Правік та інші часи

Час Елі

— Йди. Не можу потім спати, коли тебе побачу, — сказала йому Женовефа.

— А я не можу жити, якщо тебе не бачу.

Вона подивилася на нього сірими очима, й Елі знову відчув, що торкнулася цим своїм поглядом найдальших глибин його душі. Женовефа поставила відра на землю й відгорнула з чола пасмо волосся.

— Візьми відра й ходи зі мною до річки.

— А що скаже твій чоловік?

— Він у палаці.

— А що скажуть робітники?

— Ти мені допомагаєш.

Елі схопив відра й рушив за нею кам’янистою стежкою.

— Ти змужнів, — мовила Женовефа, не повертаючи голови.

— Ти думаєш про мене, коли не бачимось?

— Думаю тоді, коли ти про мене думаєш. Щоденно. Снишся мені.

— Боже, чому не покладеш цьому край?! — Елі раптом поставив відра на стежку. — У чому я провинився, який гріх учинили мої батьки? Чому мушу так страждати?

Женовефа зупинилася й дивилась на свої ноги.

— Елі, не гніви Бога.

Вони мовчали якийсь час. Потім Елі підняв відра, й рушили далі. Стежка розширилась, і тепер вони могли йти поряд.

— Ми вже більше не побачимось, Елі. Я вагітна. Восени народжу дитину.

— Це має бути моя дитина.

— Все склалося само…

— Втікаймо до міста, до Кельц.

— …Усе нас розділяє. Ти молодий, я стара. Ти — єврей, я — полька. Ти з Єшкотля, а я з Правіка. Ти вільний, я заміжня. Ти — рух, а я — нерухомість.

Вони зійшли на дерев’яну кладку, й Женовефа почала виймати прання з відра. Занурювала його в холодну воду. Темна вода виполіскувала світлі мильні смуги.

— Це ти мені закрутила голову, — сказав Елі.

— Знаю.

Вона полишила прання й притулилася головою до його плеча. Елі відчув запах її волосся.

— Я покохала тебе, як побачила. Відразу. Така любов ніколи не минається.

— Хіба це любов?

Женовефа відповіла.

— З моїх вікон видно млин, — сказав Елі.