Остерігайтеся котів

49

— Мене не буде декілька днів. Я непокоюся, щоб не зірвало кран під раковиною на кухні. Чи не могла б ти час від часу навідуватися до моєї квартири, щоб перевірити, чи вона не перетворилася на басейн?

«Шкода, що ти не живеш над мадам Рудан, це б полило її сад».

Зізнаюся, цього я не передбачила. Але відповідь також «так». Зважаючи на те, що Рік мав стурбований вигляд.

— Не хочу видатися безтактною, але сталося щось серйозне?

— Нічого надзвичайного.

— Із твоїми батьками все гаразд?

— Запевняю тебе, усе гаразд.

— Щодо квартири можеш на мене розраховувати.

— Щиро дякую.

— Хочеш, щоб я забирала твою пошту?

— Не варто, мене не буде п'ять-шість днів.

«П'ять-шість? Висловлюйся чіткіше. Щоб я мала змогу підрахувати, скільки в мене з’явиться сивих волосин».

— Якщо затопить, тобі зателефонувати?

— Гадаю, до мене буде важко додзвонитися, але залиш повідомлення й попередь Ксав’є.

Їде. У невідомому напрямку. Без точної дати повернення. Неможливо буде додзвонитися.

— Коли ти вирушаєш?

— Завтра, рано-вранці.

У мене зіпсувався настрій. Я намагаюся опанувати себе, щоб не розплакатися, як мала дитина.

«Мені тебе бракуватиме. Не знаю, може, ти їдеш рятувати якусь нікчему, але я дійсно боюся, що ти не повернешся. Можливо, я бачу тебе востаннє».

— Жулі, усе гаразд?

— Так, так. Жодних проблем.

Мабуть, я сказала непереконливо. Він підходить до мене й обіймає. Потім притискає до себе, дуже міцно. Ніжно бере моє обличчя руками. Він так близько… Я відчуваю його подих на шкірі.

— Не хвилюйся, — шепоче він. — Для мене це важливо. Потім я буду вільний.

Він торкається моїх губ своїми. Я заплющую очі. Мене захоплює таке сильне почуття. Я наче картковий будинок, який завалюється в сповільненій зйомці. Коли я розплющую очі, Ріка вже нема і його ключі лежать у мене на столі.