Остерігайтеся котів

35

Дивно, я щойно дебютувала в новій професії, а вона вже врятувала мене від однієї з головних небезпек, що загрожує моєму життю: одержимості Ріком.

Зрештою, через працю в поті чола, зустрічі з новими людьми, навчання мені вдається не думати про нього хвилини поспіль. А по обіді сталося… Людей було небагато. На вулиці, на тротуарі, я помітила Мохамеда, який саме отримав товар. Він квапився прибрати коробки, тому що постачальник виставив значну їх частину перед пекарнею. Тож якщо мадам Бержеро помітить, то знову вийде, і не для того, щоб привітатися.

Зайшла жінка із сином років десяти. Вона бере птіфури. Хоче провідати свою стареньку хрещену, а дитину на той час відправити на заняття з математики для підготування до початку нового навчального року. Хлоп'я геть не радісне, зважаючи на численних товаришів, які катаються на велосипедах чи грають у футбол. Деякі старші хлопці й дівчата, тримаючись за руки, приходять по морозиво. Земля нагрілася від сонця, машин небагато. У повітрі витає властива лише літу безжурність. І ось заходить Рік. Він просто світиться.

— Добрий день!

«Де ти був? Я чекала на тебе три дні! У тебе знову були якісь таємні справи?»

— Добрий день.

— Я дуже хотів зайти побачити тебе у твій перший робочий день. Сподіваюся, що ти знайдеш тут те, що шукаєш.

«Якщо ти в полі мого зору, то я знаю, що шукаю».

— Дякую. Це справді мило з твого боку.

Коли він ось так на мене дивиться, то відчуваю, що зараз розтану, як морозиво в цих підлітків, які цілуються на тротуарі навпроти.

— Що ще не продалося від ранку?

— Прошу?

— Що твої клієнти в тебе не просили?

— Чому таке запитання?

— Щоб ти продала весь сьогоднішній товар і тобі це принесло успіх.

Ванесса, у якої завжди вухо напоготові, виходить із підсобки й шепоче:

— Желе зі смаком кави. Ніхто їх ніколи не купує. Утім, вони, мабуть, не дуже свіжі.

Я дивлюся на Ріка:

— Ми не продали лише желе зі смаком кави…

— То я візьму одне.

— …тому що вони…

Підходить мадам Бержеро. Рік голосно заявляє:

— Ти мене переконала, беру два.

Ванесса дивиться на Ріка, наче він геть з’їхав з глузду. Я намагаюся не сміятися, але це доволі складно.

Рік дає гроші мадам Бержеро, а тоді повертається до мене:

— Тобі подобається музика?

Який стосунок це має до желе? Що він із ним робитиме? Сподіваюся, не запропонує мені його скуштувати.

Хоча, якщо він мене запросить, то я з'їм два несвіжі тістечка зі смаком кави.

— Чи я люблю музику? Що за питання! Я обожнюю музику.

— Ти погодишся піти зі мною на концерт наступної неділі?

Я знаю, що не годиться стрибати від радості в магазині, але мені важко себе контролювати. Він мене запрошує!

— Залюбки!

— Зайди до мене якось увечері, і ми домовимося, добре?

«Якось увечері? Я закінчую через три години і двадцять чотири хвилини, буду в тебе через три години і двадцять шість хвилин».

Він уточнює:

— Скажімо, завтра ввечері, якщо тебе влаштовує, відсвяткуємо встановлення нового водонагрівача.

— Добре, до завтра.

Він виходить. Мадам Бержеро насуплює брови:

— Це не твій новий сусід?

— Він.

— Він на тебе так дивиться…

Ванесса закочує очі. А власниця мене питає:

— Як ти переконала його купити желе? Ніколи не роби цього. Ніхто їх не бере. Цей Дені затявся та й далі їх робить, незважаючи на мої вмовляння. А через твого друга він почуватиметься зобов'язаним продовжити…