Правік та інші часи

Час старого Боського

Він ціле своє життя просидів на даху терема дідича Попельського. Палац був великий, то й дах величезний — повен кроков, бантин та настилу й увесь покритий гарним дерев’яним ґонтом. Коли б розпростерти дах палацу і покласти на землю, він укрив би все поле, яким володів Боський.

Гарувати на цій землі старий Боський доручив дружині та дітям — мав три дівчини й хлопця, Павла, ставного та здібного. А сам щоранку вилазив на дах і замінював підгнилі чи пожолоблені ґонтини. Його праця не мала кінця. Вона не мала також і початку, бо ж Боський не починав од якогось конкретного місця і не просувався у певному напрямку. Він на колінах оглядав метр за метром дерев’яний дах, совгаючись то тут, то там.

Ополудні приходила до нього дружина з обідом у подвійному горщику. В одній посудині була затирка, в другій — картопля чи каша з вишкварками та кисляком або капуста чи картопля. Старий Боський не злазив на обід. Мотузком піднімав відро з горшиками, в цьому ж відрі виїжджали перед цим нагору нові ґонти.

Боський їв і, жуючи, споглядав навколишній світ. З даху терема він бачив луки, річку Чарну, дахи Правіка та постаті людей, такі маленькі й крихкі, що йому хотілося дмухнути на них і звіяти зі світу, наче сміття. З цією думкою Боський напихав рота й далі, а на його засмаглому обличчі з’являлася гримаса, що могла б нагадувати посмішку. Боський любив ці щоденні хвилини, це своє уявне роздмухування на всі боки людей. Часом уявляв собі все трохи по-іншому: нібито його подих перетворюється на буревій, зриває дахи, валить дерева, вкладає покотом садки. На поля вдирається вода, а люди поспіхом будують човни, щоб урятувати себе та своє майно. В землі утворюються вирви, з яких вибухає живий вогонь. У небо валує пара з боротьби вогню та води. Все тремтить аж до підмурків і нарешті западається, неначе дах старого будинку. Люди перестають бути важливими — Боський нищить увесь світ.

Він дожовував шматок і зітхав. Видіння розвіювалося. Тоді скручував циґарку й дивився на терем, на парк і рови довкола, на лебедів, на ставок. Приглядався до карет, що під’їжджали, пізніше — до автомобілів. З даху бачив жіночі капелюшки, панські лисини, бачив дідича, що повертався з кінної прогулянки, й дідичку, яка завжди дріботіла. Бачив панночку, витончену й тендітну, її псів, котрі наводили жах на село. Бачив вічний рух людей, їхні вітальні й прощальні жести, вирази облич тих, що входили й виходили, говорили між собою та слухали.

Але хіба вони його обходили? Він докурював самокрутку, а його погляд уперто вертався до дерев’яних ґонтів, щоб осісти на них, немов річкова беззубка, щоб ними насолоджуватись і живитися. Й уже думав про прирізки та шліфування — так закінчувалась його обідня перерва.

Дружина забирала спущені горщики й вертала луками до Правіка.