сашко напоровся на тічку бездомних собак.

Почувши дзенькіт шпор, а потім побачивши Бобиря, який біг, собаки спершу оторопіли, і кілька дрібних шавок, прийнявши його, певно, за головного їх ворога гицеля-собаколова, що біжить на них з арканом, кинулись від нього навтікача. Але в ту ж хвилину собаки більші, покусані бойові собаки, відчувши обман, з гавкотом кинулись на Сашка.

Спершу Бобир вирішив оборонятися. Він розповідав шь тім хлопцям, що хотів вихопити з піхов шаблю і рубати бродячих собак прямо шаблею, але, як тільки його рук4 схопила ефес, старий барбос удови податного інспектора І торговки франзольками мадам Піднебесної вчепився з розгону Сашкові в праве стегно. Барбос уже не раз виривався з клітки собаколовів і знав, що найкращий спосіб не попастися знову — це нападати першому на кривдника.

Лишався єдиний вихід у сердешного Сашка — тікати без бою. На світло! Туди, де бродячі собаки не посміють кусати людину.

Штурхаючи собак ногами, відбиваючись од них піхвами шаблі, переслідуваний голосним собачим гавканням, Бобир вирвався на Базарний майдан у мундирі офіцера-пілсудчика і нарядній конфедератці з білим, пушистим султаном.

А в цей вечір біля бакалійної крамниці Церобкоопу, на Базарному майдані, знову чергував сторож, якого в свій час допитував уповноважений ДПУ Вукович. Сторож добре запам’ятав, як йому вичитував Вукович і як, звертаючись до Полевого, уповноважений ДПУ висловив припущення; що бандит, який намагався висадити в повітря ЧОП, очевидно, метнувся до польського кордону.

Тепер, схвильований новою чопівською тривогою, дід уже був на сторожі. Почувши гавкання собак, він обернувся і побачив Бобиря, що біг у дивному вбранні.

Старик миттю оживив у пам’яті роки громадянської війни і таких-от, як цей, пілсудчиків, коли вони марширували вулицями нашого міста під командою прибулих із-за океану американських інструкторів. Зараз у сторожа була цілковита можливість відзначитися.

Тремтячими пальцями сторож звів курки дробовика і, збігаючи з ганку магазина, крикнув грізно:

— Стій, псякрев!

За дзвоном шаблі, за гавканням собак Бобир не почув оклику.

— Ах ти, панська пика! — загорлав сторож і пальнув Сашкові під ноги дуплетом з обох стволів старовинної мисливської рушниці.

Бобир підстрибнув і завернув круто праворуч. Глибока, розритй водопровідниками ще з осені і зараз повна, талої води та іржавого листя канава пересікала Базарний майдан. Сашко думав з ходу перестрибнути канаву, але черевик його ковзнувсь на глинистому схилі, і Бобир з розгону гепнувся обличчям у льодову воду…

Найобразливіше те, що цього разу тривога була не справжня. Просто начальник штабу ЧОПу Полагутін, для того щоб востаннє зібрати всіх комунарів, скористався з старого випробуваного сигналу.

Кожному, хто підбігав до штабу і хотів одержати гвинтівку, Полагутін вказував рукою на брук і говорив:

— Шикуйтесь, товариші. Без зброї…

Коли всі комунари вишикувалися перед будинком, незручно себе почуваючи без гвинтівок, Полагутін, дзенькаючи шпорами, збіг з горбочка на брук і сказав:

— Хочу повідомити вас, товариші комунари, про новину, можливо, для кого-небудь і несподівану: частини особливого призначення і в прикордонних округах України розпускаються. Вся зброя переходить у розпорядження окружного воєнкомату. Там же на загальних підставах буде провадитися військова підготовка призовників і запасних. Сильніші ми стали, товариші, через те і таке рішення ухвалило керівництво нашої партії. Червона Армія сама зможе, в разі чого, захистити країну і наші кордони. От котовці до нас приїхали на зміцнення кордону, чули, сподіваюсь?..

… Саме в той час, як Полагутін, не підвищуючи голосу, запросто розмовляв з комунарами, за будинками, на Базарному майдані, пролунало два постріли, потім розпачливий крик Бобиря прорізав нічну тишу, почулися свистки сторожів біля Старої фортеці, і знову все стихло. Коли б то була гвинтівкова стрілянина — тоді, зрозуміло, всі комунари кинулися б відразу туди, але багатьох заспокоїло, що постріли були глухі, як із звичайної рушниці.

Полагутін прислухався і, мовби між іншим, зауваживши: «Щось трапилося біля лісопильних складів», голосно і спокійно об’явив:

— Усе, товариші. Можна з піснями і по домівках!

У різні боки треба було йти комунарам: одним — на Підзамче, другим — на Руські фільварки, третім — на Видрівку, а осередковим мукомелам ще далі — на хутір Довжок, але всі старшини, наче змовившись, повели свої взводи по Кишинівській, до Базарного майдану, щоб дізнатися: що ж все-таки трапилось біля лісопильних складів.

Востаннє ідучи в чопівському строю по Кишинівській, комунари заспівали улюблену пісню:

І не встигли чопівці, як кажуть хлопці, наближаючись до магазину Церобкоопу, проспівати всю цю пісню, як перед ними відкрилось незабутнє видовище.

Заарештований сторожем, мокрий і розлючений Сашко Бобир, раз у раз хапаючись за покусані стегна, горлав:

— Хто вам дав право стріляти, роззяво? Ви ж убити мене могли, психопат нещасний! Я ж — артист!..

Сторожеві було прикро не менше, аніж жертві його помилки — Бобирю. Адже патрони казенні вистріляв даремно! Але хіба ж міг сторож — старий царський фельдфебель — так відразу, та ще при всіх комунарах, визнати свою провину і відпустити Бобиря?

Спантеличений, тримаючи рушницю наперевіс і оглядаючись, він бурмотів:

— Артист… Знаємо ми таких артистів!.. Ось підемо в ДПУ, там розберуться, хто ти є такий і яке маєш право в чужій формі по радянському місту гасати…