Остерігайтеся котів

66

У мене, мабуть, і справді нікудишній вигляд, тому що в пекарні всі дуже люб’язні зі мною. Через ситуацію з Ріком земля вислизає мені з-під ніг. Реальність доволі відрізняється від очікування. На щастя, у зв’язку зі смертю мадам Рудан мій пригнічений стан ні в кого не викликає підозр.

Ніщо мене більше не тішить, голова переповнена думками про намір Ріка скоїти злочин і про відкриття музею Дебрей, яке невпинно наближається. Залишилося два тижні. Він це вчинить напередодні? І відразу ж піде у свист? Запропонує мені поїхати з ним? Зараз він поводиться природно, наче нічого не має статися, а мене мучать докори сумління.

Клієнти трішки мене дратують. Проте кожна зустріч, розмова, якою б незначною вона не була, додають підозр. Я зауважила дивну тенденцію: дівчата, які приходять купити щось поїсти на обід, більше не говорять про хлопців чи кохання, як ми це робили в їхньому віці. Я їх слухаю. Вони підтримують одна одну, діляться враженнями. І, незважаючи ні на що, — сподіваються. Мають такий зворушливий вигляд. У кожного покоління свої умовні знаки, слова, жаргон. Залежно від віку ми «загоряємося», «западаємо», «сохнемо» або й не знаю, що ще робимо з тими хлопцями. Хоча хай би якою була епоха, деякі слова ніколи не змінюються, не зазнають впливу модних тенденцій. «Обожнювати», «сподіватися», «страждати», «чекати» і «плакати». Ніхто, навіть ці безтурботні дівчатка, не наважуються викинути ці слова зі свого лексикону.

Рік мав зайти сьогодні вранці, але не зайшов. Я не бачила, щоб він подався кудись. Уже час зачинятися на обідню перерву. Я відправляю останнього клієнта й замикаю двері до крамниці. Коли опускаю жалюзі, Мохамед вітається зі мною. Я відповідаю. Добре знати, що він десь поруч. Ми обмінюємося кількома словами щоранку, коли я приходжу, і щовечора, коли зачиняю пекарню. А ще тоді, коли він ховає свій товар від дощу. Часто я запитую себе, яке в нього життя поза роботою в крамниці. З таким розкладом він має небагато часу.

Після обіду я почала непокоїтися через Ріка. Це не в його звичках — залишати мене без новин так надовго. Я дзвоню йому на мобільний:

— Ріку?

— Добрий день, Жулі.

— Ти де? Я не впізнаю твого голосу.

— Я страшенно хворий…

Раптом він вигукує:

— Дідько, вже третя година… Я лежу відучора. Я, мабуть, застудився.

Він кашляє й важко дихає. Я ніколи не чула його в такому стані.

— Ти лікуєшся?

— Кава, аспірин.

— Я забіжу в аптеку і зараз прийду.

— Не переймайся. Завтра мені полегшає.

— У тебе є температура?

— Я її не міряв.

— У тебе гаряче чоло?

— Скоріше, крижане і спітніле.

— Відпочивай, я прийду з усім необхідним десь о восьмій.

— Добре.

Він не намагався завадити мені прийти, просто сказав «добре». Моя бабуся мала звичку казати, що хворі чоловіки — наче підстрелені вовки. Вони дозволяють наблизитися лише тим, кому беззаперечно довіряють. У мене трішки поліпшується настрій, тому що цього вечора в мене побачення з моїм вовком.

Я спустошила аптеку так, що мсьє Бланшар запропонував повернути потім усе, що мені не знадобиться. Стукаю до Ріка, але він не відповідає. Стукаю ще сильніше і врешті чую приглушений голос, який запрошує мене ввійти. Двері відімкнені.

Він лежить у ліжку, весь блідий, накритий ковдрою по самі вуха.

— Я не хочу заразити тебе.

— Відколи ти в такому стані?

— Лихоманка почалася вчора ввечері. Що це за торба з ліками? Попереджаю, я й слухати не хочу про свічки.

Я сідаю на край ліжка.

— Можна мені хоча б доторкнутися до твого чола?

Він киває головою.

Коли моя долоня торкається його шкіри, він заплющує очі, як поранена тваринка, яка знайшла трішки підтримки. Він горить.

— У тебе болить горло?

— Я не знаю.

— Дозволиш?

Він опускає ковдру. Думаю, що в нього голий торс. Я обмацую його підборіддя біля горла. Його щетина лоскоче пальці. Під час гарячки вона росте швидше. Я обожнюю відчувати її під рукою.

— І?..

«Нам краще викликати лікаря, але я хочу ще трішки полікувати тебе сама…»

— Я приготую тобі суміш, і ти вип’єш сироп. Ти, мабуть, добряче промерз. Звичайно, ти ж завжди бігаєш у самій футболці, хай би якою була погода.

Він усміхається:

— Жулі, у мене вже є мама і ми ще не одружені, тож твої вчительські повчання…

Що він сказав? «Одружені?» У нього світяться очі. Я зараз знепритомнію. Уже кілька тижнів я такого не відчувала. Я в ньому вже не бачу злодія, довіряю його задумам і віддана йому всією душею. Потрібно відійти, а то я накинуся на нього і він передасть усі свої мікроби мені через рот.

— Напевно, ти ще нічого не їв?

— Уяви собі, я вагався між квашеною капустою із сосисками та піцою з потрійним сиром, але сама думка про їжу викликає в мене блювотний рефлекс.

— Не можна мучити себе голодом. Хвороба знесилює тебе, твій організм потребує енергії. Я приготую тобі хороший бульйон.

«Готово! Який жах! Мені тільки двадцять дев'ять, а я вже говорю, як моя мама! Чорт забирай, старість уже наступає мені на п’яти! Одного дня я йому скажу взути капці й він назве мене мамою перед нашими дітьми…»

Я прямую на кухню.

— У тебе, напевно, нічого нема, щоб приготувати легку вечерю?

— Бульйон із піци з нагетсами й вермішеллю підійде?

Відчиняю холодильник. Просто геніально. У мене таке враження, що я в нас удома. На кухонному столі помічаю секретні теки, розкладені на два стоси. Жодного напису, нічого, що могло б розповісти про їхній вміст.

Рік буркоче:

— Ненавиджу бути хворим.

«Яка новина! Чоловік, який ненавидить бути хворим! Якщо ми знайдемо хоча б одного, хто погодиться лікуватися, не впадаючи у відчай і не виказуючи страшні муки, варті тортур інквізиції, то можна буде зняти документальний фільм».

Рік розкривається. У нього точно голий торс. А може, і не тільки. Він знову бурмоче:

— Мені то жарко, то холодно, я так більше не можу. Може, прочинити вікно?

— Маєш рацію, добрий протяг — і пневмонію забезпечено.

— Я заливаюся потом з учорашнього вечора. Мені стане ліпше, якщо прийму душ.

Думаю, він вирішив устати з ліжка. Мені надзвичайно ніяково. Піду до себе й візьму все необхідне для бульйону. Не хочу бачити його голим, не за таких обставин. Вони все ж таки недолугі, ці хлопці. Скоріше оголять свої сідниці, ніж серце.

— Я спущуся до себе за овочами.

— Ти повернешся?

Судячи з його тону, йому б цього дуже хотілося.

— За десять хвилин. У тебе буде час прийняти душ.

— О’кей. Двері будуть відчинені.

Насправді мені потрібно менше ніж три хвилини, щоб зайти до себе, забрати овочі, ще два-три інгредієнти й повернутися. Але я дам йому час. Це жахливо, але я така щаслива, що він захворів… Я поруч із ним, так, наче ми живемо разом, наче крім нас більше нікого не існує. Він мене потребує, я доглядаю його, нічого й нікого між нами. Ідеальне життя. Таким має бутй щастя: хворий хлопець і дівчина, яка вміє варити суп.

Я повертаюся без стуку.

— Ріку?

Ніхто не відповідає. Вода більше не тече у ванній. Підходжу до його кімнати. Заснув. Я навшпиньки наближаюся. Він міцно спить. Сідаю на краю ліжка. Дивлюся на нього й наважуюся погладити його чоло, занурюю пальці у волосся. Я ніколи не спостерігала за ним, коли він спить. Уві сні люди завжди такі зворушливі. Вони вразливі. Наче довіряють вам своє тіло.

Рік так міцно спить, що я можу притиснутися до нього й він навіть не помітить. Але не наважуюся. Мені нема на що скаржитися. Нарешті я можу роздивитися форму його плечей і рук, обриси його обличчя, підборіддя, губи. Його довгі вії, його повіки. Я знову його гладжу, і мені хочеться вірити, що в такому стані, заснувши, як дитя, він не заперечує проти моєї присутності.

Ріку, ти довіряєш мені. Дозволяєш доглядати за тобою, торкатися тебе, як ніколи раніше. Чому ж ти не розкриєш мені своєї таємниці? Чому ти захворів? Цей безглуздий проект забрав усі твої сили? Я знаю, що ти не розповіси. Я б хотіла, щоб цей момент тривав вічно, більше нічого не прошу в життя, лише відчувати те, що відчуваю зараз.

Незважаючи ні на що, в уяві знову постають теки на кухонному столі. Рік ніколи ні в чому не зізнається, але в мене є нагода дізнатися. Я повертаю голову й помічаю їх. Продовжувати гладити його волосся чи скористатися з можливості й заглянути всередину? Адвокат і прокурор у моїй голові розпочали свою суперечку. Це велика бійка! Прокурор погрожує, але адвокат показує йому язика. Його це дратує, і він перескакує через стійку, щоб добряче вліпити опоненту. Вони сваряться й починають душити один одного своїми маленькими хутряними шарфами. Як зворушливо! Я оголошую перерву.

Покидаю Ріка. Зачиняю двері до його кімнати, щоб він не заскочив мене зненацька. У мене тремтять руки. Яку розгорнути першою? Вибираю теку навмання. Вона містить рахунки. Наступна — декілька файлів із ремонту комп’ютерів. Якщо це його справжня робота, то вона не забирає багато часу. У наступній — світлини резиденції Дебрей: корпус із покритими черепицею дахами, ательє й різні входи до садиби. На іншому знімку — домофон і палець, що тисне на кнопку. Із серії фото можна відновити код. Є також знімки, зняті з висоти пташиного польоту. Я стурбовано переглядаю документи. Як він це все отримав? Наступна — грубіша, червона папка. Я прибираю резинки-фіксатори. У мене погане передчуття. Зверху копія календаря із закресленою датою — тридцять перше жовтня. Є також плани споруд, заводу, різноманітних ательє. На деяких синім зазначено маршрут. Я раптом натрапляю на дещо серйозніше: копію плану з умовними позначками «Головна зала музею». Мені важко орієнтуватися, але там помітне розташування виставкових вітрин. Номер сімнадцять обведено червоним кольором.

Я чую шум у Ріковій кімнаті. Згортаю все нашвидкуруч.

— Жулі?

— Іду!

Він підвівся на ліжку. У нього розпатлане волосся від моїх пальців і від подушки. Він потягується.

— Я довго спав?

«Довго або недостатньо — це з якого боку дивитися».