Остерігайтеся котів

27

Я знаю, що б сказала моя бабуся. У неї було з чого вибирати. Очищаючи моркву, вона могла б заявити: «Злочин користі не дасть» або «На чужому добрі не наживешся» і навіть «Горгона може праведного перетворити на камінь, але його душа літатиме, як метелик».

Хай би там як, але коли щось вибухнуло в моїй квартирі, то тарілка відлетіла до стіни, а я гепнулася зі стільця. Рік одразу нахилився, уникаючи небезпеки, і кинувся мені на допомогу. Нарешті я його викрила: це таємний агент, найкращий у своїй країні, який втікає від важкого минулого й намагається розпочати нове життя.

Вибух пролунав у моїй кімнаті. Рвонув комп'ютер. Скрізь дим, полум'я і задушливий запах горілої пластмаси.

Рік швидко схопив ганчірку й намочив її.

— Відчини вікна. Не треба цим дихати.

Він поспішає до пекельної машини, вириває кабель живлення, відсуває мої речі та накриває пристрій мокрою ганчіркою. Я тремчу як лист. Наближаюся, обережно так, щоб залишитися позаду нього.

— Недовго він пропрацював, — жартує Рік, щоб розрядити атмосферу.

Він схиляється над комп'ютером. Панель відлетіла. Краї почорніли, наче хтось вистрілив.із вогнепальної зброї.

— Чорт, цього разу мені не вдасться відремонтувати його. Ти зберігаєш інформацію на зовнішньому диску?

— Так, час від часу.

— Твоя презентація залишилася там?

— Копія в мене в банку…

«Навіть при смерті вона бреше».

— Не думаю, що з таким пошкодженням нам удасться врятувати вінчестер. Востаннє я таке бачив ще під час навчання. Один дивак розважався, складаючи блок живлення, і все вибухнуло. Як-от зараз.

Він помічає, що я тремчу. Бере мене за руки.

— Жулі, все гаразд. Усе скінчилося. Він ще раз не вибухне. Але тобі потрібно подихати чистим повітрям на кухні, тому що тут можна отруїтися. Я не хочу закінчити вечір у відділенні «швидкої допомоги».

Я слухаюся. І запитую так, наче я тут ні до чого:

— А що твій товариш зробив із живленням?

— Він пошкодив маленьку деталь, нікчемний резистор. У цих машинах розміри елементів не мають значення в порівнянні з їхньою важливістю. Цей випадок надовго вкарбувався в нашу пам'ять.

«Ти теж, Жулі, опанувала одну річ. Ти винайшла бомбу вповільненої дії, яка вибухає, коли їй зручно».

Рік ще раз оглядає машину.

— У тебе є ліхтарик?

Він одразу посміхається та додає:

— Звичайно, є, і він для тебе дуже цінний…

Я хотіла крізь землю провалитися. Мій ідеальний вечір перетворюється на розслідування після замаху на вбивство. Відправте мене в карцер. Якщо я дам йому ліхтарика, через якого мені затисло руку в поштовій скриньці, він побачить деталь, яку я пошкодила, щоб заманити його до себе. Ви уявляєте жах і безглуздя такої ситуації?

Я вдала, що нічого не чую і продовжую вдихати свіже повітря на кухні, як собака, що виставив голову крізь прочинені дверцята автомобіля, сп'янілий від вітру, з обвислим язиком. Рік не наполягає, він просто цікавиться:

— Ти вимикала комп'ютер на ніч?

— Не завжди.

— Тож тобі надзвичайно пощастило, адже за такого вибуху серед ночі в тебе міг статися серцевий напад, та ще й могла загорітися ковдра.

«Подивіться-но, мені пощастило… Наше перше побачення перетворюється на поле битви. Якщо це не щасливий випадок, то…»

Він додає:

— Тепер ми завжди будемо згадувати, що під час нашої першої вечері був грандіозний спалах! Але з цим запахом і димом, мені здається, важко продовжувати…

— Ми ж не розійдемося просто так!

Зрадницький крик душі. Знаю, що не мала цього робити, але все сталося само по собі. Його два останні гребінці, мабуть, уже вистигли, мій приклеївся до стіни, а під ним — розбита тарілка. Приємна дружня атмосфера розвіялася, і мою квартиру заповнив запах паленого. Я на межі депресії.

Він виходить із кімнати:

— Якщо бажаєш, ми можемо віднести твою смачну вечерю до мене.

Вдячність переповнює мене. Навіть якщо це вправний шпигун-утікач, я ніколи від нього не відмовлюся. Я готова підтвердити, що провела з ним ніч, аби забезпечити йому алібі. Я й справді готова провести з ним ніч, щоб усе було реалістичніше.

Ми складаємо все на тацю і прямуємо до його помешкання. Він позабирав зі столу зайве, і ми розсміялися. Немов двоє підлітків, що потай улаштували пікнік.

— Вибач, — каже він, — у мене немає гарної скатертини і мої склянки геть не годні, та принаймні ми зможемо завершити вечерю й не вчадіти.

Сідаємо, і — о диво! Ми знову розмовляємо так, наче комп’ютер не вибухав. На хвильку мені здалося, що ми продовжуємо наш спокійний вечір, і навіть підводжуся, щоб піти до холодильника, але опиняюся перед дверима до його туалету.

Рік не стримується від сміху. Цього разу в ньому немає нічого штучного. Він щирий, гучний, веселий. Такий, як мені подобається.

— Облиш, — каже він, — я принесу твій торт.

Я сідаю і спостерігаю за ним. Він викладає кремово-полуничний торт на велику пласку тарілку. Це моя перша заробітна плата в пекарні. Мадам Бержеро подарувала мені його з подякою за мою недільну працю. Простягаючи мені коробку, вона сказала, що з мене, поза сумнівом, вийде гарна продавчиня і той час, який мені знадобиться на пошуки самої себе, їй буде приємно провести зі мною. Це не простий торт, це — мій шанс, плід моєї праці, і я розділю його з Ріком.

— А в школі ти був старанним учнем чи розбишакою?

— Маленьким серйозним хлопчиком. Любив добре посміятися, але ніколи не був блазнем. Удома все було не так просто…

Він замовкає. Підводиться з-за столу, видно, що йому незручно, наче він забагато сказав. Ніби він проговорився і це його гнітить. Коли я потрапляла в ніякове становище, він завжди поводився чемно. Тож мушу йому віддячити. Я веду далі:

— А мене залишили на другий рік у передостанньому класі.

— Через який предмет?

«Через хлопців».

— Математика, але здебільшого через поведінку.

— Ти розбишака?

— Саме так, мсьє!

Посміхаючись, він розставляє тарілки для десерту. Раптом завмирає. На цей раз він не сказав нічого такого, через що мав би перейматися. Нашорошується.

— Ти нічого не чуєш?

— Що я маю почути?

Він повертається й біжить у ванну. За ним затріснулися двері.

Чую, як він буркоче. До мене долинають звуки, які неможливо розпізнати. Він лається. Жодного сумніву: це саме він завалився на сходах, коли вимкнулося світло.

— Жулі!

Я підбігаю. І не наважуюся відчинити двері. Цікавлюся:

— Ти хочеш, щоб я зайшла?

— Так, будь ласка.

Цього разу чую шум. Штовхаю двері й бачу Ріка у ванній, на нього потоком ллється вода з закріпленого на стіні водонагрівача. Він безрезультатно намагається затиснути щось. Злиться:

— Я так і знав, що потрібно було перевірити сантехніку, але думав, що вона ще трохи витримає…

Вода цюркоче звідусіль, аж із ванни виливається. Я наближаюся, незважаючи на залиту підлогу. І стурбовано кажу:

— Не обпечися.

— Це кран із холодною водою. Ти можеш перекрити воду в кухні під раковиною? Будь ласка…

— Зараз.

Я відчиняю шафу під раковиною й шукаю. Відсуваю все, що заважає. Бачу досить великі інструменти. Помічаю кран, простягаю руку, намагаюся перекрити, але мені не вдається. Напевно його заклинило, бо надто старий. Тисну щосили, але він не рухається. Роздратована, повертаюся до ванної. Вода дедалі тече, Рік весь мокрий.

— Мені не вдається, бракує сили.

Рік іще намагається спинити воду, яка все заливає. Він оцінює:

— Якщо я відпущу, то зірве кріплення і ми все затопимо. Паскудство, ці старі квартири…

— Я можу підмінити тебе.

Він кидає на мене оком. Води дедалі більшає. Я наполягаю:

— Я менша за тебе, але думаю, що зможу. Іншого виходу нема…

Він покірно погоджується. Я знімаю взуття й прямую до нього. Крізь струмені води, які заливають йому обличчя, він викрикує:

— Вибач, що змушую тебе це робити. Залазь у ванну. Потрібно, щоб ти зайняла моє місце й міцно затиснула кріплення. Іржа, мабуть, сточила металеву стінку резервуару, і її може зірвати разом із трубою.

Я киваю, що зрозуміла. Переступаю через край ванни. Крижана вода вкриває мої ноги. Напір набагато сильніший, ніж здається. Я прослизаю між руками Ріка й притуляюся до його грудей. Щось подібне мені вже доводилося переживати, але без холодного душу. Ноги у воді, мокре обличчя — навіть моя водостійка туш не витримає цього. Рік кладе мої руки на кріплення. Я відчуваю його поряд. Мені важко зосередитися на завданні. Нас заливає водою. Він кричить мені на вухо:

— Схопи руками навколо труби й тисни щосили. Я зараз приберу свої, і ти відчуєш напір води. Ти готова?

Знову киваю головою. Його підборіддя біля моєї щоки, вода тече на нас зверху. Як ми дійшли до цього? Я дивно почуваюся. Хочу повернутися, забути про воду й поцілувати його. Рікові руки обіймають мене під потоком води. Вона дзюркоче й заливає нас. У мене все пливе перед очима. Він каже:

— Обережно, я зараз відійду. Не хвилюйся, це ненадовго.

Він повільно забирає руки, його тіло також віддаляється. Я заплющую очі. Він вилазить із ванни й покидає кімнату. Я сама під крижаним душем. Напевно, метал заіржавів, тому що під руками відчуваю, як потріскує кран гарячої води. Вода більше не тече. І тут усвідомлюю, що моя сукня геть мокра та практично прозора — і це саме тоді, коли я вперше в житті не одягла бюстгальтер.

Двері у ванну кімнату відчиняються. Зайшов Рік, теж весь мокрий, сорочка прилипла до тіла. Він із біса гарно виглядає. Сподіваюся, я на нього справила таке саме враження… Як дурепа, я стою у ванні, не знаючи, що маю робити, окрім того, що витріщатися.

— Ти, мабуть, змерзла, — каже він і квапливо дістає рушник із шафи.

Він допомагає мені вилізти з ванни, розгортає рушник і кладе його мені на плечі. Ніжно торкається моєї спини. Він знову навпроти мене, обличчям стікає вода. Обожнюю, коли в нього розтріпане мокре волосся. Він говорить, а в мене слова застрягли в горлі.

— Дякую тобі. Цього вечора нам обом пощастило. Якби нас не було тут, коли зірвало кран, то наслідки були би плачевними: вода залила б сусідів поверхом нижче…

Першого нашого вечора ми пережили і вибух, і потоп. Якщо це знаки, то навіть не здогадуюсь, що вони можуть означати. Продовжую стояти мовчки. Думаю, що перебуваю в шоковому стані. І це не через холодну воду, зіпсутий вечір, мокру сукню чи соски, які виступають із-під неї, а через Ріка.

Він бере рушник і починає витирати обличчя. Йому весело:

— Таке враження, що хтось вирішив нам ускладнити життя цього вечора. Але ж ми не дозволимо йому це зробити. Потрібно ще з'їсти торт. Хочеш піти до себе перевдягнутися?

Навіть мови не може бути, щоб залишити його на п’ять хвилин. Думаю, що він помітив це в моїх очах.

— Можу запропонувати тобі свій одяг.

Я погано себе контролюю, думаю, що киваю. Він веде мене до кімнати. Дістає шорти й теплу сорочку.

— Ти перевдягайся, а я піду повибираю трішки воду. Думаю, ми вже заплатили данину нещасному випадку й решта вечора мине спокійно…

Він виходить і причиняє двері. Я все ще мовчу. Знімаю сукню і стою зовсім гола посеред його кімнати.

Ми щось неправильно зробили. Уявляю Жеральдін на своєму місці. І котів. Перша точно не проґавила б нагоди, а другі повтікали б через воду. Його сорочка надзвичайно зручна. Але ж тут навіть дзеркала нема, щоб подивитися, як я виглядаю в його одязі. Тільки б туш не потекла… Я повертаюся до вітальні. Він, з голим торсом, ще у ванній, вимочує воду рушниками.

— Цього разу доведеться поміняти водонагрівач. А доти не варто вмикати воду… Гадаєш, я можу звернутися по допомогу до Ксав’є?

«Ти можеш також більше не вмикати воду й приходити митися до мене. Можеш навіть жити в мене, якщо хочеш».

— Я певна, що він погодиться тобі допомогти. До того ж, здається, ви добре порозумілися.

Він підводиться. Наближається до мене. Я збентежена. Але він усього лише каже:

— Думаю, мені теж варто змінити одяг…

Ми знову за столом, їмо мою першу заробітну плату, не наважуючись подивитися одне на одного. Як слід поводитися за такої ситуації? Я не можу викинути з голови образ його мокрого торсу. Якщо те, що розповідають про хлопців, правда, то його мають бентежити спогади про мої груди, які прозирають крізь мокру сукню.

— Дуже смачний торт, — каже він, нарешті подивившись на мене.

Я посміхаюся йому так, як ніколи ні до кого не посміхалася.