Остерігайтеся котів

42

Я саме пакувала вісім булочок із шоколадом, коли Рік пробіг повз вітрину. Я аж із ліку збилася. У нього за спиною наплічник. У мене відразу ввімкнувся хронометр. Рік повернувся за одну годину двадцять одну хвилину. Шкода, але мені ще не вдається лічити долі секунди. Зі своєю середньою швидкістю він міг забігти далеко в місто й навіть за його межі. Він заходить до крамниці. Мадам Бержеро вітається:

— Добрий день, юначе. Жулі вами займеться, ви в хороших руках. Але, гадаю, ви вже це знаєте…

Зазвичай, я не шаріюся, але тут відчуваю, що стала червоніша за пиріг із полуницею.

— Привіт, Жулі.

— Добрий день, Ріку.

«І на переповненому стадіоні шалена публіка кричить в унісон: „Домовтеся про зустріч! Домовтеся про зустріч!“ — а дівчата з групи підтримки формують фразу з помпонів у руках».

— Я візьму багет. Мені самому забагато, але, можливо, до мене прийдуть гості на вечерю… Ну, якщо ні, то покладу в холодильник.

Чому він мені це говорить? Я недостатньо страждала минулого тижня? Або йому вдалося визволити свою почвару — це пояснило би, чому я не бачила його кілька днів, — і вони приготують собі вечерю, перш ніж піти самі знаєте куди займатися самі знаєте чим, або він піде і з любов’ю приготує їй бутерброд…

Я вибрала добре пропечений, зовсім не такий, як він любить. Він шепоче мені:

— Я щойно бачив Ксав’є. Сьогодні по обіді він організовує маленьке свято, щоб обмити встановлення останніх дверцят. Він попросив, щоб я запросив тебе. Можемо піти разом, якщо хочеш.

Я задихаюся. Мій давній товариш Ксав'є запрошує мене через якогось посередника, що його він знає ледь місяць? Мені це здається? Рік додає:

— Десь о третій годині. Тебе влаштує?

— Без проблем. Ти зайдеш за мною?

— Чудово.

Він наближається до виходу, але раптом цікавиться:

— Усе гаразд? Таке враження, що ти вдавилася…

Було менш спекотно, ніж напередодні. На подвір’ї троє дітей грають у теніс із глухою стіною сусіднього будинку. Ксав’є накрив свого монстра широким синім брезентом. Таке враження, що там сховано підводний човен. Рік іде попереду мене. Прийшло вже кілька людей. На перший погляд, лише хлопці. Приходить Ксав’є. Він одягнув чудовий комбінезон кольору хакі.

— Привіт, Ріку! Привіт, Жулі! Радий, що ви прийшли.

На щастя, він цілує тільки мене…

— Тож це видатний день! — кажу.

— Для автомобіля таки точно. Ви побачите звіра. Ми чекаємо ще на одного колегу з дружиною, і я вам покажу.

Усі кружляють навколо прикритого монстра.

— Тобі вдалося збільшити розміри бензобака? — запитує в нього здоровенний тип.

— Я обрізав трішки багажник.

Нарешті приходять останні. Молоде подружжя. Вони тримаються за руки. Поправка: то вона в нього вчепилася. Слід бути обачною й ніколи так не чинити з Ріком.

— Натан і Од! — вигукує Ксав'є.— Ми чекали тільки на вас. Підійдіть ближче, зараз відбудеться офіційна презентація, подивіться на це залізне диво!

Усі його вітають. Нетерплячий, наче хлопчак, Ксав’є стає перед автомобілем:

— Класно вас усіх тут бачити. Для мене це визначна подія. Ви всі мені в цьому допомагали. За кілька тижнів КСАВ-1 нарешті рушить, але сьогодні я хочу розділити цю мить із вами.

Він зворушений. Тягне за кінець брезенту.

Тканина повільно повзе автомобілем, і він наче виринає з води. Зад, дверцята, дах, потім капот і нарешті перед. Матово-чорного кольору і неймовірних розмірів. Місяцями я бачила, як Ксав'є збирає щось схоже на залізного перевертня, але в такому вигляді нам відкрилися силует і елегантність корпусу його седана. Спонтанно ми починаємо аплодувати. У Ксав'є покотилися сльози. Колеги палко його вітають. Рік і я залишаємося позаду. Збентежені шумом, декілька мешканців його будинку повідчиняли вікна. Старенька дама вигукнула:

— Вона чудова, Ксав’є!

Поверхом нижче подружжя кричить: «Браво!» Діти припинили грати, зачаровані механізмом, який можна побачити тільки в кіно.

Один із колег проводить рукою по капоту. Таким ніжно-чуттєвим жестом, наче він пестить жінку своєї мрії. Треба, щоб колись мені хтось пояснив це.

— Ти ідеально відтворив силует, просто неймовірно, — каже він захоплено.

Інший виймає фотоапарат:

— Потрібно увічнити цей історичний момент!

Ми всі стаємо поруч з автомобілем і просимо найстаршого з дітей сфотографувати нас. Подумати тільки: я позую перед автомобілем і відчуваю таке безмежне щастя… Але мені вже подобається ця світлина. Тому що я рада бачити Ксав'є в такому стані, і тому що це моє перше з Ріком фото.

Ксав’є кличе нас:

— Ще одна формальність, мої друзі. Перш ніж я почеплю всі прилади, я б хотів, щоб ви поставили мені свої автографи на панелі. Вони будуть моїм щасливим талісманом.

Він вийняв із кишені фломастер і простяг здорованю. Усі по черзі займають місце водія. Ксав’є наближається до мене:

— Я хотів би, щоб саме ти була останньою, щоб красиво завершити. Ти не відмовишся?

Я вражена такою честю. Коли настає моя черга, Ксав’є відчиняє дверцята й допомагає мені сісти. Усередині все має дещо недороблений заводський вигляд. Датчики та кнопки на місці, але металеву конструкцію не обшито. На рівній поверхні його друзі залишили послання. Рік теж. Він написав: «Щоб твоя дорога була довга й красива. Я щасливий, що наші шляхи перетнулися. Рік». Гарно сказано. Дивно, але в мене таке враження, що це послання особі, яку цінуєш, але яку доведеться покинути. Рік знає, що поїде. У мене стискає живіт, але я десь глибоко в душі це знала.

Ксав'є сідає на місце пасажира.

— Скористайся моментом, Жулі! Це, безсумнівно, єдиний раз, коли ти сидиш за кермом! Наступного разу я буду твоїм водієм і посаджу тебе позаду, як принцесу.

Ми сміємося, як дітлахи. Крізь куленепробивні вікна всі за нами спостерігають і фотографують. Що мені написати? Я ніколи не підписувала панелі автомобіля. Я починаю. Ксав’є поступово читає, що надзвичайно бентежить. «Уже давно ти один із двигунів у моєму житті. Я хочу, щоб наші дороги завжди йшли поруч. Щиросердно. Жулі». Він обіймає мене.

— Для мене дуже почесно підписати твій шедевр, Ксав’є. Твій задум просто дивовижний.

— Він належить не мені. Це Рік мене на нього наштовхнув. Він сказав, що його батьки підписували всі свої роботи отак, усередині.

«Рік тобі розповідав про своїх батьків?»

Я дивлюся на Ксав'є, який уже вибирається з машини. Зовні жартує Рік. Я збентежена. Ксав'є відчинив мені дверцята з уважністю мажордома. Я б хотіла ще залишитися всередині, щоб перетравити інформацію. І тут один із його друзів заявляє:

— Та він справді здоровенний, твій ящик. У мене таке враження, що ти зробив його ще більшим, ніж хотів.

— На п’ятнадцять сантиметрів.

— Ти вже виїжджав на ньому з двору?

— Ще ні.

— Ти впевнений, що він пройде у ворота твого подвір'я? Було б…