Остерігайтеся котів

39

Я не сподівалася, що відсьогодні працюватиму самостійно. Ванесса більше не вийде на роботу. Їй лікар заборонив. Здається, мадам Бержеро не надто засмучена. Я піднімаю жалюзі, відчиняю двері. Мохамед вітається зі мною з тротуару. Я виходжу на вулицю, щоб сказати йому кілька слів:

— То все добре? — запитує він. — Тебе найняли?

— Я щаслива. Можу навіть допомогти вам налагодити стосунки з мадам Бержеро.

— Не переймайся цим. Звірюся тобі в одній маленькій таємниці: я інколи навмисне виставляю ящики з овочами, щоб вона вийшла. А то б ми зовсім не спілкувалися. Це чудова жінка, але єдиний спосіб змусити її говорити — це або купити в неї хліб, або роздратувати…

Дивлюся на Мохамеда круглими очима. Він хитро посміхається й каже:

— А тепер іди на робоче місце, уже один клієнт пройшов у тебе за спиною.

У кожного свій час. Спочатку заходять ті, хто відчиняє крамниці ще на світанку, потім квапляться ті, хто йде на роботу, а далі настає черга матусь, чиї діти ще не ходять до школи. Єдине, чого мені бракує від попередньої роботи, — це зайти зранку за круасаном. У мене тут їх ціла купа, але вже нема бажання їх з’їсти.

Скориставшись моментом, коли крамниця ще порожня, мадам Бержеро підійшла до мене.

— Кого ти там так виглядаєш? Переживаєш, що клієнтів не буде?

«Ні, я хвилююся, що Рік більше не прийде. Сподіваюся, що хоча б побачу його, коли він проходитиме повз. Я лише цього й чекаю. Це нічого не змінить, тому що я не зможу побігти за ним, але точно знатиму, що він не переїхав».

Власниця продовжує:

— Не переживай, у тебе все вийде.

Я знаю, що вона говорить про роботу, та для мене це звучить як заохочення щодо Ріка. Вона додає:

— Тепер, коли Ванесси більше нема, нам слід буде зорганізуватися. Халат можеш залишити собі. І якщо ти вважаєш, що можеш відпускати клієнтів, то я не проти, але будь обережною, це не так просто. Пам’ятай, що ця крамниця годує вісьмох людей.

«Дивно казати, що пекарня — це годувальниця…»

Вона вагається, перш ніж додати:

— На мій погляд, навіть якщо нам двом буде важко, я щаслива, що Ванесси більше нема з нами. Вона тебе не дуже добре прийняла і з хлопцями почала поводитися зверхньо.

Руки в боки, вона роздивляється, як я виглядаю в її халаті:

— Якби колись хтось мені сказав, що ти будеш тут працювати, я б не повірила. Я тебе знаю ще змалечку. Ти пригадуєш той випадок, коли я на тебе нагримала?

«Ще б пак, мені ще й досі лячно. Чому, ви думаєте, я вітаюся з усіма, коли куди-небудь заходжу?»

— Так, пригадую.

— Скільки тобі було років?

Заходить клієнтка. Я не відразу її впізнаю. Це продавчиня з книгарні. Чарівна жінка. Мадам Бержеро обходить прилавок, щоб поцілувати її в щоку.

— Ну, Наталі, як відпустка?

— Я зробила так, як ти мені порадила, але Тео у свої п'ятнадцять справді перебрав міру. Йому завжди вдавалося вислизнути з мого поля зору. За два дні навіть завів собі подружку, уявляєш?

Дивовижно, наскільки люди змінюються, коли ми зустрічаємо їх поза їхніми звичними справами. Для мене продавчиня з книгарні — вихована, скромна жінка, яка не буде нав’язувати вам свої поради, хіба що її попросити. Вона так само захопливо розповідала про класичних авторів, як і про кулінарні книжки. Хто б міг подумати, що за цією безтурботністю ховається вразлива й нещасна жінка…

— Я вже й не знаю, що мені робити, — сумно зізнається вона. — Якщо я з ним заговорюю, він мене відштовхує, та коли йому щось треба — я мушу негайно йому допомогти.

— З підлітками п’ятнадцяти років завжди важко. Йому потрібен час. Він бореться за своє місце. Тео — милий хлопець. Він заспокоїться.

— Якби тільки в домі був батько…

Її звати мадам Боман, і вона одною з перших справила на мене незабутнє враження. Я була в п'ятому класі й прийшла до її крамниці купити «Британнік» Расіна, що ми тоді вивчали. Мені цього зовсім не хотілося. Але вона, побачивши моє незадоволене обличчя, узяла книжку й зачитала кілька рядків. Посеред купи книжок вона грала, як трагедійна актриса. Це було настільки весело й таємниче. Кількома цитатами їй удалося пробудити в мені бажання прочитати весь текст. Вона, мабуть, цього й не пригадає. Думаю, сьогодні теж не впізнала мене.

Вона йде від нас із трьома багетами, пісочним печивом і міні-піцами, які Тео, поза сумнівом, проковтне, перш ніж іти влаштовувати своє життя. Коли мадам Боман перейшла на інший бік вулиці, власниця сказала мені те, чого я ніколи не забуду:

— Знаєш, Жулі, коли я дивлюся на матерів, які так страждають через своїх дітей, то думаю: може, це вже й не так зле, що Бог мені їх не послав?

Я знаю, що вона так не думає. Уся її поведінка свідчить про інше. Потрібно завжди вірити, навіть якщо чекає розчарування. Потрібно все відчути, навіть якщо це завдасть болю, віддати все, навіть якщо врешті залишишся з порожніми руками. Усе, що варто пережити, наражає вас на небезпеку. Якби цієї миті з'явився Рік, я б сприйняла це як знак і мій настрій покращився б. Але, незважаючи на звернений на вулицю погляд, в очі впадають самі незнайомці.

Раптом Мохамед підморгує мені й виставляє свій рекламний щит зі знижками, злегка заступаючи нашу вітрину. Я йому посміхаюся. Мадам Бержеро виходить із підсобки. Спрацьовують датчики ворожого зазіхання на її територію, і вона миттєво реагує.

— Та подивіться ж на нього! Таке враження, що він це робить навмисне. Зараз він у мене дістане на горіхи.

Вона вилітає як стріла. Я їх бачу, але не чую. Ще одна війна між Мохамедом і Франсуазою. Спочатку мене це засмучувало, а зараз видається таким милим. Невже вона жертва маленьких хитрощів свого сусіда?

У мадам Бержеро є звичка, яка мені дуже подобається: вона часто порівнює людей із тістечками чи солодкими булками. Такий-то схожий на заварне тістечко, а така-то — на грінку. Жюльєн люб’язний, як булочка, а Ванесса була пиріжком. До Франсуази це також можна застосувати, а дивлячись на її сварки з Мохамедом, я краще розумію, хто вона: м’якуш під скоринкою.