Правік та інші часи

Час Фльорентинки

Великої Суботи вона вибралася з одним зі своїх псів до костьолу, щоб посвятити їжу. Поставила в кошик слоїк молока, котре живило її та псів, бо тільки це й мала вдома. Прикрила його свіжим листям хрону та барвінком.

В Єшкотлі кошики зі свяченим ставлять на бічному вівтарі Матері Божої Єшкотльовської. Бо то жінка мусить займатися їжею — як приготуванням, так і її освяченням. Бог — чоловік, у нього на думці важливіші справи: війни, катаклізми, завоювання, далекі виправи… Їжею займаються жінки.

Отож люди несли кошики до бічного вівтаря Матері Божої Єшкотльовської й чекали на ксьондза з кропилом. Кожен сидів мовчки на лавці, бо костьол у Велику Суботу темний і глухий, наче печера, мов бетонне бомбосховище або склеп замордованого Сина Божого.

Фльорентинка підійшла до бічного вівтаря зі своїм псом, що звався Козел. Поставила кошик поміж решти кошиків. У них була ковбаса, паска, хрін на свята, барвисті писанки та гарно випечений білий хліб. Ах, яка голодна була Фльорентинка, який голодний був її пес.

Фльорентинка подивилася на ікону Матері Божої Єшкотльовської й побачила на її гладенькому обличчі усмішку. Козел обнюхав чийсь кошик і витяг з нього шмат ковбаси.

— Так собі тут висиш, добра Пані, і усміхаєшся, а пси дари твої поїдають, — промовила Фльорентинка напівпошепки. — Часом важко людині зрозуміти пса. Ти, добра Пані, напевно, однаково розумієш і тварину, й людину. Либонь, знаєш навіть думки Місяця…

Фльорентинка зітхнула.

— Йду помолитися до твого чоловіка, а ти попантруй мені пса.

Вона прив’язала собаку до огорожки перед чудотворною іконою між кошиками, прикритими нитчастими серветками.

— Зараз повернусь.

Знайшла собі місце в першому ряді між вишикуваними жінками з Єшкотля. Вони трохи відсунулись од неї й перезирнулися, порозумівшись поміж собою поглядами.

Тим часом до бічного вівтаря Матері Божої Єшкотльовської підійшов церковний сторож, який мав слідкувати за порядком у костьолі. Найперше зауважив якийсь рух, однак його очі довго не могли зібрати докупи того, що побачили. Коли він зрозумів, що це отой великий гидкий і шолудивий пес щойно шурував по кошиках зі свяченим, то захитався від обурення, а в обличчя вдарила кров. Вражений цим святотатством, він кинувся, щоб вигнати нахабну тварину. Схопив шнурок і руками, що тремтіли від обурення, розплутував вузол. І тоді від ікони долинув до нього тихий жіночий голос:

— Не займай пса! Пантрую його Фльорентинці з Правіка.