Остерігайтеся котів

72

Проходячи коридором своєї резиденції, Албан Дебрей говорить без упину. Про своє життя, щирі зізнання жінок, життя яких змінили її сумочки, жахливі підробки, нові продукти, ще на стадії розробки, серед них чохол для жетонів від продуктових візків… Так зворушливо. Я пропускаю все повз вуха. Почуваюся атлетом, який от-от вийде на арену стадіону. Випробування чатує на мене в кінці коридору: експонат під номером сімнадцять. Не знаю, що попереду: метання ядра чи греко-римська боротьба, — але це точно закінчиться спринтом, який переходить у забіг на довгу дистанцію. Щось на кшталт тріатлону у виконанні Жулі. Сподіваюся, що у вітрині номер сімнадцять не важке кольє чи масивна золота маска, бо ж мені не вдасться з ними втекти. Хай там як, я вирішила здобути медаль, перш ніж за двадцять чотири години на арену вийде Рік. Я випереджу його на фініші й подарую свою перемогу.

Ми наближаємося до коридору, яким проходитимуть відвідувачі. Килими ще вкриті целофаном. Кабелі стирчать із підвісної стелі. Хай би якою сильною була спокуса, я назавжди засвоїла: їх НІКОЛИ не слід пхати до рота. Прохід загороджують драбини та інструменти. Помітно, що працівники змушені були швидко звільнити нам місце.

На стінах порозвішувано родинні світлини, напевно, для того щоб увести відвідувачів у потрібний емоційний стан. Шарль Дебрей під час експедицій, Шарль Дебрей чи його син позують зі знаменитостями, кумирами минулих десятиліть. Виставлено також відомі рекламні плакати компанії. Актори, співаки, спортсмени — усі, рано чи пізно, демонстрували вироби з емблемою торгової марки. На деяких знімках відбито мадам Албан у товаристві відомих осіб. Закладаюся, що вона повісить одну з тих фотографій, що зробила Софі, якщо мадам Достоєва повернеться…

Наша господиня пояснює:

— Для публіки буде відкрито спеціальний вхід. Паркінґ на сто місць, крамниця з різноманітними речами на будь-який смак… Мерчандайзинг, так би мовити.

Ми підходимо до вестибюлю, який веде до різних зон музею. Троє озброєних охоронців намагаються триматися непомітно. Я ненароком запитую:

— Мабуть, це місце ретельно охороняється?

— Ми використовуємо останні технічні новинки. Відеоспостереження було встановлене по всіх закутках садиби. Ми можемо заблокувати всі будинки менш ніж за чотири секунди.

«Успіхів тобі, Ріку, з твоїм дрилем…»

Ми проходимо двома маленькими залами, де подано до уваги різні техніки виробництва. На території завбільшки з двадцять три мої квартири унаочнено процес виготовлення жіночої сумочки…

Мадам Бержеро шепоче мені:

— Мені потрібно в туалет…

— Мадам Достоєва хотіла б знати вартість експонатів.

— Усю колекцію оцінено в двадцять шість мільйонів. Але деякі речі просто безцінні. Наприклад, історичні валізи чи виняткові прикраси, які є частиною колекції, зібраної моїм дідусем. Мій батько значно її збагатив, і я продовжую їхню справу. Ви зараз самі все побачите.

Ми на порозі більшої зали. Думаю, що впізнаю один із планів Ріка. Албан простягає руки, як жриця в трансі:

— Ми в серці нашого музею. Мої дідусь і батько пишалися б ним…

Глухі стіни, низька стеля, численні точкові світильники створюють елегантну атмосферу, але повсюди камери й датчики. Двері броньовані. Це місце — справжній сейф. Вітрини розставлені продумано. На кожній — тимчасова вивіска з присвоєним номером.

Під номером один виставлено різноманітні старовинні вироби зі шкіри: тека для паперів, бювар і прикраса для письмового стола.

— Ці вироби були на столі англійських монархів. Вони були подаровані їм моїм предком, а під час одного з аукціонів на користь потреб королівської сім'ї мій батько їх викупив.

Я намагаюся визначити місцезнаходження вітрини номер сімнадцять. Напруга зростає. Якщо я захочу втекти, то зможу це зробити лише через двері в цьому залі. У холі на мене чекає три горили. Якщо я поводитимуся спокійно і природно, вони не наважаться мене затримати.

Вітрина шість: перше кольє. Вражаюче намисто з діамантів та смарагдів. Чудово. Вітрину замкнено, встановлено червоний сигнальний маячок на підставці з чорного оксамиту, на якій прикріплено коштовність.

Лише за одну цю прикрасу ми з Ріком безбідно прожили б решту наших днів.

Вітрина десять: дорожня сумка з таємними відділеннями, спеціально створена для знаменитого танцівника й хореографа Володимира Таркова, який возив із собою священну реліквію: шматок вуалі святої Клотильди. Він уважав її своїм талісманом і, перш ніж вийти на сцену, цілував її.

Вітрина дванадцять: валіза, у якій тіло аргентинського дисидента Пабло Хуменьєса було викинуто в річку Парану десь у Росаріо.

— Придивившись, — розповідає мадам Дебрей, — можна ще розгледіти сліди крові на самому дні й подряпини від нігтів. Він, мабуть, жахливо страждав, перш ніж потонути.

Нарешті я бачу вітрину номер сімнадцять, але не можу роздивитися, що в ній лежить. Чотирнадцята і п'ятнадцята містять прикраси, ще масивніші й дорожчі. Є навіть яйце Фаберже. Таке враження, що ми на виставці в Лондоні.

Нарешті дісталися нашої мети: така бажана для Ріка вітрина. Коли побачила, що там усередині, то остовпіла. У ній лише стара жіноча сумочка. Неможливо, щоб Рік хотів її викрасти. Я мушу знати. Роблю надлюдське зусилля, щоб запитати невимушеним тоном:

— У вас чудовий музей. Мені дуже подобається розташування вітрин. Як ви визначили місце для кожної речі?

— Навмання. Ми довго розмірковували над оформленням місця, але щодня щось змінюється.

Я так і думала. Вони змінили порядок вітрин останньої миті. Яку прикрасу хотів викрасти Рік? Діамантове кольє під номером шість? Я стою розгублена перед сімнадцятою вітриною, ошелешена цими змінами, які псують усі мої плани. Наближається мадам Бержеро. Вона бачить, що мене щось занепокоїло, але не може до мене звернутися. Албан надто близько і може почути. Ірина Достоєва розглядає зі мною стару сумочку.

— Це особливий експонат, — коментує мадам Дебрей, — але, зізнаюся, я вагалася, перш ніж виставити його перед публікою. Спочатку ми хотіли розмістити тут одну з найкращих коштовностей.

«Я й не сумнівалася, і ти й не здогадуєшся, скільки завдала мені клопоту…»

— Невже?

— Наш музеєзнавець сказав, що історична спадщина недостатньо продемонстрована, тож я погодилася. Це перша жіноча сумочка, виготовлена в наших майстернях. Предок усіх колекцій, основа нашої продукції.

Я не можу опанувати себе. Мадам Бержеро теж схвильована. Мадам Дебрей помічає це:

— Здається, вас вразила ця річ?

— Перший закладений камінь завжди бентежить уяву, — говорю я.

Албан завагалася:

— Якщо Ірині буде приємно, то я буду щаслива зробити їй такий подарунок.

— Дуже мило з вашого боку, але мадам Достоєва зазвичай не приймає таких дорогих подарунків.

— Здається, вона зворушена… Запитайте, що вона про це думає. У будь-якому разі, я хотіла подарувати їй одну з останніх моделей наших сумочок… А натомість вона отримає першу! Якщо ми з нею об'єднаємося, то вона матиме право на наше майно.

Я перекладаю. Мадам Бержеро мовчить. Не чекаючи на відповідь, мадам Дебрей киває в бік найближчої камери. Показує на вітрину. Легеньке клацання в приглушеній тиші. Ця колекція неприступна. Не знаю, яку прикрасу хотів викрасти Рік, але йому це точно не вдалося б.

Албан Дебрей відмикає броньовану вітрину й дістає сумку. Вклоняючись, дарує її мадам Бержеро:

— Ось скромний сувенір на згадку про нашу першу зустріч. І нехай вас це ні до чого не зобов’язує, я розраховую лише на нашу дружбу!

Я ледь можу говорити. У голові суцільна каша. Що я скажу Рікові? Яку перемогу принесу йому? Якщо він наважиться на пограбування, незважаючи на здобуту мною інформацію, його схоплять. Я нічого не зробила. Не врятувала його. Не обійшла на фініші. Тепер я точно знаю, у що він уплутався. Хай би що він зробив, я його втрачу. Якщо йому не поталанить, то він опиниться у в'язниці. А якщо його задум удасться, то він утече без мене, бо я зрадила його довіру.

Мені потрібен інший план, щоб уникнути катастрофи. Єдине, що мені спадає на думку, — це приспати його, зв’язати, щоб завадити скоїти злочин. А потім замкнути назавжди. Сподіваюся, що спрацює стокгольмський синдром і, врешті, з плином часу він мене покохає.