Правік та інші часи

Час Рути

— Не ходи в село, бо матимеш клопіт, — сказала Колоска доньці. — Іноді думаю, що вони там усі п’яні — такі важкі та вайлуваті. Оживають лише тоді, коли десь трапиться лихо.

Але Руту вабило до Правіка. Там був млин і мірошник з мірошничихою, були бідні парубки, був Херубин, який рвав обценьками зуби. Бігали діти, такі самі, як вона. Принаймні такими здавались. А ще були будинки з зеленими віконницями й сушилась на парканах біла білизна, що була в Рутиному світі найбілішою річчю.

Йдучи з мамою селом, Рута бачила, як усі витріщаються на них. Жінки прикривали від сонця очі, а чоловіки крадькома спльовували. Мама не звертала на це уваги, та Рута боялась цих поглядів. Намагалася йти якомога ближче до мами і міцно стискала її сильну руку.

Літніми вечорами, коли злі люди вже сиділи по хатах і займалися своїми справами, Рута любила підійти до села і дивитись на сірі брили хат і світлий дим з коминів. Згодом, коли трохи підросла, то стала настільки сміливою, що тихенько підходила під самі вікна і заглядала всередину. В Серафинів завжди були малі діти, які повзали навкарачки по підлозі. Рута могла дивитися на них годинами, дивитись, як вони зупиняються над поліном, куштують його язиком і крутять у пухкеньких рученятах. Як беруть до рота різні предмети й лижуть їх, немов цукор, або залазять під стіл і довго з подивом розглядають його дерев’яне небо.

Нарешті люди вкладали своїх дітей спати, й тоді Рута розглядала речі в їхніх оселях: миски, полумиски, горщики, фіранки, святі ікони, дзиґарі, килими, квіти на підвіконнях, фотографії в рамках, візерунчасті церати на столах, покривала на ліжках, кошики — усі оті дрібні речі, які надають хатам неповторности. Вона знала всі речі в селі й знала, кому вони належать. Білі фіранки в сіточку мала лише Фльорентинка. В Маляків був комплект нікельованих ножів, ложок та виделок. Молода Херубинова плела гачком красиві накидки на подушки. В Серафинів висіла величезна ікона Ісуса, що проповідував із човна. Зелені покривала з трояндами мали лише Боські, а пізніше, коли їхній новий дім під самим лісом був майже готовий, вони почали звозити до нього справжні скарби.

Рута вподобала собі цей дім. Він був найбільший і найкрасивіший. Мав нестрімкий дах з громовідводом і вікна в даху, мав справжній балкон і засклений ґанок, був там і другий кухонний вхід. Рута влаштувала собі сідало у високому бузку, звідки вечорами спостерігала за будинком Боських. Вона бачила, як розстеляють новий м’який килим у найбільшій кімнаті, красивий, наче настил осіннього лісу. Сиділа в бузку, коли вносили великий дзиґар, який поставили на підлозі, його серце калатало то в один, то в другий бік, відлічуючи час. Тому дзиґар мусив бути живою істотою, адже рухався сам по собі. Рута бачила іграшки малого хлопчика, першого сина Місі, а потім колиску, яку купили для другої дитини.

Й лише тоді, коли роздивилася кожну річ, кожен щонайменший предмет у новому будинку Боських, вона звернула увагу на хлопця, свого однолітка. Бузок був занадто низький, і тому Рута не могла побачити, що робить хлопець у своїй кімнаті на горищі. Знала, що це Ізидор і що він не такий, як інші діти, але не знала, чи це добре, чи погано. Він мав велику голову і роззявленого рота, з якого текла по бороді слина. Був високий і худий, як очеретинка на ставку.

Якогось вечора Ізидор схопив Руту, яка сиділа в бузку, за ногу. Вона вирвалася від нього і втекла. Та за кілька днів прийшла знову, а він чекав на неї. Зробила для нього місце на гілці, поряд себе. Вони просиділи там увесь вечір і не промовили ані слова. Ізидор дивився, як живе його новий дім. Побачив людей, які ворушили губами, але не було чутно того, що вони говорять. Побачив їхні хаотичні мандрівки з кімнати до кімнати, і в кухню, і в спальню. Побачив безголосий плач Антося.

Руті та Ізидорові подобалося спільне мовчання в кущі.

Тепер вони почали зустрічатися щоденно. Зникали з людських очей, пролазили крізь дірку в плоті на поле Маляка й ішли Вольською дорогою в бік лісу. Рута зривала рослини з узбіччя дороги: лободу, ріжкове дерево, білу лободу, щавель. Вона підносила їх до Ізидорового носа, щоби понюхав.

— Це можна їсти. І це можна їсти. Це теж можна їсти.

Вони дивилися з дороги на Чарну — блискучу тріщину посеред зеленої долини. Потім минали Рижкову діброву, темну та пропахлу грибами, і входили в ліс.

— Не треба далеко, — спочатку протестував Ізидор, та згодом цілком віддався в Рутині руки.

У лісі завжди було тепло та м’яко, наче в устеленій оксамитом коробочці, в якій лежала Міхалова медаль. Хоч би де ліг, лісова підлога, застелена глицею, ледь прогиналася, й утворювалось ідеально допасоване тілу заглиблення. Угорі було небо з верхівками сосон, що поприростали до нього. Пахло.

Рута мала багато задумів. Вони гралися в хованки, ставали деревами, бігали навздогін, викладали з прутиків різні фіґури, то маленькі, як долоня, то великі, як шмат лісу. Влітку знаходили цілі галявини, жовті від лисичок, і приглядалися до статечних грибних родин.

Рута любила гриби більше, аніж інші рослини та тварин. Розповідала, що справжнє грибне королівство заховане під землею, там, куди ніколи не потрапляє сонце. Казала, нібито на поверхні землі з’являються лише гриби, скарані на смерть або вигнані з королівства. Тут вони гинуть від сонця, від людських рук, їх розтоптують звірі. Справжня ж підземна грибниця безсмертна.

Восени Рутині очі ставали жовті й проникливі, немов у птаха. Рута полювала на гриби. Говорила ще менше, аніж звичайно, й у таких випадках в є виникало відчуття покинутости. Вона знала, в яких місцях на поверхні землі з’являється грибниця, куди простягає свої мацаки в світ. Коли знаходила білого гриба чи підберезника, то влягалась перед ним на землю і довго оглядала, перш ніж зірвати. Але найбільше Рута любила мухомори. Вона знала всі їхні улюблені галявини. Найбільша кількість мухоморів була в березовому гаю по той бік Гостинця. Того року, коли божа присутність відчувалась особливо виразно в усьому Правіку, мухомори з’явилися вже на початку липня й укривали березові галявини червоними капелюшками. Рута стрибала між ними, але так, аби їх не пошкодити. Потім вкладалася поміж них і заглядала під їхні червоні сукенки.

— Обережно, вони отруйні, — застерігав її Ізидор, але Рута сміялась.

Показувала Ізидорові різні мухомори, не лише червоні: білі, зеленкуваті або такі, які прикидалися іншими грибами, наприклад печерицями.

— Моя мама їх їсть.

— Брешеш, вони смертельно небезпечні, — обурювавсь Ізидор.

— Моїй мамі не шкодять. Я також зможу їх колись їсти.

— Гаразд, гаразд. Обережно з тими білими. Вони найгірші.

Рутина відвага імпонувала Ізидорові. Однак йому не достатньо було лише оглядати гриби. Він хотів щось про них знати. Знайшов у Місиній куховарській книжці цілий розділ, присвячений грибам. По один бік там були малюнки грибів їстівних, а по другий — отруйних. Наступного разу він приніс під светром книжку до лісу і показав малюнки Руті. Вона не повірила.

— Прочитай, що тут написано, — показала пальцем підпис під мухомором.

— Amanita muscaria. Мухомор червоний.

— Звідки ти знаєш, що це тут написано?

— Складаю букви.

— Яка це буква?

— «А».

— «А»? Й нічого більше? Лише «А»?

— Це — «М».

— «М».

— А це, ніби половина «М», це — «Н».

— Навчи мене читати, Ізеку.

Отож Ізидор навчив Руту читати. Спочатку по Місиній куховарській книжці, потім приніс старий календар. Рута швидко схоплювала науку, але так само швидко нудилася. До осени Ізидор навчив її стільки, скільки знав сам.

Колись, як чекав на неї в Рижковій діброві та переглядав календар, на білий аркуш упала велика тінь. Ізидор підвів голову і злякався. За Рутою стояла її мама, Колоска. Була боса й велика.

— Не бійся мене. Я знаю тебе дуже добре, — промовила вона.

Ізидор не одізвався.

— Ти розумний хлопець. — Вона вклякла поряд і торкнулася його голови. — Маєш добре серце. Ти далеко зайдеш у своїх подорожах.

Вона притягла його до себе впевненим рухом і притулила до грудей. Це Ізидора паралізувало, він перестав думати, неначе заснув.

Потім Рутина мама пішла. Рута копирсалася патиком у землі.

— Вона тебе любить. Завжди питає про тебе.

— Питає про мене?

— Ти навіть не знаєш, яка вона сильна. Підіймає величезне каміння.

— Жодна баба не може бути дужчою за хлопа. — Ізидор уже стямився.

— Вона знає усі таємниці.

— Якби вона була такою, як ти кажеш, то не жила б у розваленій хижі в лісі, а — в Єшкотлі біля ринку. Ходила б у черевичках і сукнях, мала б капелюшки та каблучки. Тоді була б справді поважною.

Рута похилила голову.

— Щось тобі покажу, хоча це таємниця.

Вони пішли за Видимач, проминули молоду дубину й ішли тепер березовим гаєм. Ізидор ніколи раніше не бував тут. Вони опинилися дуже далеко від дому.

Зненацька Рута зупинилась.

— Це тут.

Ізидор розглядався здивовано. Навколо них росли берези. Вітер шелестів їхніми тоненькими листочками.

— Тут межа Правіка, — сказала Рута й простягла руки вперед.

Ізидор не зрозумів.

— Тут закінчується Правік, далі вже нічого немає.

— Як це нічого? А Воля, а Ташув, а Кельци? Десь тут має бути дорога на Кельци.

— Немає ніяких Кельц, а Воля і Ташув належать Правікові. Тут усе закінчується.

Ізидор розсміявся, крутнувсь на п’яті.

— Що за дурниці верзеш? Адже люди їздять до Кельц. Мій батько їздив до Кельц. Привіз Місі меблі з Кельц. Павел був у Кельцах. Мій батько був у Росії.

— Усім їм тільки так здавалося. Вони вирушають у подорож, доходять до межі і тут нерухоміють. Мабуть, їм сниться, що вони їдуть далі, що існують Кельци й Росія. Мама показувала мені колись таких скам’янілих людей. Вони стоять на дорозі до Кельц. Нерухомі, дивляться, але вигляд мають страшний, наче мерці. Згодом, через якийсь час, вони прокидаються й вертають назад, а свої сни сприймають за спогади. Так це все видається.

— Зараз я тобі щось покажу! — крикнув Ізидор.

Він одійшов на кілька кроків і почав бігти в бік місця, де, на думку Рути, була межа. Потім несподівано зупинився. Сам не знав: чому? Щось тут було не так. Він випростав поперед себе руки, й пучки його пальців зникли.

Ізидорові здавалось, ніби він розірвався всередині на двох різних хлопців. Один з них стояв з випростаними вперед руками, яким явно бракувало кінчиків пальців. Другий хлопець був збоку і не бачив ані першого хлопця, а тим паче браку пучок. Ізидор був двома хлопцями одночасно.

— Ізидоре, — промовила Рута, — вертаймося.

Він отямивсь і стромив руки в кишені. Його подвійність поволі зникла. Вони рушили назад.

— Та межа йде одразу ж за Ташувом, за Волею і за міською заставою Котушува. Але ніхто точно не знає. Ця межа вміє породжувати готових людей, а нам здається, ніби вони звідкілясь приїжджають. Найбільше мене лякає те, що не можна звідси вийти. Немовби сидиш у горщику.

Ізидор не озивався всю дорогу. Аж коли вийшли на Гостинець, сказав:

— Непогано було б спакувати торбу, взяти харчів і вирушити вздовж межі, щоб її дослідити. Може, десь є дірка.

Рута перескочила мурашник і повернула до лісу.

— Не засмучуйсь, Ізеку. Нащо нам інші світи?

Ізидор бачив, як її сукенка промайнула між деревами, а потім зникла.