Остерігайтеся котів

75

Рік дивиться на мене й намагається опанувати свій голос:

— Мої батьки працювали взуттярами на півдні країни. Наша сім'я не була заможною. Мама торгувала на ринку і брала частину роботи в місцевого взуттєвого майстра. Батько проводив дні в гаражі, працюючи на придбаній старій швейній машині. Деякий час він працював у цеху для пошиття автомобільних сидінь, але вважав, що його експлуатують. Тож вони з мамою вирішили жити скромно, але працювати на себе. У вільний час він виготовляв для мене іграшки з обрізків шкіри: кобури для моїх пластикових револьверів, дивовижних тварин, різноманітні костюми. Я обожнював спостерігати за ним. Саме він навчив мене, що робота може бути проявом любові. Треба було бачити, як він підсовує під величезні голки шматки шкіри, фарбує свої вироби, натирає їх до блиску, погладжує рукою… Одного дня батьки почули про конкурс від відомої марки шкіряних виробів. Мова йшла про жіночі сумочки. Мама з татом уклали душу в цей витвір і об'єдналися заради спільної мети.

Він ніжно торкається старої поношеної сумки.

— Жулі, навіть не знаючи цього, ти принесла саме те, що я хотів викрасти. Спогад. Доказ.

Він підводиться і йде за ножем. Обережно відкриває сумку й підрізає внутрішню підшивку.

— Мої батьки створили цю модель для Александра Дебрея. Він їм так і не заплатив. Сказав, що зв'яжеться з ними. Але вони не дочекалися від нього звістки. За кілька років, гортаючи якийсь журнал у приймальні лікаря, мама побачила рекламу з точною копією їхньої з батьком сумочки. Це вже історія. Дебреї нажили статків завдяки творінню моїх батьків. Батько цього не витримав. За рік помер від раку. У мами не було сил боротися. Вона присвятила себе мені й поволі згасала. Я пообіцяв собі, що помщуся, відновлю добре ім'я своїх батьків і розпочну судову справу, на яку вони так і не наважилися.

Він трохи піднімає підшивку. З внутрішнього боку приховано підписи Шанталь і П'єтро, а також маленьке зображення собачки й дитячий підпис Ріка. Збоку написано: «Нехай ця сумка нарешті принесе нам успіх». У Ріка виступили сльози на очах.

— Тепер ти знаєш усе, Жулі. Я приїхав сюди, щоб забрати те, що належало моїм батькам, і встановити справедливість. Я не передбачив, що зустріну тебе. Навіть хотів відмовитися від своєї помсти, щоб жити з тобою, але обіцянка, яку я дав собі, була надто твердою. Тож я готував цю крадіжку.

— Тепер тобі не потрібно нічого красти?

— Ні. І цим я завдячую тобі.

— Що ти робитимеш?

— Розповім історію в пресі, у суді. Сподіваюся відновити справедливість.

Рік виснажений. Наче напруга, яку він відчував протягом багатьох років, спала. Він дивиться на мене:

— Мені хочеться плакати, співати й обійняти тебе.

«Я не люблю, коли ти плачеш, чула тебе на весіллі Сари, ти жахливо співаєш. Утім…»

— Жулі, ти хочеш жити зі мною?

«Так!»

— Так.

Решта стосується тільки нас, але повинна зізнатися, що я вам усім бажаю відчути одного дня те, що відчула цієї миті. Мушу додати, що тепер ми можемо дати науку котам і нам не потрібні для цього кущі. Попри все те, що ми можемо говорити, коли нам погано, життя — класна штука. Двадцять три по двадцять першій — і я знову живу.