Остерігайтеся котів

74

Я завжди дивилася на речі та на людей, знаючи, що колись розлучуся з ними. Мій план пограбування з тріском провалився. Але я все ж таки піду побачитися з Ріком, щоб зізнатися в тому, що я намагалася зробити. Не думаю, що це змінить ситуацію. Варто лише пригадати його останній погляд, щоб усвідомити це.

Я стукаю до нього у двері. Вони відчиняються.

— Жулі, я ж сказав, що повернуся трішки пізніше.

— Я знаю, Ріку, і дуже добре пам'ятаю, що ти мені сказав. Але мені потрібно поговорити з тобою сьогодні ввечері.

Збентежений, він дозволяє мені ввійти і з порогу попереджає:

— У мене обмаль часу.

«Я й не сумніваюся».

— Я й не сумніваюся, з огляду на те, що ти готуєш.

Він здивовано насупив брови.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Я знаю, що ти хочеш удертися до маєтку Дебрей із метою пограбування.

Він блідне.

— Ти хочеш викрасти експонат із вітрини під номером сімнадцять.

— Жулі, що ти таке верзеш?

— Не перебивай мене, будь ласка. Потім ти більше про мене не почуєш. Я просто прийшла попередити тебе, що вона порожня. Вона не містить жодної прикраси. Тобі також потрібно знати, що до зали потрапити просто неможливо. Її захищають броньовані двері, охорона й електронні системи захисту.

Він підсуває стілець і сідає. Я залишаюся стояти й веду далі:

— У тебе жодного шансу, Ріку. Я не знаю, що саме ти хочеш викрасти, але тобі це не вдасться. Я навіть хотіла запропонувати тобі свою допомогу. Заради тебе я готова була проповзти вентиляційними шахтами чи стояти на варті, але це не має сенсу.

— Як ти про це все довідалася? Звідки ти знаєш про це місце? Ти працюєш на них?

— Ні, Ріку. Я пішла туди сьогодні по обіді заради тебе. Я всюди була, все оглянула.

— Як ти це зробила?

— Не має значення. Важливо те, що я на власні очі переконалася в неможливості цієї операції. Ріку, покинь мене, якщо хочеш, але благаю, відмовся від цього божевілля.

' Він засовався на стільці й недовірливо подивився на мене:

— Чому ти це зробила?

— Тому що я кохаю тебе, Ріку. Тому що я краще буду ризикувати з тобою, ніж удаватиму щасливу без тебе. Якщо ти зникнеш, то забереш моє життя із собою. Воно буде мені непотрібне. Я не знаю, чому ти хочеш викрасти цю прикрасу, але це питання вже місяцями мучить мене. Я бачу, що ти хороша людина. Це видно з того, як ти розмовляєш, із того, як поводишся з іншими, навіть коли спиш.

Я зараз не втримаюся й заплачу.

— Мені багато чого не відомо, Ріку, але я точно знаю одне: моє життя не матиме сенсу без тебе. Я втрачу свій шанс. Я можу любити весь світ за умови, що моє кохання до тебе буде неповторним. Я готова все покинути, усе втратити, щоб жити поруч із тобою.

Він хилить голову, але я ще не завершила:

— Зараз я можу тобі зізнатися. Я так хотіла довідатися, хто ти, що залізла до твоєї поштової скриньки. Кожне твоє слово вкарбоване в мою пам’ять. Я пам’ятаю кожен твій погляд, кожен поцілунок. Хоча їх було небагато… Якби ти знав, скільки разів я сподівалася на твої обійми…

Він обхоплює руками голову й зітхає:

— Чому ти мені раніше цього не сказала?

— Тому що боялася! Боялася, що втрачу тебе, що ти відштовхнеш мене! До речі, я принесла тобі маленький сувенір із музею.

Я копирсаюся в пакеті, який досі тримала, наче рятувальний круг.

— Ти мені подарував чоловічий светр, тож не розсердишся, коли я подарую тобі жіночу сумочку.

Я простягаю йому стару поношену сумку. Він приголомшений.

— Ось, що було у вітрині під номером сімнадцять. Навіть нема за що поїхати на Багамські острови.

Він застиг на місці, не зводячи погляду із сумочки.

— Ти не хочеш її взяти?

Кладу сумку на стіл, перед ним. Сльози виступили в мене на очах.

— А зараз залишу тебе. Я ніколи тебе не забуду.

Рік простягає руку щоб доторкнутися до сумки. Він тремтить.

— Жулі, будь ласка, залитися. Я мушу з тобою поговорити.