Правік та інші часи

Час Ізидора

Рута чекала на нього під липою. Дув вітер, і дерево тріщало та плакало.

— Буде дощ, — сказала вона замість привітання.

Вони мовчки йшли Гостинцем, потім завернули у свій ліс за Воденицею. Ізидор ішов на півкроку позаду і крадькома дивився на голі плечі дівчини.

Її шкіра здавалася тоненькою, майже прозорою. Мав бажання торкнутися та погладити її.

— Пам’ятаєш, як колись давним-давно я показувала тобі межу?

Він кивнув головою.

— Ми мали її колись дослідити. Я інколи не вірю в цю межу. Вона впустила чужих…

— З наукової точки зору, така межа неможлива.

Рута розсміялась і схопила Ізидора за руку. Потягла його між низькі сосни.

— Покажу тобі ще щось.

— Що? Скільки маєш іще речей, які хочеш показати? Покажи мені всі одразу.

— Це неможливо.

— Воно живе чи мертве?

— Ні те ні інше.

— Якийсь звір?

— Ні.

— Рослина?

— Ні.

Ізидор зупинився й запитав з тривогою в голосі:

— Людина?

Рута не відповіла. Відпустила його руку.

— Я не йду, — сказав він і присів.

— Ні — то ні. Я ж тебе не змушую.

Вона присіла поруч і розглядала стежки великих лісових мурах.

— Інколи ти такий мудрий. А інколи такий дурний.

— Але частіше дурний, — промовив він сумно.

— Я хотіла тобі показати щось дивне в лісі. Мама каже, це серцевина Правіка, а ти не хочеш йти.

— Гаразд, ходімо.

У лісі не було чути вітру, зате зробилося парко. Ізидор бачив на Рутиній шиї маленькі крапельки поту.

— Давай перепочинемо, — відізвався він. — Ляжемо тут і перепочинемо.

— Зараз почнеться дощ, гайда.

Ізидор ліг на траву та заклав руки за голову.

— Я не хочу бачити серцевину світу. Хочу лежати тут з тобою. Йди сюди.

Рута завагалася. Відійшла на кілька кроків, потім повернулась. Ізидор примружив очі, й Рута перетворилася в розмитий контур. Контур наблизивсь і сів на траві. Ізидор простяг руку і натрапив на Рутину ногу. Під пальцями відчув маленькі волосинки.

— Я хотів би бути твоїм чоловіком, Руто. Хотів би кохатися з тобою.

Вона відсмикнула ногу. Ізидор розплющив очі та поглянув просто в Рутине обличчя. Воно було якесь холодне, зле. Не таке, яке знав.

— Ніколи не буду робити цього з тим, кого кохаю. Лише з тими, котрих ненавиджу, — сказала вона і встала. — Я пішла. Якщо хочеш, ходім зі мною.

Він піднявся поспіхом і рушив за нею, як завжди, на півкроку позаду.

— Ти змінилася, — сказав тихо Ізидор.

Раптом вона зупинилася й глянула назад.

— Авжеж, змінилась. Дивуєшся? Світ лихий. Ти бачив це сам. Що це за Бог, який створив такий світ? Або він сам злий, або дозволяє зло. Або йому все перемішалося в голові.

— Не можна так казати…

— Мені можна, — сказала вона і побігла вперед.

Стало напрочуд тихо. Ізидор не чув ні вітру, ні птахів, ані дзижчання комах. Було пусто і глухо, немовби він упав у пух, у саму середину величезної перини, в кучугуру снігу.

— Руто! — крикнув він.

Вона промайнула між деревами, а потім зникла. Він побіг за нею. Роззирався безпорадно, бо зрозумів, що не зможе потрапити додому сам.

— Руто! — крикнув ще голосніше.

— Я тут, — сказала вона і вийшла з-за дерева.

— Хочу побачити осердя Правіка.

Вона потягла його в хащі — дикої малини, ожини. Рослини хапали Ізидора за светр. Перед ними зяйнула галявинка, оточена величезними дубами. На землі було повно жолудів, старих і цьогорічних. Одні розсипалися в порох, інші проростали, а ще інші блищали свіжою зеленню. Посередині галявинки мостився високий довгастий камінь з білого піщаника. На цьому обеліску лежав ще один, ширший і масивніший. Нагадував капелюх. Ізидор помітив під кам’яним капелюхом риси людського обличчя. Він підійшов ближче, щоб його роздивитися, й тоді побачив, що такі самі обличчя були обабіч. Отже, три обличчя. І зненацька Ізидор пережив відчуття прикрої неповноти, браку чогось надзвичайно важливого. Мав враження, ніби все це вже звідкись знає, що бачив галявину й камінь посеред неї та три його обличчя. Знайшов Рутину руку, але це його не заспокоїло. Рука потягла його за собою, і вони почали рухатися навколо галявини, по жолудях. Тоді Ізидор побачив четверте обличчя, таке саме, як ті три. Він ішов дедалі швидше, а потім відпустив Рутину руку, бо почав бігти, дивлячись на камінь. Бачив завжди одне обличчя, повернуте до нього, і два — в профіль. І тепер зрозумів, звідки бралося те почуття браку чогось, — це смуток, що лежить в основі всього, смуток, наявний у кожній речі, кожному явищі, споконвічно — не можна пізнати все нараз.

— Не можна побачити четверте обличчя, — промовила Рута, мовби читала його думки. — Це ж і є осердя Правіка.

Почався дощ, і, дійшовши до Гостинця, вони геть змокли. Рутина сукня прилипла до тіла.

— Ходім до нас. Посушишся, — запропонував Ізидор.

Рута стала навпроти Ізидора. За її спиною було село.

— Ізеку, я виходжу заміж за Уклею.

— Ні, — промовив Ізидор.

— Хочу піти звідси до міста, хочу подорожувати, хочу мати сережки і гарні черевички.

— Ні, — повторив Ізидор і затремтів. Вода стікала його обличчям та розмивала вид Правіка.

— Так, — сказала Рута і відступила кілька кроків назад.

Під Ізидором підігнулися ноги. Боявся, що впаде.

— Я буду в Ташуві. Це недалеко! — крикнула вона і повернула до лісу.