Остерігайтеся котів

38

Я вже знаю, що проведу свій вихідний день в очікуванні на звістку від Ріка. Хвилина за хвилиною. Мені зле. Я уявила найгірше, зважаючи на мій учорашній стан і те, хто я для нього. Може, він і знати мене більше не хоче? Можливо, під час наступної нашої зустрічі він і не дивитиметься в мій бік? У мене звело живіт і перехопило дихання. Що мені робити? Зателефонувати? Вибачитися? Однак я все ще переконана в несправедливості того, що відбулося вчора. Стільки запитань… Чому він запросив мене на концерт?

Сьогодні вранці потрібно полити грядку мадам Рудан. Прямуючи до неї, я проходжу повз двері Ріка і сповільнюю темп. Так близько й водночас так далеко. Жодного шуму. Мені важко знайти сили підніматися далі. Так сумно…

У квартирі мадам Рудан лише трішки тихіше, ніж коли вона вдома. Я наповнюю поливальницю та проходжу кімнатою. Декілька пташок зриваються, коли я відчиняю вікно. Перелізаю через підвіконня. Старанно поливаю рядок за рядком. Ходжу безперестанку, як робот. Весь дах укритий землею, яку вона, мабуть, носила сюди місяцями. Скільки перевантажених візочків мусила вона перевезти, щоб облаштувати цю ділянку? Я проходжу повз кущі полуниці, щоб полити помідори. Раптом обертаюся й розумію, що стою на самісінькому краю. Ще крок — і впаду з третього поверху на сусіднє подвір’я. Темніє в очах, голова йде обертом. Повертаюся до вікна й трішки відпочиваю. Дивлюся на телефон. Як завжди — нічого. Де ти, Ріку?

Страх втратити його допомагає зрозуміти, наскільки він важливий для мене. Якщо я викину його з голови, то пропаду. Цей хлопець нічого в мене не просив і навіть не натякав, що в нас може бути спільне майбутнє. Я, як та дурепа, прив’язалася до нього сама. Як божевільна, під впливом того, що він пробуджує в мені, я, як сказала би Софі, «пустила все своє життя на вітер».

Чи принесе мені робота в пекарні щастя, якщо Рік зникне з мого життя? Не знаю. Хто мені дає наснагу бігати, прибирати, удосконалюватися? А це я знаю. Раптом мене сковує страх, що я будую замки з піску, що все зникне від легкого подиху вітру. Мені більше не до снаги пробувати щось нове, ризикувати. Я хочу, щоб усе стало, як раніше. До його появи. Мрію піти в банк, робити те, що мені накажуть, потім спокійно сховати свої речі в шухляду наприкінці ще одного нікчемного дня. Ніколи не сподіватися, щоб не розчаровуватися.

Я зриваю два помідори й кілька полуниць. Віднесу їх мадам Рудан. Її горе набагато серйозніше, ніж моє. Але все ж припускаю, що її хвороба народилася з такого самого болю, що я зараз відчуваю. Щасливі люди хворіють рідше.

По обіді в мене зустріч із лікарем Жоліо. Він доволі коренастий, але вигляд у нього змарнілий. Якщо його перевдягти й помістити на лікарняне ліжко, він зійшов би за одного зі своїх пацієнтів на останній стадії.

— Сідайте, мадам, — звертається він до мене, займаючи місце за столом.

«Мадам»? Відсутність Ріка так погано на мене впливає?

— Мадам Рудан ваша тітка, чи не так?

— Саме так, лікарю.

— Буду з вами відвертим: результати аналізів не дуже гарні. Метастази поширюються, вражена печінка. У її віці лікування може завдати такої самої шкоди, як і самі ракові клітини.

Я приголомшена. Лікар звик говорити такі речі, але для тих, хто сидить перед ним, це завжди вперше. Він веде далі:

— Ми ще не розповідали вашій тітці про всю серйозність ситуації. Але, якщо бажаєте, можемо повідомити. Або зробіть це самі. Вибирати вам. Я пропоную не бити на сполох і зробити все якнайкраще.

— На вашу думку, скільки їй ще залишилося?

— У мене немає відповіді. Лікування може затримати розвиток хвороби. А стан — стабілізуватися. А може й різко погіршитися. За кілька днів ми зробимо інші аналізи та зможемо спрогнозувати тенденцію.

— У найгіршому разі, скільки їй лишилося?

Відверте запитання, але я хочу знати.

— Мені шкода, але я не маю відповіді.

— Вона мучиться?

— З огляду на її розповіді й на наш досвід — так. Але біль — це також відносне поняття в кожному окремому випадку.

— Що ви можете зробити, щоб допомогти їй?

— Незважаючи на доволі делікатну зовнішність, ваша тітка надзвичайно стійка. Якщо я можу дозволити собі пораду, то не змінюйте своєї поведінки щодо неї.

— Вона розпитувала вас про свій стан?

— Медсестри думають, що вона не знає про серйозність своєї хвороби. Гадаю, не варто її зайвий раз хвилювати.

— Дякую, лікарю. Піду провідати її.

— Дуже добре. Ох, я й забув: ми перевели її в індивідуальну палату. Їй там буде краще.

Її нове відділення ще спокійніше за попереднє. Перш ніж зайти до неї, я передала медсестрам її одяг і речі особистої гігієни, які придбала. Я також поклопоталася, щоб вона могла дивитися телевізор. Стукаю у двері, лунає її тихий голос. Я просовую голову:

— Добридень, мадам Рудан.

— Жулі! Ще навіть тижня не минуло?

— Ні, але помідори вже достигли… і я хотіла скористатися з вихідного дня.

Вона із зусиллям підводиться. Я розкриваю коробочку перед її очима.

— Є й полуниці! — вигукує вона.

Вона, мружачись, вдихає легкий аромат.

— Скоро будуть й інші. Ваш сад просто чудовий.

— Я щаслива, що ти ним опікуєшся.

Сідаю на стілець навпроти неї.

— То вони вас помістили до спокійнішої кімнати.

— Так, але мені дуже подобалася та, інша. Сусідка була не дуже, але там я могла дивитися телевізор.

— Не хвилюйтеся, щонайпізніше завтра зранку вам його тут установлять.

— Справді?

— Даю слово.

— І нічого не потрібно платити?

— Ні, мадам Рудан. Не переймайтеся.

Я змінюю тему:

— Як ви почуваєтеся?

— Я не дуже голодна, але слід зізнатися, що я тут майже нічого не роблю. А в тебе що нового? Розкажи.

Я розповіла їй про пекарню, роботу, клієнтів. І навіть про Ріка. Мені стало легше. Так, наче я поговорила з бабусею. Розповідаючи, я уявила наші стосунки такими, як я їх відчуваю. Мадам Рудан була щаслива почути мої історії. Її обличчя засяяло. Я провела в неї понад годину. Потім вона втомилася. Тож я залишила її, пообіцявши прийти знову, найпізніше в понеділок. Прощаючись, вона захотіла поцілувати мене в щоку. Я від щирого серця погодилася. Мені це піде на користь. У моєму теперішньому стані маленький прояв ніжності допоможе пережити наступні чверть години.