Місто біля моря

Страхи зникли

«Двоповерховим власним будинком», виявилося, була насправді маленька, крита жовтою черепицею хатка, що стояла в глибині засадженого квітами дворика. Далі, за хаткою, видно було дерева міського саду і голубу раковину для оркестру.

Напівтемна кухонька та побілена вапном чистенька спальня з дверима, що виходили просто в сіни, — оце, власне кажучи, і був увесь перший поверх шикарного «особняка».

Просто з сіней, заставлених корзинами, дубовими діжками і кухонним начинням, були нагору досить рипучі і круті східці без усяких поручнів. Здавалося, вони ведуть на горище.

Коли ми лізли по цих східцях услід за хазяйкою, думалося, що ось-ось дві косі балки, що підтримували східці, обваляться і ми, всі п’ятеро, покотимося. вниз, на всякий мотлох.

Горішня — і єдина — кімнатка другого поверху нам одразу сподобалася. Давненько, як видно, її переробили із звичайнісінького горища: стеля була коса, і віконна рама виходила просто на дах.

Володька поставив у куток батіг, ловко, по-хазяйському, відкрив засувки і з тріском відчинив маленьке закурене віконце.

— Осюди вилазьте — і екран видно, як з першого ряду, навіть іще краще. На минулому тижні я тут «Лісового звіра» дивився. Ніякої тисняви, безплатно все, і вітерець продуває! Де ще таку вигоду матимете? — сказав Володя.

І справді, з вікна добре видно було біле полотнище кіноекрана в міському саду. Я висунувся у віконечко далі, побачив під собою увесь схил даху, сусідній сад за парканом і ще далі, за лінією залізниці, — море.

Візник не збрехав: найсправжнісіньке, від шторму досить-таки брудне біля берегів, Азовське море вирувало за яку-небудь сотню кроків від хатки Агнії Трохимівни. Мені було добре видно з віконечка білі баранці хвиль. На них погойдувався в бухті рибальський баркас з голою і високою щоглою.

Бабуся-хазяйка з побоюванням стежила за тим, як ми розглядали її кімнатку. Відчувалося, що вона найме її охоче, і тому Сашко Бобир поводився, як справжній квартирант. Де він тільки цього навчився — не знаю.

Сашко походжав поважно по розсохлій підлозі, совав свій кирпатий ніс у кожну щілину, відчинив невідомо навіщо дверцята димоходу від низенької грубки. Побачивши на одвірку накопчений восковою свічкою у великодню ніч хрест, Бобир суворо провів по ньому пальцем і під кінець глянув униз: звідси, згори, круті східці здавались іще небезпечнішими.

— А чому поручнів нема? — запитав Сашко суворо. — Тут уночі, коли темно, спросоння в’язи собі можна звернути.

— У мене внизу лампадка цілу ніч горить, — послужливо сказала бабуся.

— Що?.. Лампадка? Від лампадки пожежі бувають! — поважно сказав Бобир.

— Що ти, що ти, голубе, боронь боже! — занепокоїлася бабуся.

— А топити зимою чим? — не вгавав Бобир. І він важко поляскав пічний лежак.

— Ну, якщо ви на заводі будете працювати, — сказала хазяйка, — паливо у вас буде. Заводським вугілля щозими видають. Володя вам привезе, складете. в отому сарайчику, де коза, от і все.

«А як не будемо на заводі працювати? — подумав я. — А раптом нас не приймуть і треба буде від’їздити зовсім із цього міста?»

— Мені, товариші, цей мезонін, безумовно, подобається! — сказав Сашко дуже солідно, так, наче його думка була вирішальною. — Погано, звичайно, що пустувато тут.

— Та я ж вам сказав, молодці, — встряв поспішно у розмову візник. — Купіть собі на перший час тропічні меблі, а там далі, на зиму, якщо грошенята заведуться, і всяку розкіш можна буде привезти.

— Ну, а спати на чому? — заперечив Бобир. — На ящиках з-під апельсинів багато не поспиш!

— «Дачки» купите, розкладушки. Але вони дорожче обійдуться! — сказав не так упевнено Володя.

— А просто на підлозі хіба не можна? — спохватився Маремуха. — Я дуже люблю влітку спати на підлозі. Це корисно. У вас, бабусю, соломи нема?

— Сіна можу дати. Я для кози минулого року купила, так із зими ще трохи лишилось.

— Від сіна блохи заведуться, — сказав, кривлячись, Бобир. — У сіні і в тирсі блохи самі по собі, довільно народжуються. На сіні нехай Денікін спить, а ми собі краще «дачки» купимо. Але ось…

— Стривай, Сашко, — спинив я Бобиря. — Годі тобі голову морочити! — І, звертаючись до хазяйки, спитав — Коли ви згодні, ми оселимось у вас. Але як вам: завдаток тепер чи потім?

— Та я й не знаю… — Бабуся зам’ялась. — Ось, може, Володя скаже.

— Слухайте мене, хлопці! — сказав Володя, стукнувши пужалном у дерев’яну підлогу. — Ми ж свої люди, правда? Ніхто вас тут обдурювати не збирається. Познайомив я вас з тіткою — тримайтеся тепер за неї міцно. Вона вам як мати буде: чи випрати, чи зварити. Турбот у вас ніяких, руки вільні, а тітоньці теж перепаде від вас на шматок хліба. Адже правда? А про ціну домовитесь потім. Слухайте мене, я людина бувала. Біжіть-но швиденько на завод, покажіть там путівки ваші від товариша Дзержинського і мерщій влаштовуйтесь. А то зараз для вас наче затемнення. Хіба ви знаєте, який розряд вам дадуть? Скільки заробляти будете? Не знаєте! Вірно кажу? А коли на заводі побуваєте, враз видніше стане, та й тітонька тут тим часом мозком поворушить та й прикине, як би це більше з вас заправити, щоб і собі не обидно було, та й небожеві Володі на могорич дісталося. Ну, рушили, чи що, на грішну землю?..

Звичайно, треба було дорожити кожною хвилиною в цей перший день нашого приїзду в незнайоме ще місто. Слід було послухати Володиної поради і негайно мчати на завод. Але нам дуже хотілося глянути зблизька на справжнє море. Ніколи ми його не бачили, хіба що на малюнках.

Найбільша річка, яку нам довелося бачити в себе на батьківщині, був Дністер, та й то, щоб добратися до нього з міста, треба було йти путівцями добрих верст п’ятнадцять. І купатися в тому Дністрі можна було тільки біля берега — інакше міг пальнути в тебе, якщо запливеш на середину річки, румунський жандарм.

Вийшовши з двору, ми звернули в провулок, який вів до моря, перейшли портові залізничні колії і спинилися біля кам’яного парапету набережної.

Не бачене нами раніш море з люттю кидалося на берег. Хвилі кипіли піною, билися з гуркотом у кам’яні груди парапету і, знесилені, відкочувалися назад, несучи з собою дрібненьку гальку, гнилі водорості, черепашки, поступаючись місцем перед новими хвилями, що бігли на берег. Усе море ходило улоговинами і горбами, неспокійне і зле.

Холодні бризки долітали до нас. Бобир, невдоволено поморщившись, потер долонею веснянкувате обличчя і відступив на крок назад.

Признатись, не таким я уявляв собі раніше море! Думалось: вийдеш на берег — і далеко-далеко, до самого обрію, буде розстилатися перед тобою широка і тиха рівнина голубуватої чистої води.

Колись я подарував Галі Кушнір свою фотокарточку з написом: «Мою любов, широку, як море, вмістить не можуть береги життя».

Ці слова я почув у театрі під час вистави драми про сімох в’язнів, повішених царськими поліцейськими. Я запам’ятав ці слова і частенько повторював. Пригадую, Галя ще спитала мене:

— Ти це сам склав, га, Василю?

Просто збрехати, сказати «я» — було незручно. Авторитет втрачати також не хотілося, довелось відповісти ухильно:

— А що, хіба погано?

Тепер, дивлячись на море, я згадав ті недавні дні, коли ми ще були хлопчиськами, згадав Галю — мою подружку, і вірші про любов, «широку, як море», мимоволі перенесли мене в далеке наше місто.

Я засмутився від того, що тут, у новому місті, море було зовсім не таке вже широке. Ліворуч його огинала вузька піщана коса. Вона була схожа на довгий ріг, трохи загнутий до південного заходу. На самому краю коси, просто перед нами, чорніли якісь будівлі, і осторонь них, на відшибі, видно було конусоподібний стовпчик, він підіймався досить високо над водою. Згодом ми взнали: це був маяк.

Вхід у порт праворуч від нас прикривав сірий кам’яний хвилеріз. Він наче продовжував лінію портового молу і здавався звідси дуже низьким. Лише коли-не-коли над гранітними брилами хвилеріза спалахували білі баранці: це хвилі із відкритого моря, значно грізніші, аніж ті, що підкочувались до берега, намагалися переплигнути через хвилеріз.

Нас обдавало вологим морським вітром і дрібними бризками солоної води; оглушені шумом хвиль, що бігли на берег, ми не почули, як до нас підійшла дівчина.

Ми побачили її лише тоді, коли вона скочила з розгону на парапет. Поли її синього з великими білими квітами халатика притиснуло вітром до ніг, взутих у рожеві гумові туфельки.

Ми всі троє втупились очима в незнайому дівчину.

Не звертаючи на нас уваги, вона стояла на бетонному парапеті, струнка і гнучка, і жадібно вдихала в себе штормове повітря. Постоявши так якийсь час, вона обернулась і, уважно оглянувши нас трьох, голосно спитала:

— Ви тут іще побудете, молоді люди?

— Трохи побудемо, — зніяковіло обізвався Бобир.

— Тоді постережіть, будь ласка, мої речі! — сказала дівчина і, не чекаючи нашої згоди, швидко вийняла з густого волосся роговий гребінець із блискучими камінцями, сунула його в кишеньку халатика, провела рукою по волоссю і кинула халатик на кам’яний бар’єр, якраз перед Сашком.

Лишившися у шерстяному купальнику, дівчина поставила ногу на драбинку і стала спускатися вниз. Ми думали, дівчина пірне кілька разів біля берега, тримаючись за пеньки старих паль, а потім, тремтячи з холоду, вилізе наверх. Адже саме так купалося багато жінок у нас, у Смотричі. Але ця, як справжня морячка, сильно» відштовхнувши ногами іржаву драбину, пірнула під гребінь хвилі, яка котилась на берег. Не минуло й хвилини, як ми побачили незнайомку далеко в морі. Жовтий її костюм то показувався на рівні білих баранців, то знову зникав. Дівчина не відверталась од набігаючих хвиль, а, навпаки, заривалась у них головою. Величезні стіни води виростали раптово перед нею, але вона упевнено пірнала під них, щоб, діставши малесенький перепочинок, знову зустрінути удар розбурханого моря. Лише коли-не-коли, повертаючись до нас обличчям, незнайомка висувала з води загорілу руку і ліниво відкидала назад волосся. Мокре, густе, воно весь час падало їй на очі.

— Ти диви, принцеса цирку! — сказав захоплено Бобир. — Як пірнає!.. Ти б зміг так, га, Маремухо? — І Сашко, не зводячи очей з моря, сів поряд з халатиком дівчини на парапет.

— Треба спробувати спершу, що за вода, — ухильно відповів Петро. — Коли справжня, солона, то чого ж! У солоній воді, кажуть, легко плавати: вона сама людину тримає.

__ Тримає-то тримає, але хвилі які! Хіба не бачиш? — сказав я. — Такою хвилею як торохне, вмить забудеш усе на світі… Як вона вилізе тільки?

— Погано їй буде до берега пробиватися, — згодився Бобир.

— Де ж вона, хлопці? — закричав раптом Маремуха. — Я її не бачу.

Дівчини справді ніде в морі не було видно.

— А може, вона вже на хвилерізі? — невпевнено, спроквола озвався Сашко.

— Туди не так-то скоро допливеш! — сказав я і зразу ж полегшено крикнув:-Та он вона, диваки!

Чіпляючись за якірний ланцюг, незнайомка лізла на баркас, що похитувався на хвилях. Сплеск хвилі підкинув її догори, і вона ривком вискочила на палубу. Схопившись одною рукою за щоглу, другою вона поправила волосся і потім, як то звичайно роблять візники на морозі, поляскала себе руками по тілу, наче обіймаючи себе. Добре їй, видно, було відпочивати там! А мені вже починало не подобатися її купання. Сказала, щоб «трохи» постерегли її речі, а сама, гляди, і справді до хвилеріза гайне!

— Ти теж, Сашко, дивак, — сказав я Бобирю. — Хто тягнув тебе за язик сказати, що ми тут стояти будемо! Вона собі розважається там, а нам на завод іти треба, Визвався теж, сторож!

— Ну, так давай ходімо! — запропонував Бобир, оглядаючись.

— Ми підемо, а халат її вкрадуть. Вона подумає, що ми шахраї, — резонно зауважив Маремуха.

— Ми от із Петрусем підемо, а тебе залишимо) тут… кавалера! — пристрахав я Бобиря.

— Сам я не залишусь. І не думай! — буркнув Бобир і квапливо відсунувся від халата.

Мовби чуючи наші побоювання, незнайомка ловко, головою вниз, стрибнула з баркаса у вируючу воду. З’явившись на хвилях знову, вона наввимашки, по-чоловічому, попливла до берега. Хвилі допомагали їй плисти, підштовхували її. Але ось біля самого берега дівчина потрапила в мертвий зиб і майже не рухалася з місця. Зовсім брудна, з накипом із сміття, вируюча вода, відкочуючись від парапету, то ледь-ледь відносила дівчину в море, то зразу ж вертала її назад. Незнайомка, видно, стомилась. Ліниво плаваючи, вона набиралася сил.

Але ось із гуркотом і ревом понісся на берег високий водяний вал. Він підхопив дівчину, і вона з силою вчепилась за залізну драбинку, мало не зірвавши її з петель.

Сяк-так дівчина вилізла на бетонну набережну. Вона аж похитувалась. Волосся було липке і звисало, як намочене клоччя. На загорілих ногах чорніли крупинки сміття.

— Мерсі, що постерегли, — сказала дівчина, важко дихаючи. І, схопивши халатик, вона побігла набік, лишаючи на парапеті маленькі мокрі сліди.

— Ходімо, хлопці! — покликав я друзів, повертаючись спиною до парапету.

… Візник Володя, прощаючись з нами, показав удалині, під горою, високий цегляний димар з червоним прапором, що майорів на громовідводі.

— Оце і є завод імені лейтенанта Шмідта, — сказав він. — Держіть курс на димар — і потрапите прямісінько в контору!

Місто було всюди чисте і на подив рівне, не таке, як наше рідне місто, порите ярами та проваллями. Тепер, коли ми йшли пішки від берега моря до центру, поглядаючи на димар, стало зрозуміло, що каламутна вода, яка заповнювала майже до верху облицьовані каменем-пісковиком канавки вздовж вулиць, заганяється вітром, з моря, і, завдяки їй, у місті нема куряви.

— Так, товариші, нічого не скажеш — здорово плаває оця принцеса! — з заздрістю в голосі признався Бобир. — Я б не поліз під таку бурю у море. І досі у вухах шумить!..

— Тобі від незвички здається страшно, — сказав Маремуха. — Ось зажди, влаштуємося тут, станемо ціле літо купатися — і ще не в такий шторм попливемо. До того маяка доберемося, що ген на косі!

— Сказав теж! До того маяка верстов з десять, мабуть, — зауважив я невпевнено.

— А добре, справді, що ми біля самого моря влаштувалися! — ледве встигаючи за нами, сказав Петро. — Подумайте, як це здорово: вранці побігли разом на берег — і бух-бух у море! А потім — на завод. І вмиватися не треба. Пожаліє Тиктор, що відколовся від нашої компанії!

— Ой, не кажи гоп, Петре, поки не перескочиш! — сказав я, згадуючи слова візника про безробітних, яких багато в місті. — «І бух-бух у море!» Не пробухайся, гляди! Ще невідомо, як нас зустрінуть на заводі.

— А як можуть зустріти! Дивно! — здивувався Бобир. — У нас же путівки!

— Нема чого гадати по-пустому! — скомандував я. — Швидше давай ходімо! — І зразу ж спіймав себе на тому, що перед очима у мене маячить оця дівчина у квітчастому халатику. Смілива дівчина!