Остерігайтеся котів

29

У мене склалося враження, що за останні три тижні я пережила й відчула більше, ніж за все своє життя. Я надто спустошена. Забагато емоцій — і таких різних… Я залишила багет Мадам Рудан і спустилася до себе. Одягла Рікову сорочку й намагалася зібратися з думками. Ще відчутний запах паленого. Я ретельно запакувала свій зруйнований комп'ютер у сміттєвий мішок, думаючи, що з ним робити. Потім запалила ароматичні свічки. Проте аромат жасмину, перемішаний із запахом згорілих електричних складових, не дуже приємний…

На столі у вітальні й на кухні досі розкидані залишки нашої перерваної вечері. Прибираю майже все. Утім, не хочу відразу мити його тарілку та склянку. Так я ще відчуватиму його присутність. Хтось мені казав, якщо випити з чийогось келиха, то можна дізнатися всі його думки. Я дуже хочу спробувати. І нарешті дізнатися, що він про мене думає і що робить з усіма цими дивними інструментами, зібраними під раковиною. Цей хлопець справді дивакуватий.

Хтось стукає у двері. Мабуть, мадам Рудан забула мені щось сказати. Я відчиняю. Це не мадам Рудан. Це чоловік, у чию сорочку я вдягнена і який ніколи не повинен бачити мене в такому вигляді, як-от зараз.

— Привіт.

— Добрий день, Ріку.

Він дивиться на свою сорочку:

— Вона тобі пасує. Ще раз дякую за вчорашній вечір. Це було казна-що, але мені сподобалося.

— Мені теж.

— Запах паленого ще не вивітрився?

— Я запакувала комп’ютер у поліетиленовий пакет, думаю викинути його.

— Якщо хочеш, я можу спробувати врятувати дані з твого жорсткого диска.

— Якщо вважаєш, що це можливо, то була би вдячна, але, мабуть, у тебе є щось інше до роботи. Там не було нічого важливого.

— Я заберу й подивлюся, коли буде вільна хвилинка.

— Дуже ґречно з твого боку.

Він дістає з кишені якийсь папірець:

— Тримай, я записав мій номер мобільного. Він не завжди ввімкнений, але раптом буде потреба.

Я квапливо беру дорогоцінний аркушик і йду до стола, щоб записати свій номер. Коли повернулася, то аж підстрибнула. Він пішов за мною. На моєму розібраному ліжку, під його шортами сховався Туфуфу.

— І що ти робитимеш тепер без комп’ютера?

— Візьму свій старий ноутбук, який використовую для пошти. Крім того, ти ж знаєш, що продавчині в пекарні не потрібно робити ні звітів, ні презентацій.

— Це точно.

— Ти підеш бігати завтра зранку?

— Постараюся, але мені потрібно дещо підготувати.

«Дещо. Йому завжди потрібно щось зробити, щось подивитися, щось підготувати. Краще тобі було б когось поцілувати, приголубити, покохати. Знаєш, я цього варта».

Він бере аркуш із моїм номером телефону й прямує до дверей. Дорогою натрапляє на пакет із комп’ютером.

— Я скажу тобі, щойно зможу подивитися. Думаю, шансів у нього не багато, але завжди варто спробувати.

Легким, вправним жестом бере пакунок. Тепер якийсь час я мріятиму про його руки.

Ми цілуємо одне одного в щоку, і він іде. Я не відразу усвідомлюю, що його більше нема. Через такий неочікуваний візит важко повірити, що він, власне, приходив. Потрібно поспати, бо ще утну якусь дурницю. Гіршу, ніж зазвичай.