Правік та інші часи

Час Павла Боського

Син старого Боського, Павел, хотів стати «значним». Боявся, що коли не почне діяти, то стане таким «незначним», як його батько, й завжди кластиме якісь ґонти на чиємусь даху. Тож, коли йому минало шістнадцятий, він залишив дім, у якому заправляли його некрасиві сестри, й найнявся в Єшкотлі до жида. Жид звавсь Аба Козеницький і торгував лісом. Спочатку Павел працював як звичайний лісоруб і вантажник, однак десь-то сподобавсь Абі, бо той невдовзі доручив йому відповідальну справу: сортувати колоди.

Павел Боський, навіть сортуючи дерева, завжди дивився в майбутнє, минуле його не обходило. Сама думка, що можна формувати майбутнє, впливати на те, що діється, збуджувала його. Часом він задумувався, як це все буде. Чи був би він зараз таким самим, коли б народився в теремі, Попельським? Чи думав би так само? Чи подобалась би йому Міся Небеська? Чи й далі хотів би стати фельдшером, чи, може, брав би вище — лікарем, університетським професором?

В одному молодий Боський був певен — потрібні знання. Знання й освіта — це ключі, які відчиняють перед тобою всі двері. Зрозуміло, що іншим легше, всім отим Попельським і їм подібним. І це несправедливо. Але, з іншого боку, він теж міг учитись, хоча й з більшими зусиллями, оскільки мусив заробляти на себе й допомагати батькам.

Тож після роботи заходив до громадської бібліотеки й брав книжки. Бібліотека була погано впорядкована. Бракувало там енциклопедій, словників. Полиці були переповнені якимись «Дочками королів», «Без посагу» — книжками для бабів. Удома Павел позичені книжки ховав у постіль від сестер. Не любив, коли торкалися його речей.

Усі три сестри були великі й гладкі. Їхні голови здавалися для них замалими. Вони мали низькі лоби й густе, світле, як солома, волосся. Найкрасивішою з них була Стася. Коли вона усміхалася, на засмаглому обличчі блищали білі зуби, але її трохи спотворювали незграбні качині ноги. Середульша, Тося, була вже заручена з заможним господарем з Котушува, а Зося, велика й сильна, ось-ось мала поїхати на роботу до самих Кельц. Павел тішився, що вони підуть з дому, хоча рідну хату не любив так само, як і своїх сестер.

Він ненавидів бруд, який проникав у щілини старої дерев’яної халупи, в підлогу, під нігті. Ненавидів сморід коров’ячого гною, яким просякає одежа, коли заходиш до хліва. Ненавидів дух запареної для свиней картоплі — він пробирав увесь дім, кожну річ у хаті, волосся і шкіру. Ненавидів хамську говірку, якою спілкувалися батьки і яка пхалася часом на язик йому самому. Ненавидів полотно, необроблене дерево, дерев’яні ложки, відпустові святі ікони, товсті ноги сестер. Інколи йому вдавалося цю зненависть зібрати десь у щелепах, і тоді він відчував у собі велику силу. Знав, що матиме все, чого запрагне, що прямуватиме вперед і ніхто не зуміє його спинити.