Правік та інші часи

Час Місі

Якогось серпневого дня росіяни сказали Міхалові, щоб зібрав усіх людей із Правіка та вивів у ліс. Сказали, ніби Правік, може, не сьогодні-завтра опиниться на лінії фронту.

Він вчинив так, як вони веліли. Ходив од хати до хати і повторював:

— Не сьогодні-завтра Правік опиниться на лінії фронту.

Машинально зайшов також до Фльорентинчиної хати, і лише коли побачив порожні собачі миски, пригадав собі, що Фльорентинки вже нема.

— А що буде з вами? — запитав він Івана Мукту.

— Ми на війні. Цей фронт — для нас.

— Моя жінка хвора. Вона не ходить. Ми обоє залишаємось.

Іван Мукта стенув плечима.

На возі сиділи Міся й Папужиха. Тулили до себе дітей. У Місі запухли від сліз очі.

— Тату, їдьмо з нами. Прошу тебе. Прошу.

— Ми будемо пильнувати хату. Нічого поганого не станеться. Я пережив страшніші часи.

Одну корову вони залишили Міхалові, другу прив’язали до воза. Ізидор вигнав тих, що залишилися, з хліва та зняв з них налигачі. Вони не хотіли йти, тож Павел підняв із землі кийка й підганяв їх. Тоді Іван Мукта протяжно свиснув, і сполошені корови рушили підтюпцем через загони Стасі Папужихи в поле. Бачили потім з воза, як ті стояли, очманілі від несподіваної волі. Міся плакала всю дорогу.

З Гостинця заїхали в ліс, і його колеса втрапили в колію, прокладену возами тих, хто поїхав туди раніше. Міся йшла за возом і вела дітей. Біля дороги росло багато лисичок і маслюків. Вона зупинялася щомиті, присідала і витягала гриби з землі разом із мохом та дерном.

— Треба залишати ніжку, шматочок ніжки в землі, — хвилювавсь Ізидор. — Інакше вони ніколи вже не виростуть.

— Хай не ростуть, — сказала Міся.

Ночі були теплі, тож спали на землі, підіславши прихоплені з дому ковдри. Чоловіки цілими днями рили землянки, пиляли дерева. Жінки так само, як і в селі готували їжу та позичали соли одна в одної до картоплі.

Боські поселились між високими соснами. На гілках сушилися пелюшки. Поруч Боських розташувалися сестри Малякові. Чоловік молодшої пішов в Армію Крайову, старшої — до партизанів. Павел разом з Ізидором вирили жінкам землянки.

Загалом, не домовляючись між собою, люди розмістилися так, як мешкали в Правіку. Залишили навіть порожнє місце між Красним і Херубином. У Правіку там стояла хата Фльорентинки.

Якогось дня, на початку вересня, до цього лісового поселення прийшла Колоска зі своєю донькою. Було видно, що дівчинка хвора. Ледве плентала, була вся в синцях і мала високу температуру. Павел Боський, що виконував у лісі обов’язки лікаря, підійшов до них зі своєю сумкою, в якій мав йод, бинт, таблетки проти бігунки і сульфаніламідну присипку, але Колоска не дозволила йому наблизитись до доньки. Попросила в жінок гарячої води і запарювала їй зілля. Міся дала Колосці коц. Було схоже на те, що Колоска хоче залишитися з ними, отож чоловіки змайстрували і їй землянку.

Ввечері, коли ліс змовкав, усі сиділи біля невеличких вогнищ і прислухалися. Інколи ніч зблискувала, немовби десь поблизу бушувала буря. Потім усі чули приглушений лісом страшний низький гул.

Були хоробрі, які йшли в село. Йшли по картоплю, що дозрівала на городах біля хат, по борошно або й просто через те, що не могли витримати життя в непевності. Найчастіше ходила стара Серафиниха, для якої життя вже не мало великого значення. Іноді з нею йшла котрась із невісток, і це від однієї з них Міся почула:

— В тебе вже немає хати. Від неї залишилось румовище.