Правік та інші часи

Час Адельки

Аделька не любила батькових колеґ, усіх тих чоловіків, одежа яких смерділа циґарками та пилюкою. Найповажнішим з них видававсь Уклея — либонь через те, що був такий великий і гладкий. Та навіть Уклея робився милим і ґречним і говорив тоншим голосом, коли до батька приїжджав пан Відина.

Відину привозив водій, який куняв потім цілий вечір у машині біля будинку. Відина мав зелений мисливський костюм і перо на капелюсі. Вітаючись, плескав Павла по спині та довго й улесливо цілував Місину руку. Міся наказувала Адельці зайнятися малим Вітеком, а сама діставала з комори найкращі запаси. Ніж мелькав у її руці, коли нарізала суху ковбасу та шинку. Павел говорив про Відину з гордістю:

— Тепер добре мати такі знайомства.

Власне цим батьковим знайомим припало до душі полювання, й вони приїжджали з великого лісу, обвішані зайцями та фазанами. Клали все це в передпої на стіл і перед тим, як сісти до столу, вихиляли по півчарки горілки. Дім пах біґосом.

Аделька знала, що в такий вечір муситиме грати. Пильнувала також, аби напохваті був Антек зі своїм акордеоном. Нікого так не боялась, як батька, коли той сердився.

Наставав час, і мама наказувала їм брати інструменти та йти в кімнату. Чоловіки запалювали циґарки, залягала тиша. Аделька задавала тон, і вони з Антеком починали грати. Коли грали «Сопки Маньчжурії», Павел брав свою скрипку і приєднувався до дуету. Міся ставала в дверях і дивилася на них з гордістю.

— Цьому наймолодшому я куплю контрабас, — сказав Павел. Вітек ховався за маму, коли на нього дивились.

Граючи, Аделька ввесь час думала про мертвих тварин на столі в передпокої.

Всі мали відкриті очі. В птахів вони були наче скляні камінчики на каблучках, але заячі здавалися просто страшні. Адельці здавалося, ніби вони пантрують кожен її рух. Птахи лежали, пов’язані за ноги пучечками, мов редиска. Зайці — по-окремо. Вона шукала в їхній шерсті та пір’ї рани від куль, але лише іноді їй щастило знайти застиглі округлі струпи. Мертвим зайцям з носів скапувала кров на підлогу. Їхні мордочки були подібні до котячих. Аделька поправляла їм голови так, щоби вони не звисали зі столу.

Одного разу серед підстрелених фазанів Аделька помітила якогось іншого птаха. Він був менший і мав красиве блакитне пір’я. Цей колір зачарував її. Адельці захотілося мати його. Вона ще не знала, що з ним зробить, але знала, що хоче його, тож обережно вискубувала пір’я, одне за одним, аж ось уже тримала в руці блакитний букет. Аделька перев’язала його білою стрічкою зі свого волосся й хотіла була показати мамі. В кухні натрапила на батька.

— Що це?.. Що ж ти наробила? Чи ти знаєш, що ти наробила?!

Аделька позадкувала до шафи.

— Ти обскубала сойку пана Відини! А він її собі навмисно підстрелив.

Міся стала біля Павла, а в дверях з’явилися голови цікавих гостей.

Батько схопив Адельку залізною п’ятірнею за плече і повів до кімнати.

Штовхнув її зі злістю так, що вона опинилася перед Відиною, який розмовляв з кимось.

— Що таке? — запитав той відсутнім голосом. Мав каламутний погляд.

— Вона обскубла твою сойку! — крикнув Павел.

Аделька простягла букет із пір’я. Її руки тремтіли.

— Віддай це пір’я панові Відині, — гаркнув до неї Павел. — Місю, давай горох. Покараємо її для прикладу. З дітьми треба суворо… Треба тримати їх у шорах.

Міся неохоче подала йому торбинку з горохом. Павел висипав горох у кутку кімнати й наказав доньці вклякнути на нього. Аделька стала на коліна, і на мить запала тиша. Вона відчула, що всі на неї дивляться. Подумала, що може зараз померти.

— Хрін з нею, з тією сойкою. Наливай, Павле, — забулькотів у цій тиші Відина, і гамір ожив знову.