Остерігайтеся котів

15

Починається погідний літній день. Небо блакитне. Промені сонця гріють шкіру й освітлюють листочки на липі, біля якої я сиджу. Легкий вітерець ворушить ніжно-зелене листя. Синички цвірінькають і перелітають із гілки на гілку. Парк іще безлюдний, за винятком літнього чоловіка, який вигулює свого собаку на краю головної алеї. Що я тут роблю?

Я чекаю на чоловіка, якого ледь знаю, але з яким веду розмови, варті подружньої пари: «Я щасливий бути з тобою», «Біжи й насолоджуйся. Я на тебе чекаю», «Зможемо добігти аж додому».

Захоплена Ріком, я навіть не подумала про місце, де зараз знаходжуся, і про все, що воно мені нагадує. Цього разу, здається, ностальгія переможе і з декількома своїми поплічниками перетне лінію захисту.

Востаннє я була в цьому парку в шістнадцять років. Погода була не така чудова. Я вчилася в ліцеї «Великі надії». Одна з моїх подруг, Наташа, жила поруч. У неї був старший брат, Давид. Багато з нас уважали його милим. Шостого березня, рано в суботу, він розбився на скутері, який тільки-но подарували батьки. Новина була як грім серед ясного неба. Це вперше ми втрачали когось близького, такого молодого і в такий жахливий спосіб. Це перші похорони, на яких я була присутня. Ніколи цього не забуду. Люди, одягнені в чорне, стоять перед гробом. Сльози, невимовне відчуття безсилля, відкриття нездоланної межі між «до» і «після».

В один день сім’я Наташі була зруйнована. Вони жили, охоплені порожнечею та провиною. Дивлячись на них, я зрозуміла важливу річ: смерть завжди ходить поміж нас і не проминає нагоди забрати того, кого може. Нещастя з Давидом змусило нас подорослішати. Годинами втішаючи Наташу, я вирішила любити людей, поки вони ще тут, і говорити їм, що думаю, поки є змога. Відтоді в мене нестримне відчуття, німий острах, що кожне «до побачення» може виявитися «прощавай».

Раніше я багато часу проводила з Наташею, намагалася розрадити її. Ми майже щовечора приходили в цей парк. Сідали на лавку трішки далі, на бічній алеї. Її видно звідси. Лаврові дерева повиростали. Ми довго розмовляли, часто аж до ночі. Одного разу навіть потрапили під зливу, але залишилися сидіти, промоклі до нитки, заціпенілі від холоду, але щасливі протистояти цьому маленькому випробуванню. Я майже забула про це. Минуло дванадцять років.

Сім’я не захотіла тут залишатися. Усе їм нагадувало про Давида: гімназія, де він грав у гандбол, школа, крамниця, де він зустрічався з друзями і де працював улітку, його кімната, будинок, звуки скутерів. Життя для них стало нестерпним. І вони переїхали.

Ми підтримували зв’язок із Наташею, але з часом зустрічі ставали рідшими. Вона більше ніколи не згадувала про трагедію. Зараз ми лише зрідка обмінюємося повідомленнями. Вона живе в Англії. А я тут, зовсім самотня, захоплена емоцією, на яку вже й не сподівалася, тобто не цього ранку, не в такий сюрреалістичний спосіб. Інколи є речі, які я воліла би забути.

Мої ноги відпочивають, дихання нормалізується. Мені так хочеться пити, що я вже подумувала напитися застояної води з центральної водойми. Рік не виходить мені з голови. Якщо він прийде вчасно, то в мене ще є десять хвилин. Думаю, він буде пунктуальним. Але звідки я це взяла? Я ж його не знаю. Ми познайомилися менше ніж тиждень тому, а він заполонив уже всі мої думки. Це він на мене так впливає чи це я надаю йому такої ваги, оскільки нічого важливого в житті не маю? Варто загадатися над цим питанням. Утім, я відчуваю, що з ним усе інакше. Він змушує мене діяти. Спочатку його ім’я, потім листи, руки, очі і все решта. Насправді, гадаю, це не випадково. У будь-якому разі, ніхто ще не змушував мене відчувати це все.

Коли я побачила його здалеку, то відразу захотіла побігти йому назустріч і обійняти. Мені вдалося стримати себе, бо знаю, що через таку поведінку хлопці вважають нас божевільними. Я почекала на нього. Він зовсім не засапався. Став переді мною, руки в боки, проти сонця. Справжня грецька статуя.

— У тебе кращий вигляд. Мені шкода, що нав'язав тобі такий ритм.

— Ти не винний. Треба було потренуватися, перш ніж напрошуватися бігати з тобою. Сподіваюся, що ти не ображаєшся на мене.

Він скидає брови:

— Жартуєш! Я відчуваю себе таким винним, що якби твоя нога й надалі боліла, я заніс би тебе аж до квартири.

«Вона завдає мені нестерпного болю. Будь ласка, пронеси мене п’ять кілометрів і тримай міцно, щоб не дати цій противній ностальгії стати між нами».

Ми повернулися легким бігом. Фізично це було майже приємно. Я відчула щось нове між ним і мною: хоч би й як це було парадоксально, але півгодинне розставання нас зблизило. Я справді божевільна. І починаю думати, що мої мрії здійснюються.

Ближче до будинку мене охопило відчуття глибокого смутку. Ми розійдемося, і в мене нема жодного плану, щоб якнайшвидше з ним зустрітися. Піднімаємося нагору. Він залишає мене перед дверима.

— До скорої зустрічі! — кинув він із чарівною посмішкою.

«До скорої зустрічі»: який огидний вислів. Для тої, що панікує від найменшої думки втратити близьких людей, ці прості слова — справжній жах. Це означає, що ми не знаємо, коли зустрінемося знову. Усе вирішує випадок. Це нестерпно. Я точно хочу знати, що зустрінуся з тими, хто мені дорогий. Так я можу розраховувати на спокійний сон. Мені потрібна навіть точна година. Ми ніколи не повинні говорити «Скоро побачимося», а уточнити: «Зустріч за тиждень», або «Побачимося за два дні», або ще краще — «Зустрінемося через 18 днів, 16 годин і 23 хвилини». Що ж до Ріка, то я точно знаю, що не хочу чекати вісімнадцять днів.