Правік та інші часи

Час Ізидора

Листопад двадцять восьмого року був дощовитим і вітряним. Таким був і той день, коли Женовефа почала народжувати свою другу дитину.

Тільки-но прибігла повитуха Куцмерка, Міхал повів Місю до Серафинів. Серафин поставив на стіл пляшку горілки, а за мить найшло й ще сусідів. Усі хотіли випити за нащадка Міхала Небеського.

У цей же час Куцмерка гріла воду й лаштувала простирадла. Женовефа, монотонно йойкаючи, міряла кроками кухню.

У цей же час на осінньому обрії Сатурн розлігся в сузір’ї Стрільця, наче крижана гора. Могутній Плутон, планета, котра допомагає перетинати всі кордони, засів у сузір’ї Рака. Цієї ночі він пригорнув до себе Марса й ніжного Місяця. Чутливі вуха янголів вихоплювали з гармонії восьми небес дзвякітливий звук, подібний до звуку філіжанки, що падає і розбивається на друзки.

У цей же час Колоска саме підмела хату й присіла в куточку на в’язці торішнього сіна. Почала народжувати. Тривало це кілька хвилин. Народила велике, красиве немовля. В хаті запахло дягелем.

У цей же час в Небеських, коли показалася голівка, з Женовефою почалися клопоти. Зомліла. Перелякана Куцмерка відчинила вікно і крикнула в темряву:

— Міхале!.. Міхале!.. Люди!..

Та сильний буревій глушив її голос, і Куцмерка зрозуміла, що мусить давати собі раду сама.

— Здихля ти, а не баба! — крикнула вона до зомлілої, щоб підбадьорити себе. — До танців тобі, а не до пологів. Задуши дитину, задуши… — Вона вдарила Женовефу по обличчі.

— Йсусе, тужся! Тужся!

— Дівчинка? Хлопчик? — допитувалася без упину Женовефа та, протвережена болем, почала тужитися.

— Хлопчик, дівчинка, яка різниця? Ну ще, ще…

Дитина хлюпнула на Куцмерчині руки, і Женовефа знову зомліла. Куцмерка зайнялася немовлям. Воно тоненько запищало.

— Дівчинка? — прийшла до тями Женовефа.

— «Дівчинка? Дівчинка?» — перекривила її повитуха. — Дурепа, а не баба. — До хати ввійшли засапані жінки.

— Йдіть скажіть Міхалові, що має сина, — розпорядилась Куцмерка.

Дитині дали ймення Ізидор. Із Женовефою було погано. Почалась лихоманка, не могла годувати малого. Кричала з гарячки щось про те, що підмінили їй дитину. Коли прийшла до тями, одразу ж сказала:

— Дайте мені мою доньку.

— Маємо сина, — відповів їй Міхал.

Женовефа довго розглядала немовля. То був хлопчик, великий і блідий. Мав тоненькі повіки, крізь які просвічували блакитні жилки. Його голова здавалася завеликою. Був дуже неспокійний, плакав, здригався від найменшого звуку й заходивсь таким криком, що годі було його заспокоїти. Хлопчика будило рипіння підлоги, навіть цокання годинника.

— Це від коров’ячого молока, — казала Куцмерка. — Мусиш сама його годувати.

— Не маю молока, не маю молока, — стогнала розпачливо Женовефа. — Треба скоріше знайти годувальницю.

— Колоска народила.

— Не хочу Колоску, — сказала Женовефа.

Годувальницю було знайдено в Єшкотлі. То була єврейка, в якої померло одне з близнят. Міхал мусив привозити її двічі на день.

Годований жіночим молоком Ізидор не переставав плакати. Женовефа носила його на руках цілими ночами по кухні, по кімнаті. Пробувала також лягати та ігнорувати плач, але тоді вставав Міхал і тихенько, щоб не перешкоджати Місиним снам, загортав малого в коц і виносив надвір, під усіяне зірками небо. Ніс сина на Гірку або йшов Гостинцем до лісу. Дитя заспокоювалося колисанням, запахом сосен, та коли Міхал повертався назад і переступав поріг хати, знову починало плакати.

Інколи, вдаючи, ніби спить, Міхал дивився з-під примружених повік на дружину, коли та стояла над колискою і приглядалась до дитини. Дивилася байдуже, холодно, немов на предмет, а не на людину. Дитя, ніби відчуваючи цей погляд, плакало ще голосніше, ще жалісливіше. Що там робилося в головах матері і дитини, Міхал не знав, але якоїсь ночі Женовефа звірилася йому пошепки:

— Це не наша дитина. Це дитина Колоски. Куцмерка сказала мені «дівчинка», я ж пам’ятаю. Потім щось повинно було статися, Колоска могла обдурити Куцмерку, бо коли я пробудилася, то вже був син.

Міхал сів і запалив лампу. Побачив мокре від сліз обличчя.

— Женусю, не можна так думати. Це Ізидор, наш син. Він схожий на мене. Ми ж хотіли сина.

Щось од тієї короткої нічної розмови залишилося в родині Небеських. Тепер уже обоє приглядалися до дитини. Міхал шукав подібностей. Женовефа крадькома рахувала синові пальці, оглядала шкіру на спині, досліджувала форму вух. І що старшим ставав син, то більше Женовефа знаходила доказів того, що він не їхній.

На перші народини Ізидор не мав ще жодного зуба. Ледве сидів, небагато підріс. Було очевидно те, що все його зростання йде в голову — хоча личко залишалося маленьким, голівка збільшувалась від лінії брів у довжину і в ширину.

Навесні тридцятого року вони поїхали з ним у Ташув, до лікаря.

— Це може бути водянка голови, й дитина скоріш за все помре. На це нема ради.

Слова лікаря були закляттям, яке збудило в Женовефі заморожену підозрами любов.

Женовефа полюбила Ізидора так, як люблять пса чи каліку, безпорадне звірятко. Було це найчистіше людське милосердя.