Остерігайтеся котів

5

Повертаючись додому, я забрала листи з поштової скриньки і, пересвідчившись, що ніхто не спускається сходами, стала навшпиньки, щоб подивитися, чи містила що-небудь скринька мсьє Пататри. Виднілися два чи три конверти, які він не забрав, і це дозволяло припустити, що його ще нема вдома. Отже, у мене були шанси подивитися на нього, коли він проходитиме повз мої двері. Якщо, звісно, він просто їх не забув — у такому разі я топтатимусь даремно.

Сповнена рішучості, я піднялася. Програма мого вечора була насиченою. Багато чого потрібно було зробити. Я взяла одну з цих безкоштовних газет із місцевими оголошеннями про пошук роботи. Після епізоду з Мортанем я замислилася, чи не настав час розвивати свою кар'єру деінде. Переодяглася в зручний домашній одяг і поставила чайник.

У мене був такий простий план, що здавався безпрограшним. Я влаштовуюся за столом, уперше без музики, переглядаю оголошення і, щойно чую кроки на сходах, кваплюся до дверей, перевіривши перед тим, чи нічого не завадить мені на шляху. Насправді я трішки перебільшую, тому що між моєю вітальнею і дверима лише приблизно два сімдесят…

Я саме перечитувала оголошення про продаж товарів на дому — гороскоп, мушу вам сказати, мав більш правдоподібний вигляд, — як раптом почувся шум. З острахом наближаюся до дверей і дивлюся у вічко. Спрацювало реле автоматичного вмикання світла. Я чітко бачу сходову кліть, усе викривлене, округле, як у риб'ячому оці. Чую наближення людини, яка несе щось важке. Ритмічний стук. Намагаюся роздивитися того, хто піднімається. Тільки б це виявився мсьє Пататра! Щось важке, точно пакунки від переїзду. Якщо він старий або симпатичний, то вийду й допоможу. Я мушу це зробити. Весь день він не виходить у мене з голови. Раптом на майданчику, що веде на другий поверх, я помічаю тінь. Неможливо розпізнати, хто це. Вловлюю стомлене зітхання. Бачу руку на потертих перилах, чую мірну ходу. Аж раптом обличчя: мадам Рудан, літня жінка з п’ятого поверху. Зазвичай я щаслива її бачити, але не цього разу. Вона тягне за собою вщент наповнений візок — дивно, як для жінки, що живе сама. Це не вперше я її помічаю з таким вантажем. З огляду на її фігуру, їсть вона небагато. Але навіщо їй стільки харчів?

Я розчарована й до того ж почуваюся незручно. Якщо вийду, щоб допомогти мадам Рудан, їй буде неприємно, що хтось за нею спостерігає, і вона подумає, що я весь час шпигую за пересуваннями сусідів. А якщо не вийду — мене совість замучить, що я дозволила їй тягти такий вантаж. Мадам Рудан — мила жінка, завжди знайде добре слово. Я ніколи не чула, щоб вона про когось говорила щось погане. І ще я відчуваю ніжність до неї, тому що вона самотня, а самотні люди мене розчулюють. Коли мені насправді дуже сумно, то говорю собі, що через сорок років буду, як вона: їстиму, щоб жити, ні на кого не чекаючи. Незважаючи на моє поривання, я не певна, що вийти їй на допомогу буде правильно. І за той час, що я витратила на переконання самої себе, вона б уже десять разів дійшла до своєї квартири. Прикро.

Я знову занурилася в оголошення. Гнітючий настрій. Такий, що аж хочеться поїхати розводити кіз у Піренеї. Із молока робитиму сир, із вовни — пряжу, а з решти — ковбаски й паштет. Це не гірше, ніж пропонувати клієнтам споживчі кредити.

Я доїдала яблуко, коли почувся шум. Повертаюся до мого спостережного пункту. Цього разу кроки були жвавіші. Я не розуміла, хто ще це може бути, окрім молодої дівчини з п’ятого поверху, але мені здавалося, що вона поїхала на канікули. Дивно, але моє серце забилося частіше. З’явилася нова тінь, чоловіча рука. Досить високий силует. Він саме мав вийти з-за повороту, коли погасло світло. Усе потемнішало, і я не побачила, хто це був, але він добряче гримнувся. Пролунав такий шум, ніби з півдюжини поросят пробіглося сходами. Він вилаявся. Слів неможливо було розібрати, але голос звучав переконливо. Я не знала, що маю робити. Мені хотілося відчинити двері, увімкнути світло й зайти так швидко, щоб він мене не помітив, а потім продовжити спостерігати у вічко. Йому, мабуть, було дуже боляче. Він потер уражене місце. Не знаю, яке саме, бо було темно. Сказав іще два грубих слова, потім невпевнено звівся на ноги. Я виколола б очі тій жабі, яка виставила таймер на такий короткий період. Рікардо Пататра тут, відчуваю його присутність, чую його кроки відразу за моїми дверима. Він тисне на вмикач біля мого дзвінка. Знову засвітилося світло, але під цим кутом нічого не видно. Марно я витріщала очі й викручувалася в різні боки, нічого не вдієш. Риб'яче око теж має свої ліміти. Він продовжив своє сходження. Усе втрачено. Усередині велика порожнеча. Невдалий вечір. Зіпсуте життя. Настав кінець світу.