Правік та інші часи

«Бог зістарівсь. У Восьмому Світі Бог уже старий. Його думка щораз слабша, і в ній повно дір. Слово зробилося белькотливим. Так само світ, котрий постав з Думки та Слова. Небо тріскається, наче сухе дерево, земля місцями зотліла й розпадається тепер під ногами тварин та людей. Краї світу вистріпуються і перетворюються на пил.

Бог хотів бути досконалим і зупинився. Те, що не рухається, стоїть на місці. Те, що стоїть на місці, розпадається.

«Нічого не виникає із творення світів, — думає Бог. — Творення світів ні до чого не призводить, нічого не вдосконалює, не розширює, не змінює. Воно марне».

Для Бога смерть не існує, хоча часом Бог хотів би померти, як помирають люди, котрих він ув’язнив у світах і вплутав у час. Часом душі людей вислизають і зникають з його всевидющого ока. Це тоді Бог тужить найдужче, бо знає, що поза ним існує незмінний лад, який поєднує змінне в один візерунок. А в цьому ладі, в якому міститься навіть сам Бог, усе, що видається минущим і розпорошеним у часі, починає існувати поза часом одночасно й вічно».