Правік та інші часи

Час Ляльки

Час тварин — теперішнє.

Лялька — це руда, кудлата сука. Вона має карі очі, які часом світяться червоно. Лялька найбільше любить Місю, тому завжди намагається тримати її в полі свого рудого зору. Тоді все на своїх місцях. Лялька ходить за Місею до криниці, в садок, виходить з нею на Гостинець, аби глянути на світ. Не випускає Місю з обіймів своїх очей.

Лялька не мислить так, як мислить Міся чи інша людина. В цьому розумінні між Лялькою та Місею пролягає прірва. Адже мисленню потрібне поглинання часу, вбирання в себе минулого, теперішнього, майбутнього та їхніх постійних перетворень. Час працює всередині людського розуму. Нема його ніде зовні. В малому собачому мозку Ляльки немає такої дурниці, такого органу, котрий би фільтрував припливи часу. Тож Лялька мешкає в теперішньому. Тому коли Міся вдягається й виходить, Ляльці здається, що вона відходить назавжди. Назавжди щонеділі йде до костьолу. Назавжди спускається до погреба по картоплю. Зникаючи з поля зору Ляльки, вона зникає назавжди. Ляльчин смуток тоді безмежний, сука кладе морду на землю й страждає.

Людина запрягає в своє страждання час. Страждає з приводу минулого і тягне страждання в майбутнє. Таким чином творить розпач. Лялька страждає лише тут і зараз.

Людське мислення нерозривно пов’язане з поглинанням часу. Це різновид удушення. Лялька сприймає світ як статичні образи, що їх намалював колись Бог. Для тварин Бог — це маляр. Він розгортає перед ними світ у вигляді панорамних картин. Важливість цього малюнку міститься в запахах, дотиках, смаках, відлуннях, у яких не криється жодний сенс. Люди часом відчувають щось подібне в снах. Однак наяву потребують сенсу, бо ж вони — в’язні часу. Тварини снять безперервно й марно. Пробудженням з цього сну для них є смерть.

Лялька живе образами світу. Бере участь в образах, які творять своїм розумом люди. Коли Міся каже «ходім» і бачить, що Лялька махає хвостом, то думає, що Лялька розуміє її слова, наче людина. А Лялька махає хвостом не на слово, не на поняття, а на образ, який народжується з Місиного розуму. В цьому образі є очікування руху, пейзажів, що змінюють один одного, хвилювання трави, Вольська дорога, що провадить до лісу, гра коників-стрибунців та шум річки. Лялька, коли лежить і вдивляється в Місю, бачить образи, які мимоволі творить людина. Бувають візії, переповнені смутком чи гнівом. Такі образи навіть більш виразні, адже в них пульсує несамовитість. Лялька тоді безборонна, бо ж не має в собі нічого такого, що вберегло б її від занурення в ці чужі, похмурі світи, не має жодних магічних, охоронних кругів ідентичности, не має забезпеченого потужною енергією «я». Тож підкоряється їм. Це тому пси визнають людину за свого господаря. Тому найпідліша людина може відчувати себе зі своїм псом героєм.

Здатність переживати емоції нічим не відрізняє Ляльку від Місі.

Емоції тварин навіть чистіші — їх не каламутить жодна думка.

Лялька знає, що є Бог. Бачить його безперервно, однак не так, як люди, а лише в окремих моментах. Лялька відчуває його запах серед трав, бо її не відділяє від Бога час. Тому Лялька має в собі таку довірливість до світу, якої не має жодна людина. Схожу довірливість мав у собі Господь Ісус, коли висів на хресті.