Остерігайтеся котів

6

Хоч це не легко, але я обіцяла бути з вами чесною. Отже, починаючи з цього вечора, я перетворилася на тварину, яка з хворобливою одержимістю вистежує свою жертву. Ішла на роботу, як зомбі. Навіть не знала, з ким говорю. Відповідала «так» усім. Мої рахунки лишилися неоплаченими… Так тривало весь день.

Наступного вечора я вбігла в будинок і перевірила, чи досі листи в його скриньці. Я навіть удосконалила техніку. Трохи піднявши заслінку над вічком, посвітила всередині ліхтариком, щоб упевнитися, що це не ті самі листи, що й учора. Справжня дивачка! Якби Гічкок знав мене, то зняв би свій найвидатніший фільм. Я не їла, щоб не так часто ходити до туалету. Неймовірно, але навіть хотілося поставити нічний горщик біля дверей. Запевняю, що цього не зробила.

Я зайняла свою позицію о чверть по вісімнадцятій і не покидала її аж до пів на дванадцяту ночі. Життя прикордонника в Кореї. Я пережила муки очікування, радість від увімкнення світла, збудження від наближення кроків на сходах. Від найменшого шуму з’являлася надія, пітніли долоні, підвищувався рівень адреналіну, напружувалися очі. Кожна чиясь раптова поява викликала внутрішню істерію, подібну до тої, що я відчувала на моє шосте Різдво, коли розгортала пакунки, сподіваючись знайти ляльку, яка кричала б: «Юпі!»

Я бачила, як проходять люди. Мсьє Гофман, який постійно насвистує одну й ту саму мелодію; мадам Рудан — знову зі своїм візочком; учитель фізкультури з п’ятого поверху, який уважає себе живим богом, навіть коли йде сам сходами. Я більше не відходила від дверей, від яких у мене на щоці аж рубці відбилися. Я могла би скласти щохвилинний список усіх, хто входить до будинку й виходить із нього. Усе це навчило мене щонайменше одного: закон підлості все ж таки існує. Уявіть собі, що протягом цих довгих годин вичікування мсьє Пататра проходив безліч разів, але кожного разу мені щось перешкоджало його побачити.

Першого разу він пройшов, коли погасло світло. Цього вечора він піднімався з великою коробкою, яка його наполовину затуляла. Я бачила його ноги, черевики й чотири пальці руки. Коли він знову проходив, подзвонила моя мама. Наша розмова тривала шість секунд, але це мене відволікло, а він цим скористався. Справжнє прокляття.

Не буду вас мучити. Нарешті я його побачила, але самі лише думки про це завдають мені болю. Це сталося третього дня. Як і щоранку, я зайшла до пекарні, щоб узяти круасан, перш ніж піти на роботу.

— Добридень, Жулі. Ти сьогодні вже краще ходиш.

— Добридень, мадам Бержеро. Насправді краще.

Не знаю, як їй це вдається. Завжди сповнена енергії, усміхнена, уважна до людей. Це одна з небагатьох жінок, яка була закохана у свого чоловіка. Він випікав хліб, вона цей хліб продавала. Аж ось три роки тому він раптово помер. Інфаркт у п’ятдесят п’ять років. Це єдиний випадок, коли я бачила її в сльозах. Наступного після поховання дня вона відчинила пекарню. У неї не було чого продавати, але вона була на робочому місці. Так тривало цілий тиждень. Клієнти приходили. Вона стояла за прилавком, як зазвичай, але цілком розгублена. Кожен висловлював свої співчуття й не наважувався дивитися на порожню вітрину. Два тижні у кварталі ніхто не їв хліба. Це ще одне, за що я люблю це місце. Мохамед не скористався з нагоди, щоб збільшити свій асортимент. Просто наглядав за нею краєм ока, крізь вітрину. Саме він подав оголошення в газету, і вже за місяць вона найняла Жульєна, нового пекаря. Він молодий, і хліб у нього смачніший, але ніхто йому про це ніколи не скаже.

Цього ранку, як завжди, пахло теплою випічкою. Ванесса, продавчиня, викладала круасани на вітрині. Обожнюю цей смачний, особливий аромат. Під час випікання хліба він стелиться вулицею. Я все віддала б, щоб жити у квартирі поверхом вище й завжди вдихати цей аромат крізь прочинене вікно. Ми обмінялися кількома словами, і мадам Бержеро загорнула мій круасан. Тієї миті, коли я прощалася й хотіла була вийти, вона затримала мене:

— Почекай, я піду з тобою. Мені треба сказати кілька слів Мохамеду — він знову захопив мій тротуар своїми овочами.

— Я можу йому сказати, якщо бажаєте.

— Ні, так я трішки розімнуся і, зрештою, постараюся йому пояснити, що негарно займати територію, яка йому не належить.

— Гадаю, він погодиться з вами, мадам Бержеро.

— То чого ж він розкладає свої овочі коло моєї реклами з морозивом?

Жінка пішла зі мною на вулицю, і я вже очікувала, що вона розпочне одну зі своїх економіко-політичних тирад, які вбиває в голову бідному Мохамеду. Наче дві багатонаціональні компанії сперечаються за ринок на багато мільярдів доларів.

Раптом, цілком змінюючи тему, вона кинула:

— Насправді, він милий, той новенький із твого будинку.

— Хто?

— Мсьє… Патая.

Я думала, що задихнуся.

«Будьте точнішою. Його звати Пататра. Опишіть його детальніше, негайно. Чи нема у вас фото? Ніхто так не чекав на цього чоловіка, як я. Щовечора виглядаю його вдома. Чому я єдина, хто його не бачив? Чорт забирай, невже я остання побачу його обличчя, тоді як достоту перша посміялася над його прізвищем».

Я стрималася:

— Невже? Він гарний?

— Я вважаю, що він наділений шармом. Він виходить після тебе зранку, але ти точно скоро з ним зустрінешся.

Ця фраза мене розізлила. Хіба я така, що задовольнюся цим «скоро»? Я собі поставила ультиматум: цього вечора, неважливо у який спосіб, я його побачу. Якщо буде потрібно, то прикинуся мертвою на сходах і лежатиму доти, поки він повернеться і знайде мене. Я розіб’ю табір на його сходовому майданчику, удаючи сліпу з амнезією, або краще піду подзвоню в його двері, щоб продати календарі за півроку наперед, вигадаю нашвидкуруч історію з пожежними і сміттярами. Не важливо як, але я урочисто заприсяглася, що більше жодного вечора не проведу приклеєною до дверей.

Я навіть не чула, як сперечаються Мохамед і мадам Бержеро. Пішла на роботу, як на поле бою. Цього дня всім казала «ні». Точно за розкладом я впорядкувала свій робочий стіл і повернулася додому зі швидкістю світла. З моїм приходом сталася трагедія.