Остерігайтеся котів

14

У мить нещастя виявляється справжня сутність людини. З глибини прірви відкривається істинний стан її душі. Нас оточують тільки два типи особистостей: ті, що нам допомагають, і ті, що наживаються на нашому нещасті. Відкрию моє лукавство відразу: я ніколи в житті не займалася спортом. У ліцеї був учитель, який намагався змусити нас бігати по бігових доріжках навколо стадіону, але врешті відмовився. Ми падали, сміялися, ховалися в живоплоті, щоб зрізати шлях, коли він повертався спиною, — одним словом, нічого спільного з бігом. Відтоді я тільки ходила; утім, одного разу довелося пробігти дистанцію метрів на тридцять, тому що мале нестерпне щеня однієї літньої дами хотіло проковтнути мене. А так мій спортивний лічильник застряг на нульовій позначці. Інша проблема: у мене немає ані одягу, ані взуття для бігу. Саме тому я згадала про людей, які намагаються використати нас, особливо коли вони відчувають, що мають над нами владу.

Серед моїх знайомих лише одна не байдужа до спорту. Це — Ніна. Вона займалася всім: від верхової їзди до гімнастики й навіть танців. Я підозрюю, що вона просто фанатка змагань і медалей. Справжня машина. У неї чорний пояс із тенісу, і вона без зусиль отримала золотий кубок із плавання. Я не бачила її вже давно, і мені видавалося зовсім не коректним прийти без попередження, щоб позичити все спортивне спорядження. Проте це аж ніяк не виправдовує її безтактної вимоги. Вона — клієнтка «Креді Комерсьяль», — дивлячись мені просто в очі, сказала: «Або я не плачу комісії за обслуговування рахунку протягом шести місяців, або ти бігатимеш боса». Добра людина, правда. Якби я була ще й поні, то отримала б удар батогом. Найганебніше те, що я погодилася.

Увечері я випрала все, що вона мені дала, щоб висохло за ніч. Шорти трішки схожі на сценічний костюм групи, диски якої я заховала, утім без блискіток; флуоресцентна футболка, а взуття, поза сумнівом, було розроблене інженерами НАСА для висадки на Плутон.

Я постаралася не дуже наїдатися ввечері, рано лягла спати й наставила будильник на шосту ранку, щоб мати час на розминку. Відкрию ще одну таємницю: якщо жарти могли б убити, то я померла б цього ранку. Щоб розім'яти моє бідне тіло, я намагалася згадати рухи з фізкультури в початковій школі. Зробила розтягування, згинання, махи руками, що ледь не коштувало мені моєї єдиної настінної аплікації. Туфуфу сидів на ліжку й досі гнівався за свою неволю напередодні. Але в його погляді читалося, що він сприймає мене за ненормальну.

За чверть сьома я була на піку своєї форми. З легкістю могла б розвантажити фургон із рибою або на спині пронести мадам Рудан разом із її візочком. О тринадцять по сьомій мене всю трусило через утому від такої короткої ночі та незвичної фізичної активності. О сьомій двадцять вісім я, наче наркоманка, перерила аптечку в пошуках вітамінів. Знайшла дві розчинні у воді таблетки, але забула про воду. О сьомій сорок сім я нагадувала ядерний реактор, готова зірвати того, хто мене налякає. За п’ять восьма почувся легкий стукіт у двері. Пунктуальний, як я. Обожнюю це.

Відчиняю. Тихим голосом він заявляє:

— Добрий день. Готові до марафону?

«Мій бідолашний друже, якби ти знав…»

Швидким поглядом він оцінює мене з голови до ніг.

Я ще не встигла розгадати його вердикт, як він додав:

— Ну, ходімо?

Чудове світло, безлюдна вулиця, наче світ існує лише для нас. Він витягується. На ньому сині шорти й чорна футболка. І досить нормальне взуття. Він пропонує:

— Вас улаштує, якщо ми попрямуємо до парку, що біля старих заводів? Це не так далеко, і мені здалося, що там гарно.

«Не далеко? Гелікоптером, може, але ж не пішки…»

— Чудово.

Він проводить рукою по волоссю й дуже хвацько рушає. Я біжу позаду, як у школі. Відстаю з надією, що він не помітить мій біг, який далеко не такий легкий, як у нього.

— Що з вами сталося? — питає він.

Привітним помахом руки він запрошує мене до себе. І тут трапилося щось неймовірне. Ми біжимо поряд, в одному темпі. Сцена з фільму. Усе ідеально, вони кохають одне одного, таке враження, що летять до свого щастя; тільки там грала би скрипка, а дівчина мала би дублерку.

Мені добре поруч із ним. Таке враження, що ми знайомі вже багато років. Від нього віє спокоєм. Його біг рівномірний, без жодних зусиль. Я спостерігаю за ним краєм ока. Навіть коли біжить, він — елегантний. Мені подобається легке похитування його плечей. Поїдаючи його очима, не помічаю сигналів тривоги, які посилає моє тіло. На краю вулиці серце вистрибує з грудей і я не відчуваю більше ніг.

— Темп зручний для вас? — питає він, зовсім не засапавшись.

Я киваю головою, але брешу. Його привабливий профіль, губи та довгі вії знову мене трішки відволікли, але ближче до середини бульвару я не можу більше ігнорувати фізичний ліміт. Відчуваю, що зараз упаду і вщент розіб’юся, як перестигла грушка. Ми пробігаємо повз сквер, потім школу. Зазвичай мені потрібно десять хвилин, щоб сюди дійти, а нам знадобилося менше двох. Щоб підбадьорити себе, уявляю, що ми втікаємо від небезпеки. Позаду нас — гігантський потік розтопленої лави, що знищує будинки. Або величезний жук хоче нас з'їсти. Місто вже зруйноване, жук замучив Туфуфу. Рік і я — дві останні живі людські особи, тож біжимо чимдуж. Ми — остання надія світу. Коли нам уже нічого не загрожуватиме, ми будемо змушені довго займатися коханням, щоб заселити планету. Дякувати жукові!

Я помічаю церковні дзвони. Уже роками я сюди не приходила. І от нарешті вибралася за свої звичні межі. На автомобілі це не так далеко, але щоб наважитися дійти пішки, потрібна вагома причина. Я проходила тут, коли мама водила мене до школи. Усе змінилося. Крамниця із залізяччям перетворилася на агенцію з нерухомості, хімчистка — на магазин уцінених товарів. Ностальгія заволоділа мною, але спазм привів до тями. Мені потрібно встояти. Я мушу, щоб залишитися з Ріком, щоб і надалі дивитися на нього. Видно, що він любить бігати. У нього навіть піт на чолі не виступив.

Окрім мого жалюгідного фізичного стану, мене бентежить ще й якийсь душевний неспокій. Ми так близько одне від одного, і в мене виникає нестримне бажання. Я маю бути щаслива, але, незважаючи на все, розумію, що перебуваю не на своєму місці. У мене таке враження, що я отримую щось незаконним шляхом, брешучи йому, що я не та, за кого себе видаю. Мені це заважає насолоджуватися. Цього разу закололо в боці. Я глибоко видихаю, але одночасно розумію, що не можу вдихнути достатньо повітря. Ноги підкошуються, і я зараз задихнуся. Обіцяю, що займуся спортом. А зараз веду переговори з кожною частиною свого тіла, щоб вона витримала до кінця. Ногам начхати, вони на межі страйку. Ліва ніби менше роздратована, але протест росте. Легені вдячні мені, що я ніколи не курила, але вони більше не можуть. Трахея пече, вона не відповідає, навіть коли я з нею розмовляю. Спина намагається переконати мене завалитися на землю. А Рік дедалі біжить, вільний і незламний, волосся його розвівається. Із легкою щетиною, він має ще привабливіший вигляд.

За кілька хвилин ми досить далеко відбігли від центру. Прямуємо на північ. Я бачу вулицю, на якій виросла. Вершечок даху нашого колишнього будинку й нашу височенну вишню. Я не поверталася сюди після переїзду батьків. Того дня я заховалася в глибині саду, щоб поплакати. Будинок іще тут, але він більше не наш. Я й досі бережу камінчик, що випав із бордюру алеї. Я тисячу разів проходила повз нього, не звертаючи уваги, а останнього дня підібрала, тому що він єдиний відвалився. Цей незначний предмет став особливим. Моя реліквія, доказ, що мої спогади існували. Ностальгія заходить із лівого флангу, але, на щастя, я сильно вивертаю щиколотку. Біль не має місця для сентиментів. Цього ранку я здійснила дивовижну подорож — як ногами, так і думками.

Я, мабуть, побагровіла. Волосся прилипло до чола, мокрого від поту. Як йому це вдається? Це якийсь кіборг, надскладний робот у людській подобі. Ось мій шанс. Хто знову виграв великий приз? Я. Інопланетяни спустилися й почали завоювання планети з мого будинку. Уся історія мого життя. Я ж говорила, що в нього дивне ім'я. А зараз він виводить мене за межі міста, до космічного корабля, що чекає на нас, замаскований під ярмарковий атракціон. Опинившись усередині, він зніме свій людський костюм і постане справжнім: восьминогом із мітлами замість рук і нафаршированим чорносливом на місці очей.

Готово, мій дух ослаб, я втрачаю свідомість. Кров більше не потрапляє до мозку, вона вся в сідницях. Щоб віднайти силу продовжувати, я ставлю перед собою цілі. На наступному перехресті дозволю скаржитися своїм плечам. Через два пішохідні переходи мої очі можуть плакати. Рік повертається до мене:

— Не хочу бути нав’язливим, але думаю, що ми можемо вже перейти на «ти»…

Де він знаходить повітря, щоб вимовити стільки слів не зупиняючись? Що він тільки-но сказав? Звертатися на «ти»? Та ми можемо навіть говорити «моє коханнячко». Дихай, Жулі!

— Цілком згодна.

Мені забракло повітря, щоб вимовити кінець останнього слова. Він дивиться на мене.

— Ти певна, що все добре? Моя швидкість тобі підходить? Не соромся. Бережи себе, це справжнє випробування для твоєї ноги…

Це вперше він мені каже «ти» і для того, щоб попіклуватися про мене. Восьма двадцять дев’ять, десяте серпня. Усе чудово. Окрім мого серцевого ритму.

Ми минули житловий квартал і наближаємося до парку старого фаянсового заводу. Він дедалі частіше кидає на мене погляди, видається стурбованим. Який же в мене вигляд?..

За високою огорожею видніється парк. І тут Рік заявляє:

— Відпочинемо.

— Не варто.

— Думаю, що варто.

Він зупиняється перед входом.

— Зараз знайдемо лавку, і ти передихнеш.

— Я не хочу затримувати тебе.

Це вперше я кажу йому «ти». Він показує на найближчу лавку.

— Давай присядь. Відпочинь. І якщо ти хочеш, щоб ми повернулися, то жодних проблем. У нас буде інша нагода.

Мені соромно, я не хочу, щоб він зупинявся через мене.

— Продовжуй, тобі це потрібно, — і це я сказала.

— Усе гаразд. Я щасливий бути з тобою.

Він говорить такі речі, дивлячись такими очима, що я розчулююсь. Сумління знову нагадує про себе. Раптом у мене з’являється ідея:

— Я можу почекати тебе тут. Ти закінчиш і повернешся за мною. За той час я відпочину, і ми попрямуємо разом.

Він зміряв мене очима.

— Ти впевнена?

— Абсолютно. Біжи й насолоджуйся. Я на тебе чекаю.

Ми доходимо до лавки. Я сідаю, а він присідає навпроти мене. Перевіряє свій годинник.

— Якщо я повернуся через півгодини, тебе влаштує?

— Дуже добре, за цей час я відновлю сили, і ми зможемо добігти аж додому.

Він посміхнувся й підвівся:

— Бувай.

Я намагаюся посміхатися. І махаю рукою, щоб він продовжував. Дивлюся, як він легко і вправно віддаляється. Коли він говорить, то видається таким чарівним, але коли повертається спиною — то це справжній поганий хлопець.