Місто біля моря

Усе, що робиться, — на краще

Так добре ладились, вважай, цілий тиждень славні оці ролики! З яких-небудь шести сотень випадало штук п’ять-сім браку з нашої провини. З цим можна було миритися. Це був допустимий процент браку при такій швидкісній роботі. А робили ми роликів значно більше, ніж хто-небудь інший, і все тому, що дядя Вася не лінувався заздалегідь змазувати кокілі і обточувати стержні — шишки. Він міркував так: краще півгодини побути в задусі та в пилюці біля залитих опок і підготувати все на завтра, аніж возитися з цими приготуваннями зранку, коли треба набирати розгін.

Того дня, коли кінчався мій випробувальний строк, дядя Вася не вийшов на роботу. Мені і невтямки було, чого він запізнюється. Майже всі робітники були вже біля своїх машинок: одні просівали ще раз пісок, інші підогрівали моделі, дехто готував місце на плацу, розгладжував сухий пісок, щоб зручніше потім було ставити опоки. Несподівано з’явився майстер Федорко і заявив:

— Дам тобі, Манджура, сьогодні іншого напарника. Твій Науменко відпросився на два дні за свій рахунок. Йому треба жінку на операцію відвезти в Маріуполь.

… А за кілька хвилин біля наших машинок з’явився… Кашкет. У руці він тримав власний набійник.

Розхитаною ходою підійшов Кашкет до машинки дяді Васі, попробував рамку — чи нема хитання на штифтах, закурив. Подивився я на цю картину і подумав: «Напарник! Краще кота бродячого під мартеном зловити та до машинки приставити, і то шкоди менше буде…» Правда, після того страхітливого браку він став обережніший, але все одно, хоч і метушився він більше за всіх, очі замилював біганиною та непотрібними криками, ми його і Тиктора щоденно обганяли на цілих сорок опок.

Турунда побачив, якого я дістав напарника, і захитав головою: не бери, мовляв! Відмовляйся!

«Як же відмовлятися? Коли б я працював тут рік-два — інша справа. Міг би упиратися, просити заміну. А я — новак. З другого боку, майстер, можливо, навмисно відділяє Кашкета від Яшка?»

— Модель чому мало нагріта? — важно спитав Кашкет.

— Біжи по плитки і підігрій на свій смак.

— Ти молодший — ти і бігай! — прошамкав Кашкет.

— Як знаєш! — кинув я і, почувши звук ринди, що означав початок роботи, став набивати пісок в опоці.

Кашкет покрутився, покрутився і, взявши кліщі, пішов по плитки.

До його повернення у мене вже стояло два низи. Я і шишки поставив сам, і місце для нових опок приготував. Сяк-так ми набили десять опок. І Кашкет став нудитися. Пішов покурити до вагранки і застряв. Горновим байки розповідає!.. Зло мене взяло. Накрив останню опоку за напарника і побіг до вагранки.

— Слухай, коли ж ти… — Я торкнув за плече Кашкета.

— У позаминулому році те було, — сказав він, — гадаючи, що я зацікавився його оповіданням.

— Я питаю, коли ти кінчиш патякати, а будеш опоки набивати? — кинув я йому в обличчя.

— А хіба я тобі заважаю? — відповів Кашкет спокійно і повернувся спиною, щоб продовжувати розмову.

— Авжеж, заважаєш! — закричав я йому у вухо.

— Тобі заважаю?

— Не мені особисто, а всьому заводу. Робітничому класу. Всім! — уже остаточно розпалившись, крикнув я.

Кашкет якось зіщулився увесь, боязко кинув у пісок цигарку і сказав горновому:

— Приходь до мене краще, Архипе. Там докажу. А то бачиш, якого мені підкинули шаленого… комсомоліста…

Я змовчав і пішов назад до машинок. Іду розмашистими кроками, чую десь позаду ходу Кашкета, а сам думаю: «Невідомо ще, кому кого підкинули, накип махновський! Потрібний ти мені дуже!»

Кашкет, повернувшись, заметушився, заторохтів важелем машинки і, правду кажучи, яких-небудь хвилин тридцять працював жваво. Лука з Архипом навіть дивом дивувалися, звідки в цього ледаря з’явився такий темп. Не чули вони нашої розмови біля вагранки. «Нехай, — вирішив було я спочатку, — все це лишиться між нами!»

Але Кашкет був іншої думки. Трохи згодом він знову прошепелявив:

— Цікавлюсь: чим же це я саме заважаю робітничому класу?

Не задумуючись, з ходу, як набійником гострим, я відрубав йому:

— Наших жаток мільйони селян ждуть, а ти затримуєш програму. Робітничий клас продуктивність праці підвищує, а ти дурня клеїш. Видно, хочеш, щоб не ми їх, а вони нас?..

— Я сам робітничий клас! Що ти мелеш? Які «вони»?

— Вони — це білогвардійці та капіталісти. Сволота всяка, якій ти у дев’ятнадцятому допомагав!

— Я?! Допомагав! Та що-бо ти, дєтка? Це наклеп!

Він раптом принишк і став тихенький-тихенький. Навіть по плитки став бігати позачергово. Стежачи за тим, як він тюпає до далекого коминка, я навіть подумав: а чи правий я? Все-таки Кашкет старший за мене віком, у ливарні давно, — чи не занадто я підвищую голос?

Наче вгадуючи мої сумніви, Турунда сказав мені:

— Так його, Василю! Правильну лінію зайняв. А то, справді, що йому тут — прохідний двір? Доки це можна терпіти?

— Давно б його прогнати геть з вітерцем. Жаль, у Федорка душа лагідна! — втрутився в розмову Гладишев. — Пора ставити питання різко. Сходи в обід до Федорка. Так, мовляв, і так, забрати треба цього пройдисвіта і залишити тебе формувати самого, поки Науменко не повернеться.

Слова співчуття старих робітників мене дуже зворушили. Але все ж таки я не наважився зробити так, як радив Гладишев. «Промучусь як-небудь, — думав я, — оці два дні з Кашкетом, а потім знову повернеться мій напарник, і все буде гаразд».

Але незабаром мені довелось пожалкувати за свої вагання. Настала моя черга бігти по плитки. Вертаюсь — верх знову не набитий, а Кашкет спокійнісінько розмовляє з горновим:

— … І приходжу я, розумієш, оформлятися до Тритузного, а він мене питає: «Де ви, товаришу Єнтута, останні п’ять років працювали? І чому у вас немає довідок з останнього місця служби?» А я йому палю: «Товаришу Тритузний! Я як злякався генерала Врангеля у двадцятому році, так відтоді не міг прийти до пам’яті і цілі п’ять років не міг працювати!» Зюзя просто ахнув: «П’ять років?! Що це за нервове зворушення таке?»

Раптом до Кашкета підбіг з кліщами Турунда.

— Тобі що, особливе запрошення треба надсилати, щоб до машинки став? — сказав Лука, стаючи на мій бік.

— Прохолонувша ж плита була! — сказав Кашкет, роблячи невинне обличчя.

— Мозок у тебе прохолов, а не плита! — кинув Турунда сердито, пропускаючи мого напарника до машинки.

— А тобі що, ніколи? Поїзд на Ростов відходить? — огризнувся Кашкет, беручись до роботи.

— Авжеж, що ніколи! — закричав Турунда, з силою зганяючи лопату у гарячий іще пісок. — І все це базікання нам набридло. Ліньки тобі тут — іди звільняйся, тягай волокушу…

— Так його, ледаря! Так його! — схвально крикнув Гладишев.

Відчуваючи свою самітність, Кашкет буркнув:

— Диви, який строгий! — і став формувати.

Важко мені було розібратися в душі цього випадкового мого напарника. Чи то баляндрасником отаким лінивим був він з молодих літ, чи то й справді, якщо вірити візникові Володьці, у степ, як і раніш, дивився: чи не виринуть із-за кургану махновські тачанки?

Несподівано, порушуючи мовчання, Кашкет заспівав:

— Кашкет у своєму репертуарі, — зауважив Гладишев.

— А що — чим не Шаляпін? — сказав Кашкет і набрав молодецького вигляду, поправляючи косинку.

— Низ уже набитий, Шаляпін, а верхньої опоки все ще не видно! — крикнув я.

Тупцяючи біля машинки, він усе ще не міг заспокоїтися:

— Навіть пісню про тебе народ склав…

— Яку таку пісню?

— А ось яку… — І шепелявим, пропитим голосом він заспівав:

Адже ти з Подолу?

— Погано географію знаєш, — сказав я суворо. — Поділ — це околиця Києва, а я особисто народився в колишній Подільській губернії.

Кашкет нічого не відповів. Він силкувався встигати, перемагаючи похмілля, метушився, але мені було ясно, що ту норму, яку звичайно ставили ми з Науменком до перерви, нам ніяк не виконати.

Пісок напередодні був политий надміру. Під низом він парував, як розкритий гній навесні, і не годився для формування. Треба було перемішати його з сухим піском.

Недалеко була купа пересохлого і масного піску. Я прожогом кинувся туди і, щоб не спиняти формування, став перекидати пісок на наш бік.

— Тихше ти, окаянний! — крикнув мені у вухо Кашкет і схопив мене ззаду під лікті.

Але розмаху моїх рук йому вже було не затримати. Лезо лопати врізалось у пісок, зустрічаючи на своєму шляху несподівану перепону. Щось хруснуло в піску, наче лопата перерізала електричну лампочку.

— От ірод! Хто тебе просив сюди ніс совати? — закричав у відчаї мій напарник.

Він сів навпочіпки і став розривати тремтячими руками пісок.

Та ти збожеволів, чи що? — спитав я, все ще нічого не розуміючи.

— Я тобі дам «збожеволів»! Так дам, що своїх не впізнаєш… Чвертка була захована тут, а ти розбив її.

Кашкет підняв на долоні Жменю мокрого піску. Він підніс його до носа і став жадібно обнюхувати. Руки його тремтіли. Різкий запах горілки ствердив мені, що у піску справді була зарита пляшка.

— Ходімо формувати! — покликав я.

— А чим я тепер похмелюся в обід?

— Давай звільняй рамки! Два низи набиті.

Похмурий, насуплений, він став набивати. Але втрата чвертки непокоїла, видно, його більше за все на світі.

— І понесло ж тебе на той бік!

— А що це ти горілку в цех носиш?

— Ти, я бачу, в’їдлива людина! Недарма твій земляк розповідав, який ти противний хлопець.

— Це правда, я противний для тих, хто Радянську державу обдурює. Таким противним був, є і буду. А те, що Тиктору і тобі це не подобається, — мені це байдуже. Я вам підспівувати не буду. А якщо тобі не до душі порядки радянські на заводі, забирайся геть звідси, поки ми тебе самі не попросили.

… Кашкет і справді з обіду пішов невідомо куди: може, в амбулаторію — лікарняний лист просити, а може, по записці про звільнення. Але незабаром Федорко, пробігаючи цехом, на ходу кинув мені:

— Я відпустив твого напарника, формуй сам. Турунда допоможе тобі залити.

І ось після всієї мороки з Кашкетом настали блаженні години. Набив пару низів, повстромляв туди стержні — перебігаєш до другої машини і формуєш верхи.

Я був вдячний цим хвилинам ще й тому, що, коли мчав цехом від коминків, тримаючи в кліщах палаючі плитки, у мозку блиснула щаслива думка.

«А що, — думав я набиваючи, — коли по цих же трубах, по яких зараз проходить до кожної машинки стиснене повітря, пустити таке ж повітря, але раніш підогріти його? Нехай іде підогріте повітря по цеху, розгалужується до кожної машинки і нагріває заодно моделі. Від загальної магістралі можна зробити відвід, прикрутити до нього краник, а до краника — гумовий шланг з мідним наконечником. Треба тобі повітря для обдування моделей — повернув краник і тим же гарячим повітрям чудово змітаєш непотрібний тобі пісок. А всю решту часу повітря працює на підогрів. І як просто зробити це! Треба тільки запаяти пази під моделями, зробити доступ для проходження повітря, і модель весь час буде гаряча. А чого ми досягнемо? Багато чого! Ливарникам уже не треба залишати своє робоче місце і бігати до коминків. Вони не будуть більше простуджуватися, вискакуючи розпалені у двір, особливо взимку. Буде забезпечено правильний ритм формування. Та й скільки коксу можна зберегти для держави, якщо ми назавжди знищимо коминки!»

Охоплений щасливими думками, формуючи щосили на машинках, я не помітив, як до мене підійшов Федорко. Він причаївся за два кроки від мене, за моєю спиною, і стежив, як я формую. Я помітив майстра лише після того, як він голосно запитав Турунду:

— Ну, Луко, що ти скажеш про свого сусіда? — І Федорко кивнув на мене.

Турунда відклав трамбівку, витер спітніле обличчя і сказав:

— Я, Олексію Григоровичу, думаю, — толк буде. Старанний він і пристосувався швидко.

— Так от, Манджура, — сказав Федорко спроквола, — випробування твоє скінчилось. Як пошабашиш — заходь у контору, там тобі видадуть розрахункову книжку. Поставлю тобі п’ятий розряд. А далі видно буде… Не мало?

— Гаразд, Олексію Григоровичу, досить! Спасибі вам! — І я міцно потиснув руку майстрові.

… Уже багато хто пошабашив, а я все набивав і набивав, щоб не стояти даремно, чекаючи, поки Лука з Гладишевим заллють свої опоки. Величезна хмара пари знялася біля спорожнілої вагранки.

Горнові вибили низ вагранки, і звідти в глибоку яму вивалився напівобгорілий кокс, покритий чавунними корочками і липким шлаком, наче горіхи у цукрі.

Усю цю вогненну кашу вже поливали з брандспойтів. Чути було, як шипіли брили гаснучого коксу. Він поступово робився багровим, потім темно-малиновим і нарешті почорнів.

Недалеко, у хмарах пари, вириваючись з іншої вагранки, іскрився струмінь чавуну. Він лився у нові ковші. Усе вже димилося навколо, і парко було, як у бані на третій полиці. І хоч мені довелося носити ковші з Турундою в останні хвилини, ніколи не працювалося так легко, як зараз, наприкінці робочого дня. Спокійні і трохи урочисті слова майстра все ще звучали в ушах. Вони стверджували за мною стале місце в цьому цеху.

Залиті сонцем вулиці зміняли одна одну. Замурзаний, з патьоками поту на обличчі, гордо йшов я по середині бруку, а в боковій кишені куртки вже лежала новенька розрахункова книжка з печаткою і моїм робочим номером. У ній було чітким, розмашистим почерком написано, що формувальник Василь Миронович Манджура має п’ятий розряд. Мені хотілося показати цю книжку першому-ліпшому перехожому, хоча самий мій вигляд, без усяких документів, міг засвідчити, що я належу до великої робітничої армії.

Спека була непомітна після жари в ливарні. Силкувався я продумати ще раз свій план: як можна змінити підогрівання машинок. Але зараз, на вулиці, думки ці розбіглись, і важко було їх упорядкувати: «Гаразд, головне придумано, а решта прийде згодом!»

На завороті з вулиці Магеллана на Приморську мене наздогнала Анжеліка.

— Здрастуйте, Василю! — кинула вона, важко дихаючи. — Ви біжите, як на пожежу!

— Здрастуйте, — буркнув я. — Біжу тому, що брудний. Помитися хочеться!

— Скажіть, ви на мене сердитесь?

— Чого це раптом?

— А чому ви не заходите?

Часу не було.

— Я залишила вам записку. І з друзями вашими говорила. Невже не переказували?

— Переказували! — сказав я похмуро, намагаючись бути з Лікою якомога суворішим. І подумав: «Краще б ти і не заходила, а то життя нема. Геть-чисто заклювали мене: «жених» та й «жених»! Очей не можна повернути у бік сусідньої садиби — неодмінно хлопці починають посміхатися».

Сашко Бобир роздобув десь пучок флердоранжа, яким прикрашають молодих і, поки я умивався біля колодязя, встромив мені його в петлицю піджака. Добре ще, що я помітив вчасно, а то вийшов би отак у місто, на посміховисько людям!

Помовчавши, Ліка сказала:

— Все-таки не чемно. Я перша даю про себе знати. Заходжу до вас, чого ніколи раніш не робила. А ви… Пристойність вимагав!

— Знаєте що, Ліко, — наважився я, — боюсь, що з вашими пристойностями нам не по дорозі!

— Невже я така безнадійна? Безпринципна істота з міщанськими нахилами? Так накажете вас розуміти?

Я збагнув: Ліка хоче викликати мене на одверту розмову. Заводити з нею дискусію не хотілось, і я ухилився від прямої відповіді.

— Як собі знаєте. Вам видніш!

— Все моє нещастя, Василю, полягає в тому, що я не можу на вас сердитися.

— А ви розсердьтеся, — сказав я байдуже.

— Важко… — спроквола сказала Ліка. — І я було подумала…

— Що?

— Ось хто виведе мене на вірний шлях…

Вя» е близько буіїа моя огорожа. Після трудового дня в ливарні я ніяк не міг настроїти своє серце на лад Анжеліки. І я відрубав:

— Ви попросіть Зюзю. І удар у нього гарматний, і чарль— стонити може, і всіх пристойностей навчений. Ось хто підійде вам у вихователі. Бувайте!

З цими словами я помахав їй шершавою долонею, а другою рукою сильно штовхнув уперед хвіртку…

Перший відгукнувся на мою листівку Моня Гузарчик. Воно й зрозуміло: Харків був поряд, ніч їзди. Монька писав:

Я прочитав цього листа стоячи, не переодягтись. І хоч Монька натякав на колишнє ставлення до нього, зразу ж відійшли в тінь сьогоднішні прикрості: і сутичка з Кашкетом, і занадто, можливо, груба розмова з Анжелікою.

Витрушуючи пісок із черевиків у сарайчику, я подумав, що непогано б у нас в ливарні завести харківські порядки. Який смисл іти через усе місто в брудній, місцями пропаленій робі, коли можна там, у нас, помитися, переодягтися і отак, як томильники, вертатися з роботи чистим!

Пригадалось, як, виряджені, проходили ми ще зовсім недавно вулицями весняного міста, лузаючи насіння і гризучи кокошки, і як наздогнали нас Фурман з Гузарчиком і сказали про те, що прибули путівки для випускників фабзавучу на заводи України. Зовсім недавно це було, а скільки нового сталося в житті кожного з нас від того суботнього вечора, і як твердо ми вже стали на ноги!

«Любе, рідне місто! — думав я, хлюпаючись, як качка, біля колодязя. — Чи побачу я тебе коли-небудь знову? Чи пройдуся Прорізною, слухаючи шелестіння дерев? Чи заберуся на зубчасті стіни Старої фортеці і чи гляну звідти, з її валів, на широкі простори мого Поділля, на весняну повінь Смотричу? Розбрелись ми по Україні з путівками в нове життя, і навряд чи судилося нам зустрінутися знову над скелястими урвищами старовинного міста і пройти з пісняг ми і факелами темними урочищами до бистрого Дністра».