Правік та інші часи

Час Ізидора

Коли з Правіка пішла Рута й стало зрозуміло, що вже не повернеться, Ізидор вирішив постригтися в ченці.

В Єшкотлі було два кляштори — жіночий та чоловічий. Ченці опікувалися будинком престарілих. Ізидор часто бачив їх, коли велосипедами возили продукти з крамниці. На кладовищі дбали про забуті могили. Їхні контрастні, чорно-білі чернечі сутани відбивались у розмитій сірості решти світу.

Чоловічий монастир носив ім’я Божих Реформаторів. Збираючись туди, Ізидор довго оглядав смутний, суворий будинок за кам’яним муром, уже де-не-де поруйнований. Зауважив, що в садку ввесь час працюють двоє. Вони мовчки обробляли овочі та білі квіти. Тільки білі квіти — лілії, підсніжники, анемони, півонії та жоржини. Один чернець, очевидь, найголовніший, бував на пошті, а також робив закупи. Решта мусила бути назавше замкнутою в таємничих мурах і віддаватися Богу. Саме це найбільше подобалось Ізидорові. Відмежуватись од світу, зануритися по саму шию в Бога. Пізнавати Бога, вивчати його лад і відповісти зрештою на запитання: чому зникла Рута, чому захворіла та померла мама, чому помер батько, чому на війні вбивають людей і тварин, чому Бог дозволяє зло та страждання.

Якщо б Ізидора прийняли до монастиря, зять Павел більше не називав би його дармоїдом, не глузував би з нього й не передражнював. Ізидор не бачив би всіх цих місць, які нагадували йому про Руту.

Він звірив свій намір Місі. Сестра розсміялася.

— Спробуй, — сказала Міся, підтираючи дитині дупцю.

Наступного дня він пішов до Єшкотля й старовинним дзвінком покалатав у двері кляштору. За дверима панувала тиша, можливо, це було випробовуванням його терпіння. Та нарешті заскреготів засув і двері відчинив старий у темно-сірій сутані чернець, якого Ізидор досі ніколи не бачив у містечку.

Ізидор сказав, з чим прийшов. Чернець не здивувався, не посміхнувсь. Кивнув головою, аби Ізидор почекав. На вулиці. Знову скреготнули, замикаючись, двері, та згодом відчинилися ще раз, й Ізидорові дозволено було ввійти досередини. Тепер чернець повів його коридорами, сходами вниз і вгору, аж до просторої порожньої зали, в якій стояли тільки письмовий стіл і два крісла. За ще кільканадцять хвилин до зали ввійшов інший чернець, той, що ходив на пошту.

— Я хотів би прийняти постриг, — заявив Ізидор.

— Чому? — просто запитав господар.

Ізидор відкашлявся.

— Жінка, з якою я хотів одружитись, вийшла за іншого. Мої батьки померли. Я почуваюся самотнім і тужу за Богом, хоча й не розумію його. Знаю, що між нами могло б усе скластися краще, коли б я пізнав Його ближче. Я хотів би пізнати Бога через книжки, чужими мовами, різними теоріями. Тимчасом як громадська бібліотека погано впорядкована… — Ізидор мусив стримати свої претензії до бібліотеки. — Та нехай брат не думає, що я тільки читав би та й читав. Я хотів би робити щось корисне й знаю, що монастир Божих Реформаторів — це саме те, чого мені треба. Я хотів би змінювати світ на краще, виправляти в ньому всяке зло…

Чернець підвівся і урвав Ізидора на півслові:

— «Виправляти світ», кажеш. Це дуже цікаво, але нереально. Світ не вдасться ані покращити, ані погіршити. Він залишиться таким, як є.

— Але ж ви назвали себе реформаторами.

— Ой, ти погано зрозумів, мій дорогий хлопче. Ми не маємо наміру реформувати світ в ім’я кого-небудь. Ми реформуємо Бога.

На мить запала тиша.

— Як можна реформувати Бога? — нарешті спитав здивований Ізидор.

— Можна. Люди змінюються. Змінюються часи. Машини, супутники… Бог може іноді здаватися, як би це сказати, анахронічним, сам же Він надто великий, надто могутній, а через це трохи безпорадний, щоб пристосовуватися до людської уяви.

— Я думав, що Бог незмінний.

— Кожен з нас помиляється в чомусь істотному. Це суто людська особливість. Святий Мільо, засновник нашого монастиря, наочно довів, що коли Бог був би незмінним, коли Він завмер би — світ перестав би існувати.

— Я в це не вірю, — сказав Ізидор переконано.

Чернець підвівсь, Ізидор — також.

— Приходь до нас іще, коли відчуєш потребу.

— Не подобається мені це, — сказав Ізидор Місі, коли ввійшов до кухні.

Потім ліг на своє ліжко, котре стояло якраз посередині горища, одразу ж під голубником. Квадратик неба був образом, святим образом, який міг би висіти в костьолі.

Бачачи небо й чотири сторони світу, Ізидор щоразу відчував бажання молитись, однак що старшим ставав, то важче проходили через його мозок слова завчених молитов. Натомість у голові з’являлися думки, котрі дірявили молитву й рвали її на клаптики. Отож він зосереджувався й намагавсь уявити собі в зоряному образі постать незмінного Бога. Уява завжди творила візерунок, неприйнятний для розуму. Одного разу це був старець, який розсівся на троні з таким суворим і холодним поглядом, що Ізидор одразу ж починав кліпати повіками і проганяв його з рамок голубника. Іншого разу Бог був якимось розпорошеним, летючим духом, таким змінним і неокресленим, аж ставав нестерпним. Часом божу подобу перебирав хтось реальний, найчастіше — зять Павел, і тоді в Ізидора зникало бажання молитися. Він сідав на ліжку й баламкав ногами. А згодом з’ясував: те, що перешкоджає йому в Богові, — це божа стать.

І тоді, не без певного почуття вини, він побачив його в рамцях голубника в образі жінки. Богині, чи як її там назвати. Це принесло полегшення. Він молився до неї з легкістю, якої ніколи перед цим не відчував. Говорив до неї, як до мами. Тривало це певний час, та врешті з цією молитвою почала з’являтися невиразна тривога, яка відгукувалася в тілі хвилями тепла.

Бог був жінкою, могутньою, великою, вологою та паруючою, неначе земля навесні. Богиня існувала десь у просторі, подібна до грозової хмари, наповненої водою. Її могутність була гнітюча й нагадувала Ізидорові дитяче випробовування, котрого він боявся. Щоразу, коли звертавсь до неї, вона відповідала йому увагою, яка затикала йому рот кляпом. Далі Ізидор уже не міг молитися, молитва втрачала будь-який сенс: від Богині нічого не можна хотіти, її можна лише вбирати в себе, дихати нею, можна в ній розчинятися.

Якогось дня, коли Ізидор удивлявся в свій квадратик неба, його осяяло. Він зрозумів, що Бог не є ані чоловіком, ані жінкою. Спізнав це, коли вимовляв слово «Боже». В цьому слові було розв’язання проблеми статі Бога. «Боже» звучало так само, як «сонце», як «місце», як «поле», як «море», як «повітряне», як «хлібне», як «темне», «світле», «холодне», «тепле»… Ізидор з хвилюванням повторював віднайдене боже ім’я і за кожним кроком розумів дедалі більше й більше. Отож, Боже було молоде, а водночас існувало від початку світу, а то й раніше (бо «Боже» звучить так само, як «завше»), було необхідне для всякого життя (як «їстівне»), перебувало в усьому («повсюдне»), однак коли робив спроби його віднайти, не було його ні в чому («ніде»). Боже було повне любови й радости, але й бувало жорстоке та грізне. Мало в собі всі особливості, атрибути, котрі присутні в світі, і набирало форм будь-якої речі, події, будь-якого часу. Творило й нищило або дозволяло, щоб створене знищувалося само. Було непередбачуване, наче дитина, наче хтось навіжений. Певним чином було подібне до Івана Мукти. Боже існувало в такий очевидний спосіб, що Ізидор дивувався, як він міг колись не усвідомлювати цього.

Це відкриття принесло йому справжню полегшу. Коли він про це думав, то десь усередині його пушив сміх. Ізидорова душа хихотіла. Він перестав також ходити до костьолу, що викликало схвалення зятя Павла.

— Не думаю, однак, що тебе приймуть до партії, — сказав Павел якось за сніданком, щоб розвіяти можливі шваґрові надії.

— Павле, молочний суп не можна гріти, — зауважила Міся.

Бо Ізидор десь думав і про партію, й мав ходіння до костьолу. Тепер він потребував часу для думання, спогадів про Руту, часу для читання, для вивчення німецької, для писання листів, колекціонування марок, для вдивляння в кватирку свого голубника й повільного, лінивого передчування порядку всесвіту.