Остерігайтеся котів

11

Я люблю ходити до Ксав'є. Уже й не пам’ятаю, коли востаннє в нього була. Його будинок суміжний із моїм, але атмосфера там зовсім інша. У нас — маленькі сходи, скромні квартири, а в нього — консьєржка, велике подвір’я з гаражами, за межами якого видно тополі сусіднього скверу. Ксав'є завжди тут жив, у квартирі його батьків. Коли він запізнювався до школи, то залізав на дахи гаражів, перетинав невеликий громадський сад і потрапляв прямісінько на шкільне подвір’я через отвір у паркані. Ми часто гралися разом. Наскільки я пам’ятаю, він був найміцнішим із нашої компанії. Порядний хлопець, без усяких там історій, такий собі «середнячок» у всьому, мав декілька подружок. Жив собі спокійно, аж до того, як його спіткала невдача з армією. Ми так і не дізналися причини. Він ніколи не розповідав про це. Проте всім відомо, що в нього «золоті руки». Якщо хтось із місцевих стикнувся з якоюсь поломкою або комусь потрібен майстер зі зварювання чи припаювання або експерт з питань металу чи мідних труб — звертаються саме до Ксав’є. У нього чудова робота на підприємстві промислової сантехніки. За чотири місяці він став бригадиром, але йому це було не до вподоби, бо він більше не торкався металу. Тож попросив повернути його на колишнє місце. Уночі він горбатиться на будівництві, а решту часу присвячує своєму дослідному зразку.

Ксав’є — ходячий годинник. Щодня, улітку й узимку, його неодмінно можна зустріти в майстерні, починаючи з пів на шосту. У глибині двору йому пощастило придбати два гаражі. День удень він відчиняє навстіж двері й витягує свого механічного монстра на вулицю. Йому десь удалося дістати стару чортопхайку, де був справним лише двигун. Він усе переробив і перетворив її на такого броньовика, що сам президент Сполучених Штатів позаздрив би. Кожна деталь — це витвір мистецтва. Діти приходять подивитися на таке диво, а сусіди цікавляться, як просуваються справи. Якщо в якоїсь літньої дами виникають проблеми із сантехнікою, вона просто гукає його з вікна. Відтоді як Ксав’єрові батьки розлучилися — йому тоді було вісімнадцять, — він ніколи не брав відпустки.

Сьогодні, як і слід було сподіватися, він знову щось ладнає під своїм металічним монстром. Лише ноги стирчать.

— Ксав'є?

Він вилазить.

— Привіт, Жулі. Як твоє зап’ястя?

— Краще. Дуже мило з твого боку. А твій болід?

— Я йому придумав ім'я: КСАВ-1. Що скажеш?

— Досить непогано. Усе йде за планом?

— Працюю над підвіскою. З моїми модифікаціями КСАВ-1 зможе промчатися ямкуватою дорогою на повній швидкості — і пасажири не відчують трясіння. Жодному конструктору такого ще не вдавалося. Він буде таким же гарним, як «Роле», і міцнішим за танк. Можу прокатати, якщо бажаєш.

— Я на це сподіваюся. А коли вже твій автомобіль буде готовий?

Ксав’є задоволений, що почув від мене назву свого витвору.

— За два місяці. Мені залишилося вже небагато.

— Треба буде це відсвяткувати.

— Твоя правда. Розіб’єш пляшку шампанського на решітці радіатора.

— Залюбки. Але поки цей великий день не настав, я хотіла би подякувати тобі за те, що визволив мене вчора з халепи.

— Усе гаразд. Ти мене стільки разів рятувала.

— Маю до тебе прохання. Як гадаєш: ти зможеш зробити дверцята для поштової скриньки?

— Жодних проблем. Легко. Якщо хочеш, я зроблю цими вихідними.

— Це не нагально. У будь-якому разі на цей час я поступлюся моєю скринькою новому пожильцю.

— Він може залишити її собі. Для тебе я зроблю кращі дверцята.

— Не варто перейматися.

— Тим не менше. Це вперше ти мене просиш щось змайструвати з металу!

Він щасливий від того, що може бути корисним. Я залишилася ще ненадовго. Мені добре поруч із Ксав’є. У цьому є щось заспокійливе: дорослішати поряд із друзями дитинства. Ми тримаємо зв’язок із минулим, підбадьорюємо одне одного. І не важливо, що говоримо чи що робимо, — ми завжди поруч.

Ми розмовляли, він показував мені підвіску, я нічого не второпала, проте мені сподобалися запал у його очах та ентузіазм. Люди красиві тоді, коли роблять те, що їм подобається. Я й не помітила, як минув час, а коли подивилася на годинник, то зрозуміла, що мушу поквапитись додому. За півгодини я вже маю стукати у двері мого чарівного сусіда. Після вчорашньої жалюгідної поведінки треба справити краще враження.

Я зупинилася перед своїм гардеробом і почала міркувати. Думала навіть одягти сукню, яку купила на весілля Манон. Якою бути? Легкою і доступною? Надто просто. Витонченою і неприступною? Бозна-що. Залишалося десять хвилин, а речі валялися по всій квартирі. Зрештою одягла лляні штани й милу блузку з вишивкою, яку майже ніколи не одягаю, тому що її не можна прати в пральній машинці. За дві хвилини до виходу я стояла перед дзеркалом у ванній і поправляла зачіску. Розпустити волосся? Зібрати? Ось коти в такі моменти не вагаються. Вони роблять кошенят по всіх кущах.

Рівно о дев'ятнадцятій я стукаю в його двері. Прислухаюся до найменшого шуму. Нічого. Хвилина по дев’ятнадцятій — стукаю знову, уже сильніше. Чекаю. Знову нічого. Його нема. Найгірше, що може бути: він не знайшов записку. Ще гірше: він знайшов, але йому начхати, адже пішов спати з Жеральдін. Чотири хвилини по тому я схожа на свою тінь. Мій план побачити його провалився. Я спускаюся на третій поверх і щойно хочу відчинити двері — хтось мене кличе.

— Мадемуазель Турнель!

Він швидко піднімається сходами. І дістається до моєї сходової кліті.

— Я й не сумнівався, що ви прийдете вчасно. Тому повернувся якомога швидше. Ви не знайшли моєї записки під вашими дверима?

Якби я цієї миті робила кардіограму, на екрані з’явився би великий зиґзаґ.

— Ні, мені шкода. Я тільки-но повернулася.

Він тримає в руці листи. Я зараз зашаріюся. Може, й не варто, але я зашаріюся.

— Дуже люб’язно з вашого боку віддати поштову скриньку, — каже він, — але не варто.

— Я наполягаю.

— То я погоджуюся. Не можна відмовляти красивій дівчині.

Я зараз зашаріюся та закліпаю.

— Знаєте, — додав він, — може, нам обмінятися номерами телефонів? І не потрібно буде листуватися отак.

Я червонію, зараз іще закліпаю очима, бракує тільки, щоб моя рука знову десь застрягла. У мене вихоплюється мій кришталевий сміх, як у дурепи, яка не зрозуміла запитання або не хоче відповідати.

— Справді,— кажу. — Але для початку ви маєте називати мене Жулі.

— Із задоволенням. Мої близькі мають звичку називати мене Рік.

Він простягає мені руку:

— Дуже приємно, Жулі.

Я подаю йому перев’язану руку.

— Дуже рада, Ріку.

Він обережно тисне кінчики моїх пальців. Це чудово. Ми удвох тут, на сходах і, нарешті, зустрілися так, як я цього хотіла. Стоїмо перед моїми дверима. За подібних обставин, теоретично, я мала би запросити його випити чогось, щоб віддати ключ, але по всій моїй квартирі розкиданий одяг. Думаю, що навіть мої трусики висять на раковині. Він у жодному разі не повинен сюди зайти. Якщо спробує, я буду змушена видряпати йому очі великими пальцями. Він чекає. Який жах. Що такого шаленого мені попросити в Бога, щоб виплутатися із цієї ситуації? Сейсмічний поштовх був би ідеальним. Потужністю в три бали, будь ласка. Не дуже сильно, але досить відчутно. Рік візьме мене на руки і винесе з будинку — так у нього не буде жодного шансу побачити мою білизну. Ми будемо допомагати іншим людям, ухиляючись від горщиків із вазонами, які падатимуть із вікон разом із велосипедами й собаками. Було б добре.

Землетрусу не було. І врятував мене зовсім не Рік, а мсьє Поліні, пенсіонер, уповноважений від мешканців будинку, який підіймався з величезним пакетом у руках. Із підозрілим завзяттям я вигукнула:

— Дозвольте вам допомогти! Вам, мабуть, важко нести.

Рік, звичайно, ухопив пакунок, і ми всі піднялися поверхом вище. Мсьє Поліні зайшов у квартиру, а ми якимось чином опинилися перед дверима Ріка. Я виймаю ключ від моєї поштової скриньки:

— Ось… Не забудьте змінити ім’я на скриньці, інакше щодня буду змушена вас турбувати, щоб забрати свої листи.

— Це не становитиме проблеми.

Скажіть чесно, я закліпала очима, так? Я знову сміюся. Яка жартівниця, ця Жулі. Він веде далі:

— Я не запрошую вас випити чогось, тому що маю роботу. Але, може, зустрінемося якось увечері, ви не проти?

«Звичайно, мій Рікусику!»

— Із задоволенням. А над чим ви працюєте? Якщо це не таємниця…

— Інформаційні технології. Відновлюю бази даних, щось таке. А ви?

— У банку. Але перелічую не свої гроші. Я працюю в центральному відділенні «Креді Комерсьяль».

— Справді? Я хотів там відкрити рахунок. Оскільки щойно приїхав, то поки що розглядаю й інші пропозиції. Було б чудово…

Швидко думай, Жулі. Якщо він обере ваш банк, ти його часто бачитимеш, знатимеш про все, що він робить, маючи перед очима його рахунок, і зможеш похвалитися, що привела клієнта. Добре подумай, Жулі: з усіх цих причин одна точно чесна. Решта обурливі.

— Якщо бажаєте, можу надати вам інформацію. Ви зможете зробити вибір.

Він ствердно киває головою й каже:

— Мушу вас покинути. До наступного разу.

Знову ця розлука. Ми недостатньо знайомі, щоб обійнятися. Але достатньо, щоб потиснути руки. Тож прощаємося лише поглядом.

Повернувшись додому, я згадала, що ми так і не обмінялися номерами телефонів. Прокляття! Нічого страшного. Я придумаю спосіб зустрітися з ним завтра.