Правік та інші часи

Час Потопельника Плюща

Потопельник Плющ прийшов до тями та виглянув на поверхню світу. Побачив, що світ вібрує — повітря надходить великими подихами, збирається й стріляє в небо. Вода клекотить і стає каламутною, вдаряють у неї жар та вогонь. Те, що вгорі, стало тепер унизу, а те, що було внизу, рветься вгору.

Потопельником керувала цікавість і бажання дії. Він спробував свої сили й стяг з-над річки хмари імли та диму. Сіра хмара сунула зараз за ним до села Вольською дорогою.

Коло плоту Боських він побачив охлялого пса. Нахилився над ним без жодного наміру. Пес перелякано заскавулів, підібгав хвіст і втік. Це роздратувало Потопельника Плюща, отож він відіслав хмари імли та диму на сад і хотів залізти в димар, як це чинив зазвичай, але зараз димарі були холодні. Плющ обійшов дім Серафинів і вже знав, що нема там нікого. Нікого не було в Правіку. В повітрі набухав рип дверей стодоли, що ними ворушив вітер.

Потопельник Плющ прагнув погасати, порухатися серед людських предметів так, аби світ зреагував на його присутність. Він хотів керувати повітрям, затримувати вітер на своєму імлистому тілі, бавитися поверхнею води, дурити та страхати людей, полохати тварин. Але несподівано вітер ущух, і все зробилося порожнім і тихим.

Він зупинився на мить і відчув десь у лісі те розлите марне тепло, яке виділяють люди. Втішився цим і завертівся. Повернув на Вольську дорогу й знову налякав того самого пса. Небом тяглися низькі хмари, що додавало Потопельникові сили. Сонце ще не сходило.

Тут, одразу ж під лісом, щось затримало Потопельника. Невідомо що. Він повагавсь, а тодім завернув до річки, не на ксьондзові луки, а далі — на Паперне.

Ріденький сосновий ліс був поламаний і димів. У землі зяяли величезні вирви. Вчора цим шляхом, певно, прийшов кінець світу. У високій траві лежали сотні холонучих людських тіл. Кров червоно парувала в сіре небо, аж поки воно на сході почало братися багрянцем.

Потопельник побачив якийсь рух у цій мертвоті. Сонце вирвалося з тенет обрію й почало звільняти душі з мертвих солдатських тіл.

Душі вивільнялися збентежені й очманілі. Вони хитались, мов тіні, прозорі, наче повітряні кульки. Потопельник Плющ зрадів достоту так сильно, як радіє жива людина. Він вирушив у ріденький ліс і намагався розворушити душі, затанцювати з ними, страхати їх і тягти за собою. Була їх величезна кількість, сотні, а може, й тисячі. Вони піднімалися, хитались непевно над землею. Плющ рухався поміж ними, сердито форкав, ледь торкався їх і кружляв, охочий до гри, як цуценя, та душі не звертали на нього жодної уваги, немовби його й на світі не було. Вони колисалися мить між шарами ранкового вітру, а потім, неначе звільнені повітряні кульки, зринали вгору й зникали.

Потопельник не міг зрозуміти, що вони відходять і що десь існує таке місце, до якого можна піти, коли помреш. Він намагався наздогнати їх, проте вони підлягали вже іншому праву, аніж право Потопельника Плюща. Сліпі й глухі до його загравань, здавалося, керуються інстинктом пуголовків, що знають лише один напрям мандрівки.

Ліс побілів од них, а потім раптово спустів, і Потопельник Плющ знову лишився сам. Був злий. Завертівся, вдаривсь об дерево. Наляканий птах пронизливо крикнув і наосліп полетів у бік річки.