Правік та інші часи

Час Павла

Павел лежав навзнак і знав, що вже не засне. За вікном сіріло. Боліла голова та страшенно хотілося пити. Однак він був занадто втомлений і пригнічений, аби зараз устати та піти на кухню. Тож згадував увесь учорашній вечір, велику пиятику, кілька перших тостів, бо наступних уже не пам’ятав, грубі Уклеїні жарти, якісь танці, якісь незадоволені міни жінок, якісь претензії. А потім подумав, що йому минуло сороковий рік і отож закінчилася перша частина його життя. Дійшов до вершини, а тепер, лежачи навзнак з жахливим похміллям, дивився в час, що минає. Він почав пригадувати собі ще й інші дні та інші вечори. Переглядав їх, немов фільм, якого пустили з кінця в початок — ґротесковий, смішний та позбавлений сенсу, як і його життя. Він бачив усі образи до дрібниць, але вони видавалися йому неважливими та безглуздими. Побачив таким чином усе своє минуле. І не знайшов у ньому нічого, з чого міг би пишатися, що його втішило б, що викликало якісь добрі почуття. Не було в усій цій химерній розповіді нічого певного, сталого, нічого, за що можна було б ухопитись. Була лише метушня, нездійснені мрії, невгамовані бажання. «Нічого в мене не вийшло», — подумав Павел. Захотілося плакати, він спробував, але, либонь, забув, як це робиться, бо не плакав з дитинства. Проковтнув густу гірку слину та хотів видобути дитячий схлип з горла й легень. Нічого й з того не вийшло, тож повернувся думками в минуле й з великим зусиллям подумав про те, що буде, що він має ще зробити: курси і, напевно, підвищення по службі, дітей до середньої школи, розбудова хати та кімнат для винайму, навіть не кімнат, а пансіонату, малий будинок відпочинку для дачників з Кельц та Кракова. На якусь мить він ожив ізсередини й забув про головний біль, про сухий, як тріска, язик, про плач, якого проковтнув. Але той страшний смуток повернувся. Павел подумав, що його минуле таке ж саме, як і все минуле загалом — стаються в ньому різні речі, котрі нічого не означають, нікуди не приводять. Ця думка збудила в ньому страх, бо за цим усім — курсами та підвищенням по службі, пансіонатом і розбудовою хати, всілякими задумами, всілякими діями — була смерть. І Павел Боський усвідомив, що цієї тихої вимученої похміллям ночі він безпорадно дивиться на народження власної смерти. Що ось вибило полудневу годину його життя, і тепер повільно, поступово та непомітно наближаються сутінки.

Почувався, як осиротіла дитина, як грудка землі, кинута на узбіччя дороги. Лежав горілиць у шорсткій і невловній теперішності та відчував, що з кожною секундою розпадається разом із нею, відходить у небуття.