Правік та інші часи

«Гра є різновидом дороги, на якій щоразу виникає якийсь вибір, — прочитав дідич Попельський перші слова. — Вибір здійснюється сам по собі, та інколи в грача виникає враження, що він робить його свідомо. Це може його налякати, бо тоді він відчує себе відповідальним за те, де перебуває й що з ним трапляється.

Грач бачить свою дорогу, як тріщину в кризі — лінію, яка в запаморочливому темпі раз по раз роздвоюється, в’ється й змінює напрям. Або бачить блискавку в небі, котра шукає собі дорогу крізь повітря в спосіб непередбачуваний. Грач, який вірить у Бога, мовить: «святе приречення», «перст божий» — то всесильна і могутня рука Творця. Якщо ж він у Бога не вірить, мовить: «випадок», «збіг обставин». Часом грач уживає словосполуку «мій вільний вибір», але, либонь, мовить це тихіше й невпевнено.

Гра є мапою втечі. Вона починається з центру лабіринту. Її мета — перехід усіх сфер і звільнення з тенет Восьми Світів».

«На початку не було ніякого Бога. Не було ані часу, ані простору. Були лише світло й темрява. І були вони досконалі».

«Світло прийшло в рух саме в собі і спалахнуло. Його стовп ударив у темряву й віднайшов там матерію, споконвику нерухому. Вдарив у неї з усією силою, аж пробудив у ній Бога. Бог, ще непритомний, ще непевний, роздивлявся навколо, а позаяк нікого, окрім себе, не побачив, то визнав, що він — Бог. І сам для себе неназваний, сам дія себе незрозумілий, запраг пізнати себе. Коли вперше придивився до себе, впало Слово, — Богові видавалося, ниби пізнання — це називання.

Й ось зірвалося Слово з Божих вуст і розбилося на тисячі часток, які стали насінням Світів. Відтоді Світи зростають, а Бог відбивається в них, як у дзеркалі. Досліджуючи свої віддзеркалення в Світах, він бачить себе дедалі більше, дедалі краще пізнає себе, і це пізнання збагачує його, а отже, збагачує й Світи.

Бог пізнає себе через потік часу, бо лише те, що неохопне й змінне, найбільш подібне до Бога. Він пізнає себе через скелі, які стрімко виринають з моря, через закохані в сонце рослини, через покоління тварин. Коли з’являється людина, на Бога сходить осяяння, він уперше може назвати в собі крихку лінію дня та ночі, ту субтельну межу, від якої світле починає бути темним, а темне — світлим. Відтоді він удивляється в себе очима людей. Бачить тисячі своїх облич і приміряє їх, неначе маски, і — як актор — на мить стає маскою. Він молиться сам до себе вустами людей, відкриває в собі протиріччя, бо ж у дзеркалі відображення буває реальним, а реальність переходить у відображення.

«Ким я є? — питає Бог. — Богом, чи людиною, чи, може, водночас і тим, і тим або ж жодним з них? Чи то я створив людей, чи вони — мене?»

Його спокушує людина, тож скрадається він до ложа коханців і віднаходить там кохання. Скрадається до ліжок старих людей і знаходить там проминальність. Скрадається до ліжок тих, котрі помирають, і знаходить там смерть».