Остерігайтеся котів

26

Моє життя нагадує небо цієї серпневої п’ятниці: таке ж безхмарне. За годину прийде Рік. Квартиру прибрано, стіл накрито. Я зібрала волосся в шпильку, яку подарувала мені Софі: це принесе мені успіх. Довго дивилася на себе в дзеркало, посміхаючись, розмовляючи, оцінюючи, наче бачу все вперше. А потім задерла норовливо голову й вибухнула сміхом, кидаючи змовницький погляд на шторку душу. Яка звабниця ця Жулі!

Я вибрала маленьку легку сукню, щось середнє між Мерилін і жерцем інків — навіть не знаю, чи ви можете собі таке уявити. Вона кремового кольору, ніжної шовкової текстури. Єдина проблема в тому, що бретельки тоненькі й від кожного руху рукою стає помітним бюстгальтер. Я вагаюся, намагаюся приховати, а потім, сповнена рішучості, уперше в житті наважуюся не одягати ліфчика. Цю вечерю ніщо не повинно зіпсувати.

Стіл накрито: репетиція триває вже два дні. Від передучора надвечір я накриваю стіл на дві особи, нарізаю хліб у корзинку з лози, запалюю свічки — щоразу нові. Потім складаю серветки та смакую свої морські гребінці в білому соусі з цибулі-порей. У мене може бути розлад шлунку, але я не хочу ризикувати й зіпсувати нашу першу вечерю. Тож тренуюся з останніх сил. Я помітила, що продавець у рибній крамниці здивувався, коли я взяла п'ять кілограмів очищених молюсків на двох. Але мені потрібна була практика, особливо коли цього нема кому скуштувати. До Ріка ніхто не зможе оцінити моїх кулінарних талантів.

Мушу вам розповісти про ще один свій недолік: я боюся морських гребінців. Коли я була малою, бачила, як їх готує моя мама. Вони ворушилися в раковині… У мене залишилися страшні спогади. Мені аж кошмари снилися. Продавець у рибній крамниці почистив їх від панцера, але коли я їх готувала, то — аж сором бере — боялася, що один із них вилізе й укусить мене.

За два вечора мені все вдалося. Молюски були ніжними на смак і зовсім не рухалися, а цибуля-порей у кремовому соусі мала приємний аромат. Але що таке два вечори без третього? У мене все вийде!

Що ж до антуражу, то я навіть змінила заставку на екрані комп'ютера. Прибрала пальму і пляж із білим піском і поставила лісовий пейзаж. Я про все подбала. Якщо він запитає, чому я вибрала цю світлину, то відповім, що люблю бігати на природі. Нікчемна брехуха. Я все передбачила. Утім, для цього вечора вирішила змиритися з присутністю Туфуфу. Звісно, не до того, щоб аж усадовити його за стіл — він розсівся на ліжку і, до речі, мав задоволений вигляд. Думаю, йому подобається моя сукня.

За двадцять чотири хвилини прийде Рік. Я купила кілька пляшок спиртного для аперитиву й половину понадливала — нехай думає, що я приймаю й інших гостей окрім нього. Я нахилилася над раковиною, щоб понюхати, чи не пахне алкоголем, інакше моя репутація знову постраждає.

Я все підготувала, але не подумала, про що ми будемо говорити. У мене два мільярди запитань до нього.

Сподіваюся сьогодні дізнатися відповідь хоча б на частину з них, оскільки мене ще долають сумніви стосовно того, що він може приховувати. Інстинкт підказує мені, що цьому хлопцеві можна довіряти, але я впевнена, що він не все розповідає. Я не знаю, де він працює. Здається, у нього свій бізнес, але не розумію, як місцеві жителі можуть довіряти йому, коли він тільки-но приїхав. Якось увечері ми перетнулися, коли він повертався з пошти з великим пакунком. Здається, йому було незручно, що ми зустрілися. Сказав, що це обладнання для комп'ютера, але мені вдалося прочитати назву компанії на етикетці відправника, і, подивившись в Інтернеті, я дізналася, що це виробник обладнання для важких робіт, у тому числі станків для обробляння металу. Невже він розпилює ці комп'ютери, як у фільмі жахів?

Лишилося десять хвилин. Дзвонить телефон. Я відповідаю, а в голові майнула думка: тільки б Рік не скасував нашу зустріч.

— Алло?

— Добрий день, люба, це мама. Я тебе не відволікаю?

— Звісно, що ні. Як у вас справи?

— Твій батько трішки втомлений, але це точно через Жанто. Вони поїхали сьогодні зранку і, мушу сказати, ми полегшено зітхнули. Старість їх не виправила. Жоселін невпинно плете нісенітниці про своїх онуків, а Раймон дивується, наскільки відстав у розвитку світ годинникової індустрії, відколи він вийшов на пенсію. Але я не тому телефоную.

— Щось сталося?

— Уяви, в обід мені подзвонила мадам Дуглін і сказала, що ти працюєш продавчинею в пекарні, тій, що поряд із твоїм будинком. Нісенітниця, чи не так?

«Як мені викрутитися із цієї халепи? Я впевнена, що маму підкупили морські гребінці. Вони саме намагаються вилізти з коробки і скоїти напад. Рік знайде моє скривавлене тіло і прочинене вікно. Це буде початком руйнування світу».

— Жулі, ти тут?

— Так, мамо. Я справді була в крамниці, щоб допомогти. Ванесса, продавчиня, вагітна й не справляється. Мадам Бержеро попросила мене.

— Як їй не соромно!

— Я сама запропонувала, утім, я все розповім тобі в неділю, бо маю вже йти.

— Ти йдеш на зібрання божевільних?

— Вони не божевільні, мамо.

— Звичайно, що так, я сама була такою в їхньому віці. Бережи себе, моя люба. Ти подзвониш мені в неділю?

— Так. Цілую. Не забудь обійняти за мене тата!

Чотири хвилини до зустрічі. Я поправляю зачіску.

Одягаю сукню. Не можу встояти на місці. Що я скажу батькам про нову роботу? Як мені протриматися весь вечір із Ріком, якщо мені досить кількох хвилин, щоб виставити себе писаною дурепою? А якщо заговорить Тофуфу? А може, заплатити морським гребінцям, щоб вони самі позастрибували в сковорідку?

Дзвінок у двері. Я відчиняю. Він тут. Ідеально випрасувані джинси, біла сорочка злегка розстебнута. Він щось тримає за спиною.

— Добрий вечір.

— Заходь. Я справді щаслива, що ти прийшов.

«Молода вертихвістка. Не викривай своїх почуттів так швидко».

— Це я щасливий прийти.

— Усе буде скромно, нашвидкуруч. Я імпровізувала з того, що могла. Зараз у мене небагато часу.

Він заходить і простягає мені чудовий букет квітів. Я схвильована, дякую йому. Думаю, що могла би скористатися нагодою й поцілувати його, але було вже запізно, та й це могло здатися неприродним. Букет різнобарвний і справді гарний. Він міг символізувати все що завгодно. Сині фрезії — сталість, червоні троянди — пристрасть, зелені гілочки — надія і вірність, ромашки — ніжне кохання, а жовті квіти — прихована небезпека. Якщо все скласти у фразу, то він мене кохає, і вже давно, але намагається протистояти спокусі. Хоча там можна розгледіти й те, що він пристрасно мене кохатиме, а потім утече через те саме вікно, що й молюски… Краще вважати, що це просто гарний букет. Я дістаю вазу й наповнюю її водою.

— Як твоя нога, вже краще?

— Наче більше не болить, та я не певна, що вже готова бігати. Я спробувала з подругою: вийшло непереконливо. А ти досі бігаєш?

— Зараз менше.

«Брехун. Ти диви! У мене бригада з морських гребінців, що тільки й чекають наказу, щоб завдати удару».

— Ти справді хочеш покинути роботу в банку, щоб працювати в крамниці?

— Деякий час. Не думаю, що мені притаманна банківська психологія. У будь-якому разі в мене нема бажання працювати там аж до старості.

— Щоб усе так круто поміняти в житті, потрібна сміливість. Це вражає.

Я ставлю вазу з квітами на стіл і запрошую Ріка сісти.

— Ще раз дякую за квіти.

Він кидає оком на кімнату:

— Більше нема проблем із комп'ютером? Бачу, він працює.

— Завдяки тобі, так. Що ти хочеш випити? У мене невеликий вибір. Анісовий лікер, віскі, портвейн — він відмінний. Є також холодне мускатне вино, пиво і має бути ще трішки горілки, в яку можна долити апельсинового соку, якщо бажаєш.

— Якщо можна, просто апельсинового соку.

«Аррр! Що я робитиму з усім цим пійлом? Раковина випила вже достатньо, але якщо я додам ще й це, вона буде п'янюча».

— Апельсиновий сік, без проблем. Наллю й собі.

— Не соромся, пий те, що бажаєш.

«Давай. Вважай мене за алкоголіка з першої нашої зустрічі…»

— Дуже мило з твого боку, але ні. Алкоголь — це для гостей.

Наливаю йому й веду далі:

— А ти задоволений своєю роботою?

— Не скаржуся. У серпні завжди спокійніше, тому що багато хто не працює, з іншого боку, конкуренти теж на канікулах, тож є змога підзаробити.

«Вдало виплутався, хлопче. Звучить правдоподібно, але я спостерігаю за тобою, і кожна, навіть найменша зміна виразу твого обличчя скаже мені, чи правду ти говориш. Тільки не дивися на мене своїми красивими темними очима, а то я втрачу розум!»

Я продовжую цікавитися:

— Чому ти переїхав? У тебе тут родина?

— Не зовсім. Я люблю переїжджати, просто захотілося чогось спокійного, спробувати щось нове.

«Гарний актор. Мсьє так легко не здається. Але, повір мені, ти не покинеш цієї квартири, поки не відповіси на ті запитання, які не дають мені спокою: звідки таке смішне прізвище? Що ти носиш у наплічнику? Ти мене кохаєш?»

Вечір починається добре. Ми розмовляємо. Усе відбувається так, як я собі й уявляла, за винятком того, що Рік не дуже розповідає про себе. Гребінці просто ідеальні, як і його обличчя. Він розслабився, я теж. Ділимося враженнями про фільми, про кухню, про подорожі. Наш сміх звучить дедалі природніше. У нього нічого не змінюється, тоді як у мене вихоплюється дивний писк, як у гієни, якій затисло лапу на ескалаторі. Бачу, що він розглядає мене. І змушую себе не дивитися на нього так часто, як хочу. Він вимочує соус на тарілці, а я от-от закохаюся.

Хочеться, щоб цей вечір тривав вічно, щоб Рік знову розповів про вітер, який дув йому просто в обличчя, коли він займався вітрильним спортом, щоб сказав, чого чекає від свого майбутнього. Його мовчазність і вагання свідчать про те, що він не має звички розповідати. Утім, зі мною він говорить. Посміхається мені, навіть тоді, коли — і я це бачу — подумки він далеко від тих слів, що промовляє. У мене таки складається враження, що він щось приховує. Якщо одного дня він мені все розповість, то наші долі будуть зв'язані навічно. Я хотіла б, щоб цей вечір був лише початком і щоб ми ніколи не розлучалися. Я завжди хочу відчувати те, що й зараз: бажання віддати все тому, хто мене покохає.

Але ж прокляття й доля вирішили знову зіпсувати моє щастя. Раптом пролунав вибух, і ми вдвох упали на підлогу.