Правік та інші часи

Час Ізидора

Того молодого вузькоокого сержанта звали Іван Мукта. Він був ад’ютантом похмурого лейтенанта з червоними очима.

— Ваш дом понравілся лєйтєнанту. Будєт єму квартіра, — весело промовив він, зносячи до хати лейтенантові речі. Робив при цьому гримаси, які смішили дітей, але не Ізидора.

Ізидор приглядався до нього уважно й думав, що ото бачить когось справді чужого. Німці, попри те що злі, виглядали так само, як люди з Правіка. Якби не мундири, неможливо було б їх відрізнити. Так само євреї з Єшкотля, хіба, шкіру мали трохи більш засмаглу й темніші очі. А Іван Мукта був іншим, не схожим ні на кого. Його обличчя було округле й щокате, дивного кольору — ніби дивишся на течію Чарної сонячного дня. Іванове волосся інколи здавалося синім, а губи нагадували шовковицю. Найдивнішими з усього були очі — вузькі, наче шпаринки, заховані під розтягнутими повіками, чорні та проникливі. Й ніхто, либонь, не знав, що вони виражають. Ізидорові було важко в них дивитись.

Іван Мукта влаштував свого лейтенанта в найбільшій та найкращій кімнаті першого поверху, там, де стояв дзиґар.

Ізидор знайшов спосіб, щоб спостерігати за росіянином, — вилазив на дерево й звідти заглядав до кімнати. Похмурий лейтенант дивився на розкладені серед столу карти або був схилений над тарілкою.

Зате Іван Мукта був усюди. Подавши лейтенантові сніданок і начистивши його чоботи, брався допомагати Місі на кухні: рубав дрова, годував курей, рвав смородину для компоту, грався з Аделькою, тягав воду з криниці.

— Це дуже шляхетно з вашого боку, пане Іване, та я вмію давати собі раду сама, — казала Міся на початку, однак згодом, вочевидь, це почало їй подобатися.

Упродовж кількох перших тижнів Іван Мукта навчився говорити по-польськи.

Найважливішим завданням Ізидора стало не втратити Івана Мукгу з-перед очей. Він спостерігав за ним увесь час і боявся, що росіянин, випущений з поля зору, стане смертельно небезпечним. Дратували його також залицяння Івана до Місі. Життя його сестри було під загрозою, тож Ізидор шукав приводу, щоб бути присутнім на кухні. Часом Іван Мукта пробував зачепити Ізидора, але хлопець був так цим схвильований, що слинився та затинався з подвійною силою.

— Таким народився, — зітхала Міся.

Іван Мукта сідав за стіл і довго пив чай. Із собою приносив цукор — або пісок, або бруднуватими грудочками, які тримав у роті і запивав їх чаєм. Тоді він розповідав найцікавіші історії. Ізидор демонстрував усією своєю поведінкою байдужість, але, з іншого боку, росіянин оповідав такі цікаві речі… Ізидор мусив удавати, ніби в нього на кухні якась важлива робота. Важко цілу годину пити воду або підкидати дрова в пічку. Безмежно здогадлива Міся підсувала брату миску з картоплею, а в руку вкладала ніж. Якось Ізодор набрав у легені повітря і крикнув зненацька:

— Москалі кажуть, ніби Бога нема!

Іван Мукта відставив склянку і поглянув на Ізидора тими своїми непроникними очима.

— Не про те йдеться, чи Бог є, чи його нема. Це не так. Віриш чи не віриш — ось у чому питання.

— Я вірю, що є, — сказав Ізидор і хоробро випнув підборіддя. — Якщо він є, то думаю, що вірю. Якщо нема, то навіщо вірити.

— Добре мислиш, — похвалив його Іван Мукта. — Проте віра не може бути нічого не вартою.

Раптом Міся помішала суп дерев’яною ложкою й кахикнула.

— А ви? Що ви думаєте? Є Бог чи його нема?

— Ось що я думаю. — Іван розчепірив чотири пальці перед очима, а Ізидорові здалося, ніби він підморгнув до нього одним оком. Підняв перший палець: — Або Бог є і був, або… — тут він приєднав другого, — Бога нема і не було. Або також, — з’явився третій палець: — Бог був, але його вже нема. І, нарешті… — тут він штрикнув Ізидора чотирма пальцями: — Бога ще нема, але він ось-ось з’явиться.

— Ізеку, сходи по дрова, — промовила Міся таким тоном як тоді, коли чоловіки розповідають непристойні анекдоти.

Ізидор пішов і ввесь час думав про Івана Мукту. Що Іван Мукта мусив мати ще багато чого розповісти.

За кілька днів йому нарешті пощастило застати Івана самого. Він сидів на лавці під хатою й чистив карабіна.

— Як там, у ваших краях? — відважно запитав Ізидор.

— Так самісінько, як тут. Нема лише лісу. Є ще річка, але вона дуже велика й дуже далеко.

Ізидор не розвивав цієї теми.

— Ти старий чи молодий? Ми тут не можемо вгадати, скільки маєш років.

— Я вже повнолітній.

— А можеш мати, наприклад, сімдесят років?

Іван розсміявся і відставив карабін. Не відповів.

— Іване, як ти думаєш, чи може так статися, що Бога немає? То звідки це все взялося?

Іван скрутив циґарку, а потім затягся й скрививсь.

— Роззирнися навколо. І що бачиш?

— Бачу дорогу, а за нею поле, й сливи, і траву під ними… — Ізидор поглянув запитально на росіянина. — …А далі ліс, і, напевно, є там гриби, лише їх звідси не видно… А ще бачу небо, внизу блакитне, а вгорі біле й хвилясте.

— І де той Бог?

— Він невидимий. Він закритий. Керує всім цим, надає права, усе підпорядковує собі…

— Гаразд, Ізидоре. Знаю, що ти розумний, хоча вигляд маєш кепський. Знаю, що маєш уяву. — Іван стишив голос і почав говорити особливо повільно. — Тепер уяви собі, що немає ніякого Бога, як ти кажеш, закритого. Що ніхто нічого не пильнує, що весь світ — це наче один великий безлад або, ще гірше, якась машина, зіпсута січкарня, яка працює абияк…

Й Ізидор поглянув ще раз, так, як йому казав Іван Мукта. Звільнив увесь свій розум і так широко розплющив очі, що вони аж почали сльозитися. Тоді за якусь мить побачив усе зовсім по-іншому: всюди був простір, порожній і безкінечний; усе, що знаходилось у цьому мертвому просторі, що жило, було безпорадне та самотнє; речі виникали випадково, а тоді, коли цей випадок підводив, виникало механічне право — ритмічна машина природи, поршні та шестерні історії, закономірності, які трухнявіли зсередини та розпадалися в порох. Усюди панував холод і смуток. Кожне створіння прагло притулитися до чогось, до чогось пригорнутися: до речей, одне до одного, але з цього виникали лише страждання й розпач.

Особливістю того, що побачив Ізидор, була скороминущість. Під барвистою зовнішньою оболонкою все об’єднувалось у розпаді, загниванні та знищенні.