Остерігайтеся котів

37

Якби хтось побачив мене з Ріком отак, поруч, цієї погідної недільної пообідньої днини, то міг би прийняти нас за пару. Подружжя, яке давно разом, тому що більше не тримаємося за руки. Але це тільки незнайомі можуть так подумати. Ну й нехай. Я надзвичайно рада, тому що це наша перша прогулянка.

Сподіваюся нічого не зіпсувати. Учорашні дівчачі посиденьки завершилися о другій годині ночі, а потім ще й робота в крамниці, тому я ледь стою на ногах.

Я щаслива піти з Ріком на концерт. Фраза буде ще кращою, якщо забрати словосполучення «піти на концерт». Мій кавалер одягнув елегантну сіру сорочку й бездоганно випрасувані бавовняні штани. Таємний агент мусить уміти прасувати. Що ж до мене, то я старанно вибрала сукню такої ж сіро-синьої гами. Люди подумають, що ми живемо разом, тому що в нас однаковий стиль одягу.

Легкий подих вітру пестить мені обличчя — приємні відчуття. Мені хочеться взяти його за руку, але це точно буде недоречним. Урешті, ми двоє сусідів, двоє друзів, із яких один до безтями закоханий в іншого й мучиться питанням, куди щоразу ходить інший. Учора я нічого не розповіла дівчатам, але Софі й так ледь не вибовкала всього. Мені ледве вдалося запобігти лиху, погрожуючи розповісти про її розрив.

Я би цього не зробила, але потрібно ж було її втихомирити.

Наблизившись до входу в собор, ми опинилися посеред численного натовпу. Величезні плакати сповіщали про подію: «П’ятий музичний фестиваль під патронатом піаніста-віртуоза Аманди Бернштейн». Захід доволі популярний, але я ніколи не була на ньому. Утім, завдяки Дідьє я нічого не слухала, окрім його жалюгідних пісень.

Мені цікаво почути, що можуть видати молоді таланти з округи. Спонсорами заходу є мерія, регіон і славнозвісні майстерні Шарля Дебрея — засновника відомої марки шкіряних виробів, чия мануфактура забезпечує місту деяку популярність.

Святково одягнена публіка поспішає до собору Сен-Жюльєн, переповненого, як у знаменні дні. Минаючи вхідну арку, я примружую очі та тримаюся Ріка. Мрію про майбутнє весілля Сари й думаю про нас. А я хочу вийти заміж?

У нефі трішки прохолодно. Рік веде мене до перших рядів.

— Тут має залишитися два місця для нас…

У центрі олтаря, перед престолом, стоїть чорне фортепіано. Сонячне світло заливає весь простір, міниться барвами у вітражах і відбиває їхні мотиви на могутніх кам’яних колонах, що підтримують склепіння. Шум кроків і голосів підсилює відчуття важливості майбутньої церемонії. Помічаю кількох клієнтів із банку, кількох із пекарні. Тут навіть мсьє Пінг, власник китайської крамниці.

Помалу люди всідаються. З’являється мер і піднімається на сцену. Запала тиша.

— Добрий день усім і дякую, що вас так багато прийшло на цьогорічний фестиваль. Сьогодні фіналісти відбіркових турів, які відбувалися протягом року, продемонструють вам свою майстерність. За підсумками їхніх виступів ми оголосимо головного переможця. Дехто з вас прийшов подивитися на молодих талантів із нашого міста, інші хочуть насолодитися виступом неперевершено! Аманди Бернштейн, яка зробила нам честь своїм візитом, але ми всі тут через любов до музики, мистецтва, бла-бла-бла…

Рік уважно слухає. А я крадькома дивлюся на його профіль, на руки, які він статечно поклав на коліна.

— …Не буду змушувати вас чекати й передаю слово нашому щедрому меценату — мадам Албан Дебрей.

Публіка аплодує. Мадам Дебрей — єдина онука й спадкоємиця засновника відомої марки, обличчя компанії, як це прийнято казати. Сумки й валізи, розроблені її знаменитими батьком і дідусем, популярні в усьому світі та коштують шалених грошей. Високоякісна шкіра, винятково оригінальна форма, а особливо — маркетинг серед зірок і коронованих осіб здатні переконати тисячі жінок, що їм бракує елегантності без сумки «Шарль Дебрей» у руці. Мадам упевнено прямує на сцену. На ній довга червона сукня й діамантова прикраса, яку неможливо не помітити. Вона має гарний вигляд, уміє триматися й ніколи не втрачає нагоди виставити напоказ останню модель сумки, яка теж забезпечить їй статки і славу…

— Ласкаво просимо всіх! — починає вона.

Мадам говорить про творчість, таланти, емоції, усі думають, що йдеться про музику, але вона не може відмовитися від задоволення розповісти про свої ательє.

Добре, що вона підтримує такі заходи, але цікаво: це для того щоб дати шанс молодим талантам чи для задоволення свого еґо?

Рік теж уважно її слухає. Я б сказала навіть, уважніше, ніж мера. Він не зводить із неї очей, не рухається, обличчя звернене до сцени, руки стиснуті в кулак.

Вона завершує промову, бажаючи успіху кандидатам, і пропонує для початку уривок у виконанні Аманди Бернштейн.

Зал аплодує. Не звертаючи уваги на людей, входить маленька жінка в сукні, що скоріше скидається на подвійні віконні фіранки. Вона граційно рухається багатовіковою кам’яною підлогою та під вигуки захопленої публіки прямує до фортепіано. Не відволікаючись на овації, сідає за інструмент. Тієї миті, коли вона зводить руки й кладе їх на клавіші, шум затихає. Злинають перші ноти. Дебюссі. Не варто бути знавцем, щоб захоплено насолоджуватися цим творінням. Це властиво будь-якому виду мистецтва. Воно нас зачаровує. Пальці піаністки бігають клавішами, народжують мелодію, яка розливається в просторі нефу. Нас сотні, але ніщо не заважає магії, яка нами опанувала. Дивні створіння — люди. Подумати лишень, який талант, яке вміння необхідно було мати, щоб ця композиція зазвучала зараз на цьому інструменті, у цьому місці у виконанні маленької жіночки… Це просто запаморочливо. Два століття зусиль і пристрасті, щоб нарешті всі присутні, кожен зосереджений на своїх відчуттях, зачаровано об'єдналися у вирі емоцій. Музика мене чарує.

Рік слухає, але здається незадоволеним. Неможливо запитати його, доторкнутися до нього. Аж до останньої Амандиної ноти публіка заворожено слухала. Думаю, що я одна з перших почала аплодувати. Я так рвучко звелася з місця, що на мить спіймала себе на думці, чи не зробила це завчасно. Наче якась безкультурна, наважуюся завадити виступу своєю бурхливою реакцією. Абсолютний кошмар на одну мікросекунду. Дякую, Боже: не лише я підвелася і твір уже добіг кінця. Маленька жіночка, але велика артистка зникає, навіть не подивившись на публіку. Ми їй пробачаємо. Вона ж подарувала нам таке неймовірне задоволення.

Потім настала черга молодих фіналістів. Не так просто виступати після такого початку. Чотири піаністи й одна флейтистка. Зізнаюся, що надаю перевагу фортепіано. Флейтистка розпочинає фестиваль. Вівальді, аранжування для флейти. Високі ноти, здається, зараз пройдуть крізь кам’яні стіни, настільки вони тонкі. Незважаючи на мої побоювання, мені сподобалося.

Перший піаніст сідає за інструмент, йому лише чотирнадцять років. Він вибрав джазову композицію і видається справді здібним. Присутні зачаровані. Другий, трішки старший, неперевершено виконує твір Шопена. Третя, маленька дівчинка Роман, дуже гарно грає, незважаючи на декілька неточних нот. Виступи йдуть один за одним, але не повторюються. Коли останній, четвертий, піаніст займає своє місце, то я не вірю своїм очам. Це одна з дочок власника китайської крамниці. Її звати Лола. Вона єдина привіталася з публікою. Уже далеко по обіді, і втомлена публіка мріє про вручення призів. Проте коли Лола розпочинає грати, глядачі завмирають. Рахманінов, якого неможливо грати дитині її віку. Уривок розкішний, і вона виконує його божественно. Моделює, проживає його, перевершує сама себе. Її маленькі пальчики літають над клавішами. Бездоганний момент витонченості. Вона не здається ні надто серйозною, як попередні два хлопці, ні напруженою, як дівчинка з флейтою. У неї щасливий вигляд. Вона може грати вдома чи перед сотнею тисяч глядачів — і буде такою самою. Нам безмежно поталанило бути сьогодні свідками цього чарівного дійства.

Коли вона завершила грати останні акорди, то зірвала більше аплодисментів, ніж Аманда Бернштейн. Публіка оживилася завдяки цій маленькій сором'язливій дівчинці, яка, подякувавши, поспішила пригорнутися до своїх батьків.

Мер повертається під вигуки «браво», яким, здається, ніколи не буде краю. Запрошує мадам Дебрей приєднатися. У нього в руках конверт з ім'ям переможця:

— Настав час винагородити того чи ту, хто заслуговує на підтримку. Погодьтеся, усі гідні, але переможець лише один. Журі довго радилося й нарешті обрало майбутню зірку нашого міста.

У глибині душі я переконана, що виграла Лола. Інші теж непогані, але вона, поза сумнівом, була на голову вища.

Мер дає конверт радісній мадам Дебрей. Вона розкриває й витягує звідти цупкий папірець. Її широка посмішка сяє:

— Я надзвичайно щаслива повідомити ім’я переможниці: мадемуазель Роман Дебрей!

Зал здивований. Мер починає аплодувати, але публіка його не підтримує. Переможниця вийшла на сцену, і лише після цього залунали оплески. Навіть Лола, її брат, сестра й батьки аплодують. Я приголомшена. То я добре почула? Роман Дебрей? Родичка? Якщо сталося те, про що я думаю, то це нечувано. Радість, яку нам подарували юні артисти, зіпсута через те, що тільки-но сталося. Для Лоли — це не випробування, це несправедливість.

Дорогою додому мене переповнює злість. Рік намагається мене заспокоїти, але оскільки він почав виправдовувати їх, то, мушу зізнатися, я розізлилася й на нього.

— Як так? Ти хочеш сказати, що Роман завжди виступала краще, ніж сьогодні? Ти уявляєш, що кажеш? Ти чув маленьку Лолу?

Я вражена, збунтована, люта, що такий талант, який подарував людям справжні емоції, не здобув визнання. Чому? Тому що Роман — дочка знаної особи, а Лола — невідомого власника крамниці китайської кухні, який усіх нас, хоча б раз, отруїв поганою їжею? Неприпустимо.

Коли я пригадую той момент, гадаю, Рік не знав, що має робити за такої ситуації. Це вперше він мене бачив такою. Але, відверто кажучи, тоді, повертаючись додому, мені було на це начхати. Я б справді хотіла, щоб він теж поділяв мої емоції, особливо тому, що був свідком такої несправедливості.

Мені знадобилися години, щоб віднайти душевну рівновагу. Я все розповіла мамі по телефону, а потім ще татові й Софі. Пізно ввечері я усвідомила, що, вчинивши несправедливість, організатори конкурсу не лише засмутили маленьку надзвичайно талановиту дівчинку, але й підштовхнули мене до вчинку, наслідки якого можуть завадити нашим стосункам із Ріком. Мені стало страшно.