Остерігайтеся котів

60

Софі все мені розповіла. Крізь зарості ліан і кущів Рік підійшов аж до огорожі садиби, щоб зробити декілька знімків. За її словами, він сфотографував одні зі службових дверей позаду заводу. Невже Рік хоче пограбувати майстерні Дебрей? Тепер усе стає зрозумілим: його питання до Ксав'є про метал, великі інструменти й пакунки. Раптом мене осяяло: він мене запросив на концерт, щоб побачити, що являє собою спадкоємиця відомої династії. Він використав мене, як прикриття. Я геть збентежена. Таке враження, що я не знаю, з ким маю справу. Почуваюся зрадженою, розгубленою. Чи є щось справжнє в наших стосунках? Крім цієї комедії, що ще було грою?

Рік запитав, чи я бачу своє життя деінде, тому що, тільки-но скоїть свій злочин, він піде на втечу й запропонує мені поїхати з ним. Думка, що він хоче забрати мене із собою, розчулює. Злочинець чи ні, але я його обожнюю. Він використав мого давнього друга, Ксав’є, щоб оборудувати свою брудну справу. Оце вже пробачити важко. Зі мною він поводиться чемно і щосили допомагає, лише щоб забезпечити собі алібі. Ще більше його ненавиджу. Проте я ж заприсяглася, що ніколи не дозволю використати себе знову. У голові адвокат і прокурор перекрикують один одного. Вони врешті поб’ються в залі засідань. Як можна відчувати щось до такої нечесної людини? Може, я також підступна збоченка?

Під час своєї загадкової подорожі він точно зустрічався зі своїми спільниками. Але що це за спільники? Можливо, він спеціальний агент якоїсь урядової організації, що розслідує справу про викрадення коштів на підприємствах Дебрей. Я б хотіла в це вірити. Я б теж дуже хотіла, щоб у нього були добрі наміри. Раптом в уяві постає образ Албан Дебрей — на ній то синя, то червона сукня, навіть класичний костюм, і завжди неймовірні коштовні прикраси. А що як Рік хоче їх викрасти? Що як він управний злодій і готує свій великий замах? А якщо це його остання справа й він хоче назавжди зникнути на іншому краю світу? Чи готова я за ним піти? Чи він мені це запропонує? Як мені жити з усіма цими запитаннями? Відповідь проста: я більше не буду жити.

Сьогодні по обіді, незважаючи на мій стан, я мушу піти провідати мадам Рудан. Вона чекає на мене. Я більше не несу їй ані тістечок, ані овочів чи фруктів. На жаль, їй більше не можна.

Цього разу, увійшовши в палату, я побачила, як у неї позападали щоки. Її очі дивно виблискують. Вона не захотіла піти прогулятися в парк. Намагається посміхатися, але я бачу, чого їй це коштує. Стараюся розвеселити її, але мені теж важко сміятися, коли на душі камінь. Сподіваюся, вона мене не викриє.

Пожовкла світлина — у неї на нічному столику. На ній високий чоловік в оксамитовому піджаку, з вусами і в капелюсі. Він гордо стоїть перед ворітьми якоїсь садиби. Хоча прикріплена на кам'яній огорожі емальована табличка затерта, усе одно можна розгледіти цифру двадцять.

— Можна вам поставити одне запитання?

— Звичайно, Жулі.

— Не хочу видатися безтактною…

— Мені нема чого приховувати від тебе.

— Хто на цій світлині? Ваш чоловік?

Із зусиллям вона простягає худу руку. Крапельниця заважає їй. Вона бере фотокартку:

— Я була одружена, Жулі, дуже давно. Його звали Поль. Але це тривало недовго, тому що він зустрів іншу, багатшу і, поза сумнівом, кращу жінку, заради якої покинув мене. Тоді такі історії ставали своєрідним прокляттям. Репутація грала важливу роль, і більше ніхто до мене не наближався.

— Ви його досі кохаєте?

— Поля? Звичайно, що ні. Нехай забирається до дідька! Думаю, він туди й вирушив кілька років тому.

— То чому ви так шануєте це фото?

— На ній не Поль. Це мій брат, Жан. Мені його дуже бракує.

Її голос охрип.

— Де він?

— На кладовищі, разом із батьком і матір'ю. Він помер чотири роки тому.

— Ви його дуже любили?

— Я обожнювала його. Він мій старший брат. Але ми не спілкувалися двадцять років, відколи продали батьківський будинок, той, що ти бачиш на задньому плані світлини.

— Історія про спадщину?

— Історія з життя. Він був неодруженим, я також. Коли померла мама, я запропонувала жити разом у сімейному будинку. У кожного з нас був би свій поверх.

Ми жили в маленьких квартирках у різних кінцях міста. А так обоє були б у виграші. У нас було би більше місця, сад. Зрештою, була б сім’я. Але він відмовився. Не хотів, щоб я затулила місце жінки, яку він сподівався зустріти.

— Він її знайшов?

— Ні. Він змусив мене продати будинок, кожен отримав свою частину грошей, і ми більше ніколи не спілкувалися.

— Ви сердиті на нього?

— Сердилася, але зараз я сердита скоріше на себе, що не пробачила йому ще за його життя. У мене більше ні будинку, ні сім’ї.

У неї спокійні обличчя й погляд. Як можна байдуже говорити про такі речі? Мене поривають емоції. Я хотіла сказати їй, що ще не пізно, хотіла запевнити, що все владнається, але ж це неможливо. Мені відома ця нездоланна межа, яка поділяє на «до» і «після».

— Жулі, я б хотіла попросити тебе про дещо. Ти можеш називати мене Аліс? Від похорону матері мене більше ніхто так не називав. Уже двадцять два роки.

— Із задоволенням, Аліс.

Ми ще деякий час побалакали. І навіть трішки поплакали. Вона розповіла мені багато чого, а я її уважно вислухала. Увечері, коли я повернулася, то захотіла подзвонити батькам. Було приємно почути тата, який розповідав мені про свою майстерню, і маму, що говорила про нову перукарку, яка зіпсувала їй локони. У мене немає брата. Може, тому я так прив'язана до друзів. Вони стали для мене своєрідною сім'єю. Я б усе відала, щоб дізнатися, чи Рік є її частиною.