Остерігайтеся котів

56

Галас свята поступово віддаляється. Зараз ми більше чуємо спів пташок. Гілки дерев хитаються в унісон від легкого подуву вітру. На землі плями світла утворюють фігури, які постійно змінюються. Як це романтично — весілля інших… Рік і я йдемо поруч, мовчазні, але я знаю, що цього разу це довго не триватиме. Нас тягне одне до одного.

Уздовж канави, що край дороги, — велика дерев'яна колода.

— Присядьмо на хвилинку? — пропонує Рік.

— Залюбки.

Я сідаю, поправляючи сукню. А він ні на що не зважає.

Крізь листя дерев пробиваються промені сонця, із сусідньої галявини долинає веселий сміх. Час зупинився. Я не хочу нічого говорити. У нього є можливість почати розмову. Він вільний.

— Жулі?

— Так, Ріку.

— Ти уявляєш своє життя десь в іншому місці?

Я невинно посміхаюся:

— Думаю, потрібно буде час від часу виходити з лісу, щоб поїсти, ну якщо ти не почнеш полювати. Але чому б ні? Ми можемо побудувати хатинку на дереві. Я чула, що смажена білка на смак схожа на кролика.

— Жулі, я серйозно.

«Я добре зрозуміла, що ти питаєш мене не про ліс, а про місто. Але я не можу відповісти серйозно, мене бентежить твоє запитання. Що воно приховує?»

Він наполягає:

— Коли я бачу тебе вдома, в пекарні, із друзями, складається враження, що ти на своєму місці. Як гадаєш, ти зможеш бути щасливою деінде?

— Усе залежить від місця. І особливо, з ким. Яке місце ти маєш на увазі?

— Не знаю, я просто поставив собі таке запитання…

— А ти? Де ти почуваєшся якнайкраще? Я навіть не знаю, де ти виріс.

— Твоя правда. Я небагато про себе розповідаю. Одного дня потрібно тобі розказати.

— Я розповіла про тебе батькам.

Ледь вимовивши цю фразу, я засумнівалася, чи варто було. Я надто поквапилася. Від згадки про моїх батьків він, безперечно, подумає про знайомство, злякається відповідальності й утече. Повернися, Ріку, вони ще не почали будувати басейн для нашої малечі!

Він кілька секунд розмірковує, а потім:

— Мені приємно, що ти їм розповіла про мене…

Я зовсім не розумію цих чоловіків. Абсолютно. Та яка різниця? Усе, чого я хочу, — це кохати того, хто поруч зі мною. Я наважуюся зайти в небезпечну зону:

— А твої батьки?

Я не зводжу з нього погляду. Його відповідь буде вирішальною. Раптом крик. Тоді інший. Звуки долинають із весілля. Завивання. Це точно не сміх і не радісні вигуки.

— Ти почула? — питає Рік.

Я ствердно киваю. Я незадоволена. Через дві причини. Перша — це йому дозволить уникнути відповіді на моє запитання. Друга — глибоко всередині я впевнена, що тут не обійшлося без Жад.