Правік та інші часи

Час Шенбертів

Наступної ночі Міхал розбудив Павла, й вони пішли кудись разом. Міся вже не могла заснути. Їй здавалося, ніби чує постріли, далекі, нічиї, ворожі. На ліжку з розплющеними очима нерухомо лежала мати. Міся перевірила, чи вона дихає.

Над ранок чоловіки повернулися з якимись людьми. Запровадили їх до погреба та замкнули.

— Вб’ють нас усіх, — проказала Міся Павлові на вухо, коли він повернувся в ліжко. — Поставлять нас під стінку, а дім підпалять.

— Це зять Шенбертів та його сестра з дітьми. Більше ніхто не врятувався, — відказав Павел.

Уранці Міся спустилась у підвал з їжею. Відчинила двері і сказала «доброго дня». Побачила їх усіх: повну жінку, підлітка хлопця й дівчинку. Вона не знала їх. Але знала зятя Шенбертів, Рахілиного чоловіка. Він стояв спиною до неї і монотонно бився головою об стіну.

— Що з нами буде? — запитала жінка.

— Не знаю, — відповіла Міся.

Вони жили в четвертому, найтемнішому підвалі до Різдва. Лише один раз жінка з дочкою піднялися нагору, щоб помитись. Міся допомагала жінці розчісувати довге чорне волосся. Міхал спускався до них щовечора з їжею та картами. На другий день свят, уночі, він вивів їх на Ташув.

Кілька днів потому Міхал стояв біля плоту з сусідом Красним. Розмовляли про росіян, буцімто вони недалеко. Не питав про сина Красного, який був у партизанах. Про це не говорилось. Уже наприкінці Красний відвернувся і сказав:

— Біля дороги на Ташув, на цілині, лежать якісь застрелені євреї.