Правік та інші часи

Час парафіяльного ксьондза

Початок літа для його преподобія був найненависнішою порою року. Десь незадовго до Йвана Купала Чарна безшелесно заливала його луки.

Ксьондз від природи був запальним і ревним щодо своєї гідности, отож коли бачив, як щось таке неконкретне та розпливчате, таке неозначене та беззмістовне, таке невловне та боягузливе забирає його луки, — його брав гнів.

Одразу ж, разом з водою, з’являлися безсоромні слизаві жаби, що безперестанку вилазили одна на одну й тупо парувались. Видавали при цьому бридкі звуки. Такий голос мав би бути в диявола: скрегітливий, мокрий, захриплий від хтивости, тремтливий від жадання, якого годі вгамувати. Опріч жаб, на ксьондзових луках з’являлися вужі, які пересувались таким огидним і в’юнким рухом, що його преподобію ставало недобре. Одна лише думка, ніби таке видовжене, слизьке тіло може торкнутися його черевика, викликала в нього дрижаки збриду, а шлунок спазматично стискався. Вигляд вужа потім надовго западав йому в пам’ять і спустошував сни. На залитій водою території з’являлася також риба, а з нею в пана ксьондза налагодились кращі стосунки. Рибу можна було їсти. Була ж бо добра, божа.

Річка розливалася луками не довше трьох діб. Після вторгнення вона відпочивала і відбивала собою небо. Вилежувалася так місяць. Увесь цей час під водою вимокала трава, а якщо літо було спекотне, то над луками ширився дух розкладу та гниття.

Від Івана Купала ксьондз щодень приходив подивитися, як чорна річкова вода заливає квіти святої Малгожати, дзвіночки святого Роха, зілля святої Клари. Іноді йому здавалося, що невинні блакитні та білі головки квітів, залиті по саму шию, волають про допомогу. Він чув їхні тихенькі голосочки, подібні до дзеленчання дзвіночків під час Вознесіння. Нічого не міг для них удіяти. Його обличчя червоніло, а п’ястуки безсило стискались.

Він молився. Зачинав від Івана Купала, який освятив усі води. Однак парафіяльному ксьондзові часто здавалося, що святий Іван його не слухає, що він більше заклопотаний тривалістю дня й ночі, розпаленими молоддю вогнищами, горілкою, проводжанням вінків, пущених на воду, нічним шелестом у кущах. Йому навіть було шкода святого Йвана, який щороку регулярно дозволяв Чарній заливати луки. З цього приводу був навіть трохи ображений, отож почав звертатись у молитвах навпрошки до Бога.

Наступного року, після найбільшої повені Бог мовив парафіяльному ксьондзові: «Відгороди річку від лук. Навези землі та насип захисний вал, який утримуватиме річку в її берегах». Його преподобіє подякував Господові й почав скликати парафіян. Гримів через два тижні з амвону про те, що річка нищить дари божі, й закликав до солідарної протидії стихії в такому порядку: з кожного двору один чоловік два дні в тиждень носитиме землю, насипатиме дамбу. На Правік випадали четвер та п’ятниця, на Єшкотлє — понеділок та вівторок, на Котушув — середа й субота.

Першого дня, що був визначений за Правіком, стало до праці лише двоє селюків — Маляк і Херубин. Розгніваний парафіяльний ксьондз сів у свою бричку на ресорах і об’їхав усі хати в Правіку. Виявилось, Серафин зламав пальця, молодого Флоріана забирають до війська, в Хлипалів народилася дитина, в Святоші вискочила грижа.

Отож його преподобіє не владнав нічого й, розчарований, повернувся додому.

Увечері за молитвою він знову радився з Богом. І Бог відповів: «Заплати їм». Його преподобіє трохи сконфузивсь, позаяк Бог був напрочуд схожим на нього самого, та Всевишній відразу ж додав: «Давай щонайбільше десять грошів за день, інакше шкода й свічку палити. Все сіно ж бо варте не більш ніж п’ятнадцять злотих».

Тому парафіяльний ксьондз знов поїхав бричкою до Правіка й гукнув кількох здорових дядьків насипати дамбу. До роботи взяв Юзека Хлипалу, в якого народився син, Серафина зі зламаним пальцем і ще двох.

Вони мали лише одного воза, отож робота йшла поволі. Ксьондз переймався тим, що негода розладнає плани. Гнав хлопів, як міг. Сам також підкотив поли — але вважав на охайні шкіряні черевики — і бігав поміж хлопами, торкався мішків, стьобав батогом коня.

Наступного дня до роботи прийшов тільки Серафин зі зламаним пальцем. Розгніваний панотець знову об’їхав бричкою все село, проте виявилося, що робітників або немає вдома, або вони лежать, зморені хворобою.

Це був день, коли його преподобіє зненавидів усіх хлопів Правіка — ледачих, апатичних і жадібних до грошей. Пристрасно просив пробачення в Господа за це негідне слуги божого почуття. Знову прохав поради в Бога. «Збільш платню, — сказав йому Бог. — Дай по п’ятнадцять грошів за день, і хоча через це ти не будеш мати з цьогорічного сіна жодного зиску — це тобі віддасться наступного року». То була мудра порада. Робота пішла.

Спочатку возили пісок з-за Гірки, згодом цей пісок насипали в джутові мішки і обкладали ними річку, наче вона була поранена. І лише тоді засипали все землею й посіяли на ній траву.

Його преподобіє з радістю приглядався до своєї роботи. Річка тепер була зовсім відділена від луки. Річка не бачила луку. Лука не бачила річку.

Чарна вже не намагалась вирватися з визначеного їй річища. Текла собі спокійна і замислена, недосяжна для людських поглядів. Уздовж обох берегів зазеленіли луки, а перегодом вони зацвіли кульбабками.

На луках ксьондза квіти молились безперервно. Молилися святій Малгожаті й дзвіночки святого Роха, а також звичайні жовті кульбабки. Від постійних молитов кульбабчині тіла робилися щораз менш матеріальними, менш жовтими, менш конкретними, аж поки в червні перетворювались на ніжний пух. Тоді Бог, зворушений їхньою побожністю, послав теплі вітри, які забирали кульбабчині душі на небо.

Ці самі теплі вітри приносили на Йвана Купала дощі. Річка піднімалася сантиметр за сантиметром. Пан ксьондз не спав і не їв. Бігав греблею та луками над річкою й дивився. Міряв палицею рівень води й бурмотів під ніс прокльони та молитви. Річка не зважала на нього. Плинула широким річищем, крутилась у водовертях, підмивала ненадійні береги. Двадцять сьомого червня ксьондзові луки почали просякати водою. Його преподобіє бігав з палицею новою греблею і з розпачем дивився, як вода з легкістю проникає в щілини, пробирається якимись тільки їй знаними шляхами, просочується попід греблею. Наступної ночі води Чарної знишили перепону й розлились, як і кожного року, луками.

У неділю пан ксьондз прирівнював з амвону вибрики річки до витівок сатани. Прецінь сатана щоденно, година за годиною, як вода, наступає на душу людини. Прецінь людина змушена таким чином до безперервних зусиль, зводячи греблі. Прецінь найменше занехаєння щоденних релігійних обов’язків послаблює греблю, а настирливість спокусника можна порівняти з настирливістю води. Бо ж гріх сочиться, тече і скрапує на крила душі, а велетенська сила зла заливає людину, й падає в його вири, й іде на дно.

Після такої проповіді сам ксьондз іще довго відчував піднесення і не міг спати. Не міг спати через люту ненависть до Чарної. Казав собі, що не можна ненавидіти річку, потоки каламутної води, навіть не рослинний, не тваринний світ, лише рельєф місцевости. Невже це можливо, що він, ксьондз, міг відчути щось таке абсурдне? Ненавидіти річку.

Та все-таки це була зненависть. Парафіяльному священикові не йшлося навіть про підтоплене сіно: йшлося про бездумність і тупу впертість Чарної, її невловність, егоїзм і безмежну тупість. Коли він так думав про неї, гаряча кров пульсувала в його скронях і рухалася швидше тілом. Відчував неспокій. Уставав і вдягався, незважаючи на нічну пору, а потім виходив з дому й ішов на луки. Холодне повітря тверезило його. Посміхався сам до себе, казав: «Невже можна злоститися на річку, звичайне заглиблення в ґрунті? Річка — це лише річка, не більше». Але коли стояв на її березі, все верталося. Його охоплювали гидливість, збрид і сказ. Із великим задоволенням засипав би її землею, від джерел до гирла. І роззираючись, чи ніхто його не бачить, відламував вільхову гілку і шмагав гладеньке, безсоромне тіло річки.