Правік та інші часи

Час Женовефи

Війна наробила шелесту в світі. Згорів ліс на Пшиймах, донські козаки застрелили сина Херубинів, бракувало чоловіків, не було кому косити поля, не було чого їсти.

Дідич Попельський з Єшкотля повантажив речі на воза й пропав на кілька місяців. Згодом повернувся. Дончаки понищили його дім і погреби. Випили столітні вина. Старий Боський, який це бачив, розповідав, що одне вино було таким старим — аж краяли його багнетом, наче желе.

Женовефа наглядала за млином, коли він ще працював. Уставала вдосвіта й слідкувала за всім. Перевіряла, чи хто не спізнюється на роботу. Згодом, коли все йшло своїм ритмічним гамірним ходом, Женовефа відчувала, як її огортає несподівана й тепла, мов молоко, хвиля полегші. Було безпечно. Вона поверталася додому і готувала сніданок Місі, яка ще спала.

Навесні сімнадцятого року млин став. Не було млива — люди поїли всі запаси зерна. Правікові бракувало звичного галасу, бо ж млин був мотором, що крутив світ, машинерією, котра приводила його в рух. Тепер було чути лише шелест Ріки, її сила марнувалася. Женовефа ходила порожнім млином і плакала. Вешталась, немов мара, наче біла, притрушена борошном панна. Вечорами сиділа на ґанку й дивилася на млин. Він снився їй ночами. В снах млин був кораблем з білими вітрилами, таким, яким бачила його в книжках. Мав у своєму дерев’яному тілі товстелезну, жирну від мастила вісь, що безупинно крутилася. Дихав і сопів. З його утроби виривався жар. Женовефа жадала його. Будилася з таких снів спітніла й неспокійна. Коли вже світало, вона вставала й мережала за столом свою серветку.

Під час епідемії холери у вісімнадцятому році, коли було заорано кордони села, до млина прийшла Колоска. Женовефа бачила, як вона кружляє навколо, дивиться на вікна. Вигляд мала виснажений. Була худа і здавалася дуже високою. Її світле волосся посіріло і вкривало спину брудною хусткою. Одяг подерся.

Женовефа спостерігала за нею з вікна, а коли Колоска зазирнула в нього, сахнулася назад. Боялась Колоски. Усі її боялись. Колоска була божевільна, а може, й хвора. Верзла казна-що, проклинала. Зараз, кружляючи навколо млина, мала вигляд голодної суки.

Женовефа глянула на ікону Матері Божої Єшкотльовської, перехрестилася й вийшла у двір.

Колоска обернулась до неї, й Женовефу побило морозом — такий страшний погляд був у цієї Колоски.

— Пусти мене до млина, — сказала вона.

Женовефа сходила до хати по ключ, мовчки відчинила двері.

Колоска ввійшла поперед неї в холодний темний млин і відразу ж упала на коліна — збирати розсипані одинокі зерна, купки пилу, котрий колись був борошном. Згрібала худими пальцями зерно, запихала його до рота.

Женовефа йшла за нею, мов тінь. Згори зігнута Колосчина постать нагадувала купку лахміття. Наковтавшись сирого зерна, Колоска сіла на долівку і почала плакати. Її брудним обличчям котилися рясні сльози. Очі були заплющені, але вона посміхалася. Женовефі щось стиснуло горло. Де вона мешкає? Чи має якихось родичів? Що робила на Різдво Христове? Що їла? Побачила, яке кощаве зараз її тіло, Женовефа пригадала собі Колоску передвоєнну. Тоді це була дебела, красива дівчина. Тепер дивилася на її голі, зранені ноги з твердими, як пазурі, нігтями. Простягла руку до сивого волосся. Колоска розплющила очі і глянула просто в Женовефині очі, навіть не в очі, а в саму душу, в саму середину. Женовефа сахнулася. Це не були очі людини. Вона вибігла у двір і побачила свій дім, мальви, Місину суконку, що промайнула між кущами аґрусу, фіранки, і їй відлягло. Вона взяла в хаті паляницю і повернулася до млина.

Колоска виринула з темряви відчинених дверей з вузликом, повним зерна. Дивилася на щось за Женовефиними плечима, її обличчя проясніло.

— Мазунко, — проказала Колоска до Місі, яка підійшла до паркану.

— А де твоя дитина? — спитала Женовефа.

— Померла.

Женовефа простягла їй паляницю, але Колоска підійшла надто близько і, забираючи паляницю, припала губами до її вуст. Женовефа шарпнулась, Колоска засміялася й поклала паляницю в свій клунок. Міся розплакалася.

— Не плач, мазунко, твій татусь уже йде до тебе, — пробубоніла Колоска й пішла в бік села.

Женовефа терла фартухом губи, так що вони аж спаленіли.

Цього вечора їй було важко заснути. Колоска не могла помилятися. Колоска відала майбутнє, це знали всі.

А з наступного дня Женовефа почала чекати. Але не так, як досі. Тепер вона чекала з години на годину. Ховала картоплю під перину, щоб була гарячою. Розстеляла ліжко. Наливала води у миску для гоління. Складала на крісло Міхалову одежу. Чекала так, наче Міхал пішов до Єшкотля по циґарки й зараз має повернутися.

Вона чекала так усе літо, осінь і зиму. Не віддалялася від будинку, не ходила до костьолу. В лютому повернувсь дідич Попельський і завдав роботу млинові. Звідки він узяв зерно — не відомо. І позичав селянам зерно на засів. У Серафинів народилася дитина, дівчинка, і всі визнали це за прикмету того, що настане війні кінець.

Женовефа мусила найняти нових людей до млина, бо більшість колишніх робітників не повернулася з війни. Дідич порекомендував їй на посаду економа і помічника Неджелю з Волі. Неджеля був беручкий і добросовісний. Крутився між горою і низом, покрикував на селян. Крейдою записував на стіні рахунок змелених мішків. А коли до млина приходила Женовефа, Неджеля рухався ще швидше і кричав ще голосніше. При цьому погладжував ріденькі вусики, які нічим не нагадували пишних Міхалових вусів.

Женовефа неохоче вилазила з хати. Тільки в справах найнеобхідніших — помилка в квитанціях на зерно, зупинка млина.

Якось, коли шукала Неджелю, побачила хлопців, що носили мішки. Вони були голі до пояса, а торси мали запорошені борошном, наче великі рогалики. Мішки заступали їхні голови, здавалися вони, отож, однаковими. Вона бачила в них не молодого Серафина чи Маляка, а — чоловіків. Голі торси брали в полон її погляд, будили неспокій. Мусила відвернутись і дивитися куди-інде.

Якогось дня Неджеля прийшов із єврейчуком. Хлопець був дуже молодий, не більше ніж сімнадцяти років. Мав темні очі та чорне кучеряве волосся. Женовефа побачила його губи — великі, красиво окреслені, темніші, аніж усі ті, які вона знала до цього.

— Прийняв ще одного, — сказав Неджеля й наказав хлопцеві долучитися до вантажників.

Женовефа розмовляла з Неджелею неуважно, а коли він підійшов, знайшла причину, аби лишитися. Бачила, як хлопець зняв полотняну сорочку, дбайливо згорнув її й повісив на бильця сходів. Захвилювалася, коли побачила його голі груди — сухі, хоч добре збудовані, смагляву шкіру, під якою пульсувала кров і билося серце. Повернулася додому, але відтоді часто знаходила привід для того, щоб зійти до млина, де приймали й видавали мішки з зерном чи борошном. Або приходила в обідню пору, коли чоловіки сходилися до страви. Дивилась на їхні спини, запорошені борошном, жилаві руки і вологе від поту полотно штанів. Мимоволі шукала поглядом серед них цього одного, а коли знаходила, вона відчувала, як в обличчя вдаряє кров, як робиться гаряче.

Той хлопець, той Елі — чула, як його звали, — будив у ній страх, неспокій, сором. Коли вона його бачила, серце починало гупати, а подих прискорювався. Намагалась дивитися байдуже й холодно. Чорне кучеряве волосся, великий ніс і дивні темні губи. Темна волосяниста тінь пахви, коли витирав з обличчя піт. Перевалювався з ноги на ногу, коли йшов. Кілька разів Елі зустрів її погляд і сполошився, наче звіря, котре підійшло занадто близько. Нарешті вони зіштовхнулись у вузьких дверях. Женовефа усміхнулася до нього.

— Принеси мені мішок борошна додому, — сказала вона.

Відтоді вона перестала виглядати чоловіка.

Елі поставив лантух на підлогу й зняв полотняну шапку. М’яв її в запорошених руках. Женовефа подякувала йому, але він не пішов: стояв і кусав губи.

— Хочеш узвару?

Елі підтакнув. Вона простягла йому горнятко і дивилась, як він п’є, опустивши довгі, дівочі вії.

— Маю до тебе прохання…

— Ну?

— Прийди ввечері нарубати дров. Зможеш?

Елі кивнув головою й вийшов.

Женовефа чекала весь полудень. Заколола волосся й довго дивилася на себе в дзеркало. Згодом, коли він прийшов і заходився рубати дрова, вона винесла йому молока та хліба. Елі сів на пень і їв. Сама не знаючи чому, Женовефа розповіла йому про Міхала на війні. Елі сказав:

— Війна вже закінчилась. Усі вертаються.

Женовефа дала йому торбину борошна, попросила прийти й наступного дня, а наступного дня — знову запросила.

Елі рубав дрова, трусив сажу, робив дрібний ремонт. Вони розмовляли рідко й завжди про незначне. Женовефа розглядала його крадькома, та що довше дивилася, то більше її погляд прикипав до нього. Згодом уже не могла на нього не дивитись: просто поїдала його очима. Вночі їй снилося, ніби кохається з якимось чоловіком, і не був це ані Міхал, ані Елі, а хтось незнайомий. Прокидалася Женовефа з відчуттям бруду на собі. Вона наливала в миску води й мила все тіло. Хотіла забути сон. Потім дивилась у вікно, як робітники сходяться до млина. Бачила, що Елі крадькома позирає в її вікна. Женовефа ховалася за фіранку, сердита на себе за те, що серце тріпотить, як після бігу. «Не буду про нього думати, присягаюся», — зарікалась вона й бралася до праці. Перед полуднем ішла до Неджелі, завжди якимось чином зустрічаючи Елі. Здивована власним голосом, просила його прийти.

— Спекла тобі булку, — сказала вона вже в хаті й кивнула на стіл.

Елі сів несміливо, поклавши перед собою шапку. Женовефа вмостилась напроти й дивилася, як він їсть. Хлоп їв обережно та повільно. Білі крихти залишалися на його губах.

— Елі…

— Га? — підвів на неї погляд хлопець.

— Тобі було смачно?

— Еге.

Він сягнув через стіл рукою до її обличчя. Вона різко сахнулася.

— Не торкайся мене!

Хлопець похнюпив голову. Поклав руку на шапку. Мовчав. Женовефа сіла.

— Скажи, де ти хочеш мене торкнутися? — запитала вона тихо.

Він підвів голову. Їй здалось, ніби бачить у його очах червоні блискавки.

— Я б торкнувся тебе отут, — показав місце на своїй шиї.

Женовефа провела рукою по шиї, під пальцями відчула тепло шкіри і пульсування крови. Заплющила очі.

— А потім?

— Потім гладив би твої груди…

Вона глибоко зітхнула й відкинула голову назад.

— А де саме?

— Там, де найніжніше й найгарячіше… Прошу тебе… дозволь…

— Ні, — відповіла вона.

Елі підхопився й став перед нею. Женовефа відчувала подих, що пах солодкою булкою та молоком, неначе подих дитини.

— Не можна тобі мене торкатись. Забожися, що не торкнешся мене.

— Курва ти, — прохрипів він і кинув на землю зім’яту шапку. За ним гримнули двері.

Елі повернувся вночі. Тихенько постукав; Женовефа знала, що це він.

— Я забув шапку, — сказав пошепки Елі. — Кохаю тебе. Присягаюся, що не торкнуся тебе, поки ти сама цього не захочеш.

Вони сіли в кухні на підлозі. Смуги червоного жару освітлювали їхні обличчя.

— Я маю знати, чи живий Міхал. Я й досі його жінка.

— Чекатиму, але скажи, як довго?

— Не знаю. Можеш дивитися на мене.

— Покажи мені груди.

Женовефа зсунула з плечей нічну сорочку. Зблиснули голі груди та живіт. Вона чула, що Елі перехопило подих.

— Покажи, як ти мене прагнеш, — прошепотіла Женовефа.

Він розстебнув штани, й Женовефа побачила напружену пуцьку. Відчула ту насолоду зі сну, котра була коронацією всіх зусиль, поглядів і прискореного дихання. Ця насолода була поза всяким контролем, не можна було її затримати. А те, що зараз з’явилося, лякало, бо нічого більше вже бути не могло. Ось воно здійснилось, пролилося, закінчило і почало, і відтоді все, що станеться, буде ніяким і гидким, а голод, який прокинеться, буде ще сильнішим, аніж будь-коли досі.