Правік та інші часи

Час дідича Попельського

— Місю, ти питимеш зі мною чай, коли закінчиш? — запитала донька Попельських, яка й досі мала вигляд тендітної панночки.

Міся випросталася над горою брудного посуду й витерла фартухом руки.

— Чай ні, але каву з задоволенням.

Вони пішли з тацею й сіли за надвірним столом. Ліля з Маєю закінчили перемивання.

— Місю, тобі, напевно, важко доводиться. Все коло плити й коло плити, а тоді стільки посуду… Ми тобі дуже вдячні. Якби не ви, ми не мали б куди приїжджати. А це ж наші рідні місця.

Дідичівна Попельська, яка колись, давним-давно, бігала зі своїм великим псом луками, сумно зітхнула.

— А якщо б не ви, то ми не прожили б на Павлову пенсію. Приймати вас — то мій внесок родині.

— Не гоже так думати, Місю. Бо жінка працює в домі, народжує дітей, займається господарством, сама добре знаєш…

— Але не заробляє, не приносить у хату грошей.

До столу злітались оси та делікатно злизували шоколадну пряникову глазур. Місі вони не заважали, та дідичівна Попельська боялася ос.

— Коли я була маленька, оса вжалила мене в повіку. Я тоді була з батьком, мама саме поїхала до Кракова… це було десь тридцять п’ятого, тридцять шостого року. Батько запанікував, бігав будинком і кричав на мене, а потім відвіз кудись машиною. Ледь пам’ятаю, здається, до якогось єврея в містечку…

Дідичівна Попельська підперла підборіддя рукою, а її погляд мандрував десь поміж яблуневим та липовим листям.

— Дідич Попельський… це був не простий собі чоловік, — сказала Міся.

Карі очі дідичівни стали скляними й нагадували краплі падевого меду. Міся здогадалася, що її особистий внутрішній струмінь часу, такий, який носить у собі кожна людина, закрутивсь і в просторі між листям дерев висвітлює їй зараз образи минулого.

Попельські, виїхавши до Кракова, скуштували лиха. Жили зі спродуваного зі щемом у серці срібла. Численна родина, розпорошена по цілому світі, допомагала трохи родичам, наскільки це було можливо, доларами чи золотом. Дідича Попельського звинуватили в співпраці з окупантами, бо продавав їм лісоматеріал. Він просидів кілька місяців у в’язниці, але його зрештою звільнили через психічний розлад, котрий підкуплений психіатр трохи, хоч і не набагато, перебільшив.

Дідич Попельський тепер цілими днями мандрував од стіни до стіни в тісному помешканні на Сальвадорі й уперто намагався на єдиному столі розкласти свою Гру. Однак дружина дивилася на нього таким поглядом, що він складав усе назад, повертав до скриньки та вирушав у безкінечну прогулянку.

Час спливав, і дідичка у своїх молитвах залишала трохи місця, щоб подякувати часові за те, що він спливає, що рухається, і цим самим вносить зміни в життя. Велика родина Попельських поволі збирала сили й відкривала в Кракові свої невеликі бізнеси. Дідич Попельський у рамках неписаної родинної домовлености був призначений наглядачем за виробництвом черевиків, а конкретніше — підошов. Наглядав за працею майстерні, де привезена з Заходу машина викидала з себе пластикові підошви для сандалів. Спочатку робив це дуже неохоче, та згодом виробництво втягло його і, як це бувало з дідичем, — поглинуло цілковито. Захоплювало те, що безформній, неокресленій субстанції можна надавати різної форми. Він навіть почав із запалом експериментувати. Йому пощастило створити зовсім безбарвну прозору масу, якій він потім надавав різних відтінків та кольорів. І так трапилося, що зумів відчути дух часу в царині жіночого взуття — його пластикові чобітки з блискучими халявками розходились як вода.

— Батько навіть створив був невеличку лабораторію. Таким удався: коли щось робив, то робив щиро й надавав йому якогось абсолютного значення. З цього погляду він був нестерпний. Поводився так, ніби оті його підошви та чобітки мають порятувати людство. Грався пробірками, дистиляціями, щось варив і підігрівав.

Зрештою догрався тими своїми хімічними експериментами до хвороби шкіри. Може, від опіків чи опромінювання. В кожному разі — вигляд мав жахливий. Шкіра злазила з нього клаптями. Лікарі сказали, що це різновид раку шкіри. Ми повезли тата до родичів у Францію, звернулись до найкращого лікаря, але на рак шкіри немає ліків ані тут, ані там. Принаймні тоді не було. Найдивовижніше те, яким чином він трактував цю — тоді ми вже знали — смертельну хворобу. «Линяю», — казав він і видавався напрочуд задоволеним собою, просто-таки гордим.

— Це була дивна людина, — сказала Міся.

— Але він не був божевільним, — швидко докинула дідичівна Попельська. — Мав неспокійний дух. Думаю, що він пережив шок через цю війну та занепад нашого маєтку. Світ після війни так змінився. Батько не зміг себе в ньому віднайти і тому помер. До самого кінця був при пам’яті та незворушний. Я не розуміла цього, думала, йому змішалося все від болю. Знаєш, страшно страждав, нарешті рак охопив усе тіло, а тато, мов дитина, торочив, ніби линяє.

Міся зітхнула й допила рештки кави. На дні склянки застигла бура лава гущі, а її поверхнею гасали сонячні блискітки.

— Заповідав поховати себе з тією дивною скринькою, а ми в метушні приготувань до похорону про це забули… Відчуваю страшні муки сумління через те, що не виконали його волю. Після похорону ми з мамою заглянули в ту скриньку, й знаєш, що там знайшли? Шматок старого полотна, кубики з дерева та різні фіґурки: тварин, людей і предметів, неначе дитяча забавка. Й геть потерту книжечку, якісь незрозумілі дурниці. Висипали ми це з мамою на стіл і не могли повірити, що подібні забавки були для нього такими цінними. Пам’ятаю все, ніби це було вчора: маленькі мідні фіґурки жінок і чоловіків, тварини, деревця, будиночки, палацики, всілякі мініатюрки, от, наприклад, книжечки, завбільшки з маленький ніготь, кавовий млинок із корбочкою, червона поштова скринька, коромисло з відрами — усе майстерно виконане…

— І що ви з цим усім зробили? — запитала Міся.

— Спочатку воно лежало в шухляді, де ми тримаємо альбоми зі світлинами. Потім цим бавилися діти. Це ще десь у хаті, може, серед кубиків? Не знаю, мушу спитатись… Все ще маю почуття провини через те, що ми не поклали того всього до його труни.

Дідичівна Попельська закусила дуби, і її очі знову засклилися.

— Я його розумію, — відгукнулася за мить Міся. — Я мала колись свою шухляду, де були всі найважливіші речі.

— Але ти була тоді дитиною. А він був дорослим чоловіком.

— Але ж Ізидор…

— Може, кожна нормальна родина мусить мати такий запобіжник нормальности, когось, хто візьме на себе всі ті шматки божевілля, які носимо в собі.

— Ізидор не такий, як видається, — промовила Міся.

— Ой, я не мала на увазі нічого поганого… Мій батько також не був божевільним. А може, був?

Міся рішуче заперечила.

— Найбільше, Місю, я боюся, що його дивацтво могло б бути спадковим і перейти на когось з моїх дітей. Але я піклуюся про них. Вони вчаться англійської, і я хочу послати їх до родичів у Францію, щоб побачили трохи світу. Хотіла б, аби вони здобули добру освіту — інформатика, економіка, — десь на Заході, конкретні спеціальності, які щось дають. Мої плавають, грають у теніс, цікавляться мистецтвом і літературою… Сама поглянь: здорові та нормальні діти.

Міся прослідкувала за поглядом дідичівни Попельської й побачила внуків дідича, які якраз повернулися з річки. Вони мали барвисті купальні халати, а в руках тримали акваланги. Галасливо штовхалися в хвіртці.

— Все буде добре, — сказала дідичівна Попельська. — Світ зараз інший, аніж колись. Кращий, більший, світліший. Є щеплення проти хвороб, немає війни, люди живуть довше… Ти теж так думаєш?

Міся заглянула у склянку з кавовою гущею й похитала головою.