Остерігайтеся котів

2

Просто неймовірно спостерігати за косаткою, яка пливе по воді. Захоплива велич тварини, легкість і точність, з якими вона розрізає хвилі, щоб дістатися до своєї жертви. Але через що нам доводиться пройти, коли нас нещодавно покинули?

Мене звати Жулі Турнель, мені двадцять вісім років, і я в депресії. І це не через косатку, яка пливе до нас, а тому що наразі життя не таке, як із письма. Не слід було погоджуватися їхати на південь. Я знову дозволила себе вмовити. Кароль сказала мені: «Приїжджай до нас, це піде тобі на користь. Ми вже давно не проводили вихідних разом. У нас буде час поговорити. І, крім того, ти зможеш побачити свою хрещеницю. Вона вже так підросла, має чудовий вигляд, їй буде приємно. Приїжджай!»

Справді, Сінді значно виросла, і, гадаю, це лише початок. Нічого дивного: їй тільки дев'ять. Не заперечую — вона мила, але оскільки я пообіцяла говорити вам тільки правду, то мушу визнати, що в перший же ранок ця приємність кудись поділася. Дивно чути таке від себе, тому що я просто обожнюю дітей. Тобто я вважаю, що буду обожнювати моїх, якщо вони колись у мене з’являться. Отже, погідної серпневої суботи ми опинилися в Антібі, в аквапарку, затиснутому між двома автошляхами, з кількома тисячами інших людей, щоб подивитися на запроторених у басейн великих риб, які полюють на маленьких сардин. Уже спекотно, асфальт липкий, а пляшка води коштує, як барель нафти. Піднімаюся на автостоянку, заповнену сімейними авто з дитячими сидіннями, і запитую себе, що я тут роблю. Відповідь знайшлася досить швидко, коли Сінді захотіла солодкої вати. У мене збереглися приємні спогади про солодку вату. Маленькою мені здавалося, що вона лише трішки прилипає до губів. Тату й мамо, я завинила у вас перепросити: солодка вата — це якийсь жах, лихо й паскудство. І не тому, що з'їсти її всю — це випробування для дитини, а тому, що її скрізь повно. Вона липне не лише до губ, але й до носа, одягу, волосся. Найгірше, коли в черзі здоровенний тип штовхнув мене на Сінді і її вата приклеїлася до мого світлого топа. Одна мила дама сказала мені, що це називається «прокляттям Людини-павука», проводячи паралель із клейкою павутиною. І це ми ще не зайшли до парку…

Перед основною виставою з дельфінами ми попрямували до маленьких пізнавальних павільйонів із тваринами й пояснювальними написами. «Тварини — наші друзі», «Ми несемо за них відповідальність», «Земля — в небезпеці». Це правда. Але в такий ось доволі похмурий для мене день, незважаючи на сонце, можу сказати, що я також у небезпеці, однак ніхто не сповістив про це табличкою.

— О, хрещена, подивися — черепаха, її звати Жулі! Як тебе!

— У неї твої очі,— додала весело Кароль. — Утім, здається, їй удалося зберегти свого кавалера, вона…

Не знаю, звідки береться сила, що дозволяє вам сміятися з таких жартів, коли у вас нестримне бажання плакати. Поза сумнівом, саме вона заважає вам дати ляпаса подружці за такий ущипливий жарт. Спекота, Сінді хоче пити, Сінді хоче м’яку іграшку, — а я хочу померти.

Решта вихідних — це довгий спуск до пекла. Вас запросили у справжню сім’ю, з будинком, обсадженим квітами, з припаркованою перед ним автівкою, іграшками, розкиданими по всій вітальні, світлинами на стінах, милими жартами, зрозумілими лише мешканцям цього будинку. І, незважаючи на всю їхню люб'язність, ви почуваєтеся чужою в цьому світі емоцій, звичних для тих, кому випало в ньому жити.

Сінді грає мені уривок якоїсь мелодії на флейті. Я його не впізнаю. Незграбне виконання «До чистого фонтану»? Викривлена й невміла «Ода до радості»? Ні. Мелодія до серіалу про каліфорнійського прищавого хлопчика, чиїми плакатами обклеєні шпалери в її кімнаті. Потім була дегустація підгорілого печива. Якщо одного дня я захворію на рак, то знатиму, звідки вітер віє. Далі ми почали грати в «Загримуй мене». Потрібно було нанести більше туші навколо її носа, тому що вона не пошкодувала помади й нафарбувала мені губи аж до вух.

Та це ще не найгірше. Кароль не збрехала: ми змогли поговорити.

— Це ж просто шанс, що Дідьє покинув тебе. Це не той чоловік, що тобі потрібен. Він завжди поводився б, наче десятирічний, а ти піклувалася би про нього все життя.

Зазначте, що, навіть замінивши «Дідьє» на «Донован» і додавши насамкінець «він хотів лише твоїх грошей», усе скидається на діалог з американського серіалу. Дякую, Кароль. Ти мені справді допомогла.

Я проплакала в поїзді всю дорогу назад. До чого тільки не вдавалася, щоб позбутися сумних думок. На вокзалі, піддавшись слабкості, я придбала журнал, у якому йшлося про засоби й методи лікування дезінтоксикації в зірок. Я ніколи не могла зрозуміти, як можна писати статтю про дітей, які вмирають із голоду, а на сусідній сторінці публікувати фото топ-моделей у розкішних автомобілях, нахвалюючи переваги їхніх «нікчемних ганчірок», які неможливо носити й на які цим нещасним дітям довелося б заробляти шість тисяч років, і це за умови, що вони дожили до часу виходу статті. І як нас після цього можна назвати? Я перегорнула сторінки аж до гороскопу. «Леви: умійте слухати вашого партнера, інакше можливий конфлікт». Якого партнера? Слухати — та я тільки це й робила, і який результат… «Здоров'я: не зловживайте шоколадом». «Робота: вам зроблять пропозицію, від якої ви не зможете відмовитися». Та це ж сенсація! Чесно кажучи, мені дуже цікаво, як зорі дізнаються про зловживання шоколадом. Я не думаю, що Плутон чи Юпітер можуть порадити, що мені їсти, а ті, хто переконують мене в іншому, щонайменше шарлатани. Не зацікавили мене й історії про псевдозірок, які роблять неймовірні заяви на кшталт: «Я готова на все, щоб бути щасливою» або «Я обожнюю, коли мене кохають». Я відклала журнал.

Потім я намагалася зрозуміти, що зобразила Сінді на яскравому малюнку, який подарувала мені просто перед від’їздом. Розчавленого величезною каструлею кота? Кліща під мікроскопом? Та нічого з цього не вийшло. Знову хлинули сльози. Я думала про Дідьє: що він міг би робити цієї миті? Чим він займався на вихідних? Ми розійшлися два тижні тому, але я була переконана, що він уже знайшов когось. Музикант, мотоцикліст і чудовий хлопець — такі ніколи подовгу не залишаються самотніми. Він мене добре провчив. Стає нестерпно, коли про це думаю! Я познайомилася з ним на концерті. Не в «Зеніті», а у святковій залі «Сен-Мартен», у сусідньому містечку. Він співав в одному альтернативному рок-гурті «Музичний шторм». Уже сама назва мала мене насторожити. Я прийшла з двома подружками. У нас були флайєри,[1] то ми й скористалися нагодою. Звук був надто гучний, у мене очі мало не повипадали. Концерт видався жалюгідним, але Дідьє був там, у світлі прожекторів, посеред своїх істеричних друзів, які уявляли себе рок-зірками. Він співав дуже ламаною англійською, але був таким гарним! Перше, на що я звернула увагу, це його сідниці. Моя подруга Софі завжди говорить, що тільки погані хлопці мають гарні сідниці, а в Дідьє вони були запаморочливі. Після концерту я побачила його очі — і все завирувало. Не знаю як, але він мене спокусив. Чверть від поганого артиста, чверть від зарозумілого підлітка, і половина чогось, що я так і не змогла ідентифікувати. Це було наче удар блискавки. Які дурниці… Завжди слід пам’ятати, що насамперед сподобалося в людині. Я мала обмежитися його сідницями. Ми вийшли разом, відтоді я почала ходити на всі його концерти. За двадцять шість років свого життя я не переступила порогу жодного бару, а тут протягом трьох місяців вивчила всі в околиці. Заради нього я покинула друзів. Він стверджував, що я йому потрібна. Найгірше було, коли він «писав». Ставав злий як собака, утім, з іншими поводився досить пристойно. Він міг годинами сидіти нерухомо перед телевізором, а потім раптово починав нервувати. Вирушав покататися на мотоциклі, бо йому потрібно було купити нові шмотки. Я й раніше чула, що творчі особистості переживають такі моменти. Проте впевнена, що по-справжньому талановиті люди не такі. Ми весь час проводили разом. Він розповідав мені про все на світі, а я дивилася, як він гортає журнали про мотоцикли, милувалася ним, коли ми займалися коханням, якщо в нього виникало таке бажання, спостерігала, коли він шукав натхнення неважливо де: в Інтернеті чи на пачці з-під пластівців «М'єль Попе». Та що там може надихати в складі пластівців? Яка ж я була дурна… Щоб допомогти йому, я кинула навчання та погодилася на першу-ліпшу роботу в банку, у центральному відділенні «Креді Комерсьяль». Удень я бігала по семінарах із мотивації, щоб навчитися краще продавати будь-що вже збанкрутілим клієнтам, а ввечері були концерти й нервові зриви. Я вже не кажу про той випадок, коли, захоплений маніакальним психозом наприкінці другого приспіву, Дідьє стрибнув на «свою» публіку, щоб його пронесли на руках, наче рок-зірку, проте в маленькій концертній залі «Монжую» із два десятки плюгавеньких глядачів розступилися, а він гепнувся на підлогу, як пакет із-під йогурту. Я мусила побачити в цьому знак.

Звісно ж, Дідьє переїхав жити до мене. Я оплачувала все. Він ставився до мене як до фанатки. Я це прекрасно розуміла, але щоразу знаходила для нього виправдання. Усе це тривало два роки. Я усвідомлювала, що ми не зможемо все життя бути разом, але часто — я вже в цьому зізнавалася — мені важко дивитися правді в обличчя. Та врешті мій співак пішов, а я й надалі лишилася в’язнем роботи-годувальниці в «єдиному чесному» банку. Відтоді все пішло шкереберть. Спочатку самотність, потім посиденьки з іншими неодруженими подругами. Ми грали в дурнуваті ігри, змушували повірити себе в цінність нашої свободи й у те, що життя без цих тупоголових чоловіків набагато краще. Ми твердили ці нісенітниці, аж доки одна з нас нарешті не закохувалася. Підбадьорювали себе, як могли. Я кажу «одна з нас», але варто сказати «одна з них», тому що я почувалася наче серед пустелі. Пустка, порожнеча, спустошеність. Нас ставало дедалі менше на цих вечірках. Інколи поверталися ті, хто вибув раніше. Клуб невдах. Зрештою, коли я про це згадую, найзворушливішим видається те, про що ми мовчали. Погляди промовляли більше за комедію, яку ми розігрували. У них можна було розгледіти співчуття — невміле, німе, але справжнє. Ми збиралися не заради безглуздих ігор, а виключно із солідарності. А в порожніх домівках нас мучили насущні питання: «Чи кохала я коли-небудь?» «Коли ж настане моя черга?» «Чи справді існує те кохання?»

Проплакавши в поїзді дві години й сімнадцять хвилин, я розмірковувала саме над цим. Половину міста перетнула пішки. Був погідний літній вечір. Мені кортіло потрапити на мою вулицю, у мій маленький світ, але доля ще зі мною не обробилася. Нам здається, що ми знаємо наше оточення, але інколи досить перемінитися одній деталі — і в нас відпадають усілякі сумніви, що все подальше життя залежатиме від цього. До того ж відбувається все це надто несподівано.