Правік та інші часи

Час чотирикратних речей

Ізидор рік у рік дедалі більше усвідомлював, що ніколи не виїде з Правіка. Згадував межу в лісі, той невидимий мур. Ця межа була для нього. Можливо, Рута вміла її перейти, та він не мав ані сили, ані бажання.

Дім порожнів. Лише влітку оживав завдяки дачникам, а тоді Ізидор взагалі не полишав горища. Боявся чужих людей. Останньої зими до Боських часто приїжджав Уклея. Він зістарівся і ще більше розповнів. Мав сіре, запухле обличчя та почервонілі від горілки очі. Сідав за стіл, мов гора зіпсутого м’яса, і своїм хрипким голосом безкінечно хвалився. Ізидор його ненавидів.

Уклея, напевно, відчував це, а позаяк був щедра душа, як той чорт, то зробив Ізидорові презент — подарував йому Рутині світлини. Був це подарунок з підтекстом: Уклея вибрав тільки ті фотографії, на яких Рутине оголене тіло, пошматоване чудернацьким освітленням, накривали купи його тіла. Лише на кількох з них було видно жіноче обличчя — роззявлений рот, прилипле до щік, мокре від поту волосся.

Ізидор мовчки перебрав світлини, поклав їх на стіл і пішов нагору.

— Нащо ти показав йому ці знімки? — ще почув голос Павла.

Уклея вибухнув сміхом.

Відтоді Ізидор перестав сходити вниз. Міся виносила на горище їжу й сідала біля нього на ліжку. Вони мовчали якусь мить, після чого Міся зітхала та поверталася на кухню.

Ізидорові не хотілося вставати. Добре було лежати й дивитися сни. А снилося йому ввесь час одне й те ж — величезний простір, наповнений геометричними фіґурами: матові багатогранники, прозорі піраміди та циліндри, що переливалися всіма веселковими барвами. Вони пливли над просторою площиною, яку можна було б назвати землею, коли б не те, що не було над нею неба. Замість неба зяяла велика чорна діра. Її розглядання заколисувало страх.

У сні панувала тиша. Навіть коли потужні брили терлись одна об одну, це не супроводжувалося жодним скреготом, жодним шелестом.

У цьому сні не було Ізидора. Був лише якийсь чужий споглядач, свідок подій його життя, який жив в Ізидорові, та ним не був.

Після такого сну в Ізидора боліла голова, й він мусив боротися зі схлипуванням, яке взялося невідомо звідки й назавжди замешкало в його горлі.

Одного разу до нього прийшов Павел. Сказав, що збираються грати в садку і щоб він зійшов до них. Розглядався по горищі з повагою.

— А в тебе тут непогано, — буркнув він.

Зима товаришувала з Ізидоровим смутком. Коли дивився на голі поля і сіре вологе небо, йому постійно пригадувався один і той самий краєвид, який він колись побачив завдяки Іванові Мукті — образ світу без жодного значення та сенсу, без Бога. Нажаханий, Ізидор кліпав повіками — так сильно хотів назавжди витерти з пам’яти це видіння. Та образ, живлений смутком, мав тенденцію до розростання, огортав тіло та душу. Ізидор дедалі частіше відчував себе старим, боліли кістки на кожну зміну погоди — світ знущався над ним усіма можливими способами. Ізидор не знав, що з собою робити, куди сховатися.

Це тривало кілька місяців, аж поки в ньому прокинувся інстинкт, і Ізидор постановив собі рятуватися. Коли вперше з’явився на кухні, Міся розплакалась і довго тулила його до свого фартуха, що пах обідом.

— Ти пахнеш, як мама, — сказав він.

Тепер раз у день він повільно спускався вузькими сходами вниз і бездумно підкладав хмизу в вогонь. У Місі завжди збігало чи молоко, чи юшка, й той знайомий безпечний запах повертав Ізидорові досі такий порожній світ. Він брав собі що-небудь попоїсти і, бурмочучи під ніс, повертався нагору.

— Нарубав би ти дров абощо, — кидала йому вслід Міся.

Ізидор брався за сокиру з удячністю, виповнив дровами всю дровітню.

— Припинив би ти рубати ті дрова, — сердилася Міся.

Отож він вийняв із коробки Іванів бінокль і зі своїх чотирьох вікон розглядав увесь Правік. Дивився на схід і бачив будинки Ташува на обрії, а перед ними — ліси й толоки над Бялкою. Бачив Нехцялову, яка мешкала в Фльорентинчиній хаті, бачив, як доїть на луці корів. Дивився на південь, де каплиця Святого Роха й молочарня, на міст, що вів до містечка, й на якусь машину, що застряла серед дороги, й на листоношу. Потім переходив до західного вікна — бачив Єшкотлє, Чарну, Ріку, дахи терема, вежі костьолу й дім престарілих, що постійно розбудовувався. Нарешті йшов до північного вікна і живився просторами лісу, які перетинала стрічка Кельцького шосе. Бачив ті самі краєвиди кожної пори року — білі й засніжені, зелені весняні, кольорові літні та вицвілі осінні.

Це тоді Ізидор відкрив, що більшість важливих речей на світі чотирикратні. Він взяв аркуш сірого паперу і намалював олівцем таблицю. Таблиця мала чотири колонки. В перший рядок Ізидор написав:

Захід Північ Схід Південь.

А зразу після цього додав:

Зима Весна Літо Осінь.

І здалося йому, що він написав кілька перших слів якогось надзвичайно важливого речення.

Це речення мусило мати величезну міць, бо тепер усі Ізидорові відчуття налаштувалися на вишукування чотирикратностей. Він шукав їх у себе на горищі, але й на городі, коли йому казали прополоти огірки. Знаходив їх у щоденній праці, в різних речах, у своїх звичках і в казках, які пригадував з дитинства. Відчував, що видужає, що вийде з придорожніх хащів на пряму дорогу. Хіба все не починає ставати зрозумілим? Хіба не достатньо трохи напружити розум і пізнати порядок, доступний для огляду, варто лише глянути?

Він знову ходив до громадської бібліотеки й брав цілі сумки книжок, бо здавав собі справу з того, що маса чотирикратних речей уже записана раніше.

В бібліотеці було багато книжок з красивим екслібрисом дідича Попельського — над купою каміння ширяв птах, подібний до орла. Птах тримав пазурами слово ФЕНІКС. Над птахом виднів напис: «Ex libris Фелікса Попельського».

Ізидор просив лише книжки з «Феніксом» — це було ознакою добротности. На жаль, він швидко з’ясував, що все зібрання книжок починається лише від Л. На жодній з полиць не знайшов авторів з прізвищами від А до К. Тож читав Лао-цзи, Леніна, Лойолу, Лукіана, Ляйбніца, Маркса, Марціала, Майрінка, Міцкевича, Ніцше, Оріґена, Парацельса, Піфагора, Платона, Плотіна, По, Порфирія, Пруса, Руссо, Сведенборґа, Сінкевича, Словацького, Сократа, Спенсера, Спінозу, Тертулліана, Фому Аквінського, Тов’янського, Фалеса з Мілета, Фройда, Шекспіра, Шиллера, Честертона, Юнґа. А що більше читав, то більше йому бракувало авторів початкових літер: Авґустина, Авіценни, Андерсена, Арістотеля, Блейка, Верґілія, Верна, Вольтера, Гайне, Геґеля, Гельдерліна, Гомера, Гофмана, Гюґо, Ґріммів, Ґьоте, Данте, Дарвіна, Діогена, Екгарта, Ерігена, Клеменса, де Кеведо-і-Вільєґаса. Також прочитав удома сучасну енциклопедію, однак не став од цього ні мудрішим, ані кращим. Зате мав дедалі більше для запису в своїх таблицях.

Одні четвірки були явними, достатньо було лише уважности:

Кисле Солодке Гірке Солоне,

або:

Коріння Стебло Цвіт Плід,

або:

Зелене Червоне Блакитне Жовте,

або:

Ліво Верх Право Низ.

А також:

Око Вухо Ніс Губи.

Багато таких чотирикратностей він знайшов у Біблії. Окремі з них здавалися більш первісними, старими й породжували інших. Мав таке враження, що під його вікном четвірки й множаться до безкінечности. Нарешті почав підозрювати, що сама безкінечність теж мусить бути чотирикратна, як ім’я Бога:

J H W H

Чотири пророки зі Старого Заповіту:

Ісая Єремія Єзикіїл Даниїл.

Чотири річки Едему:

Пішон Ґіхон Тигр Єфрат.

Лики херувимів:

Людина Лев Віл Орел.

Чотири Євангелісти:

Матвій Марко Лука Іван.

Чотири основні чесноти:

Мужність Справедливість Мудрість Поміркованість.

Чотири вершники Апокаліпсису:

Завойовник Убивця Голод Смерть.

Чотири стихії (за Арістотелем):

Земля Вода Повітря Вогонь.

Чотири аспекти свідомости:

Сприйняття Відчуття Мислення Інтуїція.

Чотири королівства в Кабалі:

Мінералів Рослин Тварин Людей.

Чотири аспекти часу:

Простір Минуле Теперішнє Майбутнє.

Чотири алхімічні складники:

Сіль Сірка Азот Ртуть.

Чотири алхімічні функції:

Coagulatio Solutio Sublimatio Calcinatio.

Чотири літери святої силаби:

A O U M.

Чотири кабалістичні сфіроти:

Любов Краса Сила Влада.

Чотири стани існування:

Життя Помирання і смерть Період після смерти Відродження.

Чотири стани свідомости:

Летаргія Глибокий сон Легкий сон Ява.

Чотири якості створеного:

Сталість Плинність Леткість Світло.

Чотири здатності людини (за Галеном):

Фізична Естетична Інтелектуальна Моральна й духовна.

Чотири основні арифметичні операції:

Додавання Віднімання Множення Ділення.

Чотири виміри:

Широта Довгота Висота Час.

Чотири стани скупчування:

Тверде тіло Рідина Газ Плазма.

Чотири основи, що творять РНК:

Аденін Гуанін Урацил Цитозин.

Чотири темпераменти (за Гіппократом):

Флеґматик Меланхолік Санґвінік Холерик.

А список усе ще був неповним. Не міг бути повним, бо тоді б закінчився світ. Так думав Ізидор. Думав також, що він натрапив на слід ладу, котрий зобов’язує в усьому всесвіті на своєрідну божу абетку.

З часом вишукування чотирикратних речей змінило Ізидорів розум. У кожній речі, в кожному щонайменшому явищі він убачав чотири частини, чотири стадії, чотири функції. Бачив чергування четвірок, пучкування їх у вісімки і шістнадцятки, постійне перетворення чотирикратної алгебри життя. Для нього вже не існувала квітнуча яблуня в садку, а чотирикратна щільна структура, складена з коріння, стовбура, листя та квітів. І, що цікаво, — четвірка виявилась безсмертною: восени на місці квіток були плоди. Те, що взимку з яблуні залишалися тільки стовбур і коріння, Ізидор мусив обдумати. Винайшов право редукування четвірки до двійки — двійка є періодом відпочинку четвірки. Четвірка перетворювалася на двійку, коли спала, як дерево взимку.

Речі, котрі не відразу виявляли свою внутрішню чотирикратну структуру, були для Ізидора викликом. Якось він приглядався до небожа Вітека, який намагавсь об’їздити молодого коня. Кінь хвицався і скидав його на землю. Ізидор подумав, що структура, звана в повсякденні «вершником», лише на перший погляд видається двохелементною. Звичайно, існує передусім людина, а також кінь. Існує ще й третя цілість, а саме: вершник. Тож де ця четверта?

То кентавр, щось більше, аніж людина й кінь, то людина та кінь водночас, дитина людини й коня, людини й кози, зрозумів раптом Ізидор і знову відчув той самий, давно вже забутий неспокій, який залишив йому колись Іван Мукта.