Правік та інші часи

Час Лілі та Маї

Дівчата народилися того року, коли в ташувському шпиталі помер од хвороби серця їхній дід Міхал, а Аделька пішла до ліцею. Вона була зла на сестричок за те, що народилися. Не мала змоги, як того хотіла, досхочу сидіти над книжками. Мама кричала до неї з кухні розпачливим голосом і просила допомогти.

Це були вбогі роки, наче довоєнні жакети з протертими швами, що їх носили тепер замість плащів, роки бідні, мов комірчина, де стояли лише горщик зі смальцем і слоїки меду.

Аделька пам’ятала ніч, коли мати народила близнючок і плакала. Дід Міхал, тоді вже хворий, сидів біля її ліжка.

— Мені майже сорок років. Як я виховуватиму двох дівчат?

— Так само, як виховувала інших дітей, — сказав дід Міхал.

Але ввесь тягар виховання цього подвійного клопоту впав на Адельку. Мама мала багато інших клопотів — варила їжу, прала, прибирала. Батько з’являвся лише ввечері. Вони говорили між собою крізь зуби, немовби не могли терпіти одне одного, немовби раптово зненавиділи одне одного. Батько відразу ж спускався в погріб, де нелегально дубив шкури; завдяки цьому жили. Отож Аделька, прийшовши зі школи, мусила брати візок і везти близнючок на прогулянку. Потім вона годувала, переповивала їх разом з мамою, а ввечері допомагала купати. Лише коли засинали, могла нарешті сісти за домашні завдання. Тому, коли близнючки захворіли на скарлатину, подумала, що буде краще для всіх, якщо вони помруть.

Вони лежали в своєму подвійному ліжечку непритомні від лихоманки; ідентичне, подвійне дитяче страждання. Прийшов лікар і наказав загорнути їх у мокрі простирадла, щоб збити жар. Потім забрав свого саквояжа й пішов, але біля хвіртки сказав Павлові, що на чорному ринку можна дістати антибіотик. Це слово звучало магічно, як жива вода з казок, тож Павел сів на мотоцикл. У Ташуві дізнався про смерть Сталіна.

Брів розмоклим снігом до Уклеї, та не застав нікого вдома, тож пішов на ринок, до парткому побалакати з Відиною. В його секретарки були запухлі від сліз очі, й вона рішуче сказала, що секретар не приймає. Павел вийшов і безпорадно зароззирався. «Хтось уже помер, і хтось ще помре, Ташув повен смерти», — подумав він. Йому спало на думку піти та й просто-на-просто напитись. Зараз, не гаючись. Ноги самі занесли його в ресторацію «Затишшя», й він одразу пішов до шинквасу, за яким хизувалась осиною талією та величезними грудьми Бася. В густе волосся вона вплела шматок мережива.

Павел мав бажання зайти за шинквас, аби притулитися до її пахучого декольте. Вона налила йому сто грамів і запитала:

— Чув, що сталося?

Павел ковтнув горілку одним духом, а Бася підсунула йому тарілку з оселедцем у сметані.

— Мені потрібен антибіотик. Пеніцилін. Знаєш, що це таке?

— Хто хворий?

— Мої доньки.

Бася вийшла з-за шинквасу й накинула на плечі пальто. Повела Павла вуличками вниз, до річки, між малі будиночки, що позалишалися від євреїв. Її сильні ноги в нейлонових панчохах перескакували через розмоклі купки кизяків. Біля одного з таких будиночків вона наказала йому зачекати. Повернулась через хвилину й назвала суму. Приголомшливу. Павел дав їй банкноти, скручені руркою. За мить тримав у руці маленьку коробочку, з напису на якій зрозумів лише слова: made in United States.

— Забіжиш до мене? — спитала Бася, коли Павел сів на мотоцикл.

— Не зараз, — сказав він і поцілував у губи.

Вввечері в близнючок угамувався жар, а наступного дня вони зовсім видужали. Міся вимолила в Матері Божої Єшкотльовської, Королеви Антибіотиків, це несподіване одужання. Вночі після того, як перевірила, чи лобики в доньок холодні, залізла під ковдру й притулилася до чоловіка всім тілом.